Крок - 2003

Анімаційний фестиваль «Крок-2003» — ювілейний, йому виповнилося 10 років. За цей час фестиваль набув високого міжнародного авторитету. Корабель «Генерал Ватутін», на якому проходив фестиваль, проплив з Києва до Севастополя, на десять днів ставши домівкою для аніматорів із 37 країн; було сформовано позаконкурсну програму, в яку входили ретроспективи членів журі (це традиція), фільми французької кіношколи, японська експериментальна анімація і багато іншого.

Отже, незважаючи на ювілей, фестиваль був робочим.

Характерною рисою «Кроку» є його демократичність. Якщо на інших фестивалях існує регламентація (приміром, анімаційний фестиваль у Швейцарії підтримує експериментальне кіно), то «Крок» не знає обмежень, приймає фільми різних художніх напрямів, стилів, індивідуальних манер і технік, роботи досвідчених майстрів і початківців.

На фестивальному екрані зустрічаються твори не тільки різної вартості, а часом із зовсім протилежним розумінням цілей і засобів, якими оперує анімація. По суті, це зовсім відмінні «аніматори».

Така відкритість призвела до певної еклектичності показу, але вихідним мотивом було прагнення якнайширше подати панораму сучасної анімації.

Програму фестивалю можна умовно поділити на дві групи: фільми, що спираються на класичні традиції з оповідною формою сюжету, персонажами-характерами, причинно-налсідковими зв’язками поміж діями, і картини, де сюжет організовано у найрізноманітніший спосіб — як суб’єктивний погляд на світ, як «рух камери», «потік свідомості», екранізація певної концепції тощо.

Подивившись програму, переконуєшся, що традиційне не завжди буває мертвонародженим, а «просунуте» не завжди відкриває нові естетичні цінності.

Справа у творчій індивідуальності художника, його таланті, світобаченні, професіоналізмі нарешті.

Гран-прі фестивалю отримав російський фільм «Про раків» режисера Валентина Ольшванга за мотивами старовинної північної легенди, історія кохання селянської дівчини і Змія, яка закінчилася трагічно. Люди не зрозуміли і не прийняли цього кохання, бо Змій — «інший», «нечиста сила».

Фільм цікавий нетрадиційним підходом до усталеного ще за радянських часів дидактично-оповідного казкового жанру. ньому робиться спроба відтворити язичницьке світовідчуття з його космізмом, глибинним розумінням співіснування людини з істотами позалюдської природи. Змій — персонаж неоднозначний. Він уміє любити, бути ніжним, страждати і заплатити за своє кохання життям. Людина може жорстоко зруйнувати те прекрасне, що не вписується в її розуміння етичної норми.

Ця історія, що розгортається на тлі мальовничої природи і сільського побуту, приголомшує і навіть шокує фінальними кадрами, де ллється кров, коли мати дівчини убиває Змія, а дочка здійснює акт перетворення своїх дітей на рака і трясихвістку, сама ж стає зозулею.

У сучасній анімації, особливо у її взаєминах із глядачем, «погоду» визначають великі комерційні проекти, яким легше пробитися на екрани кінотеатрів і телебачення. Представлені вони й у фестивальній програмі.

Російська картина «Карлик Ніс» Іллі Максимова, хоч і зроблена професійно й добротно, з умілим дозуванням смішного і зворушливого, не викликала особливого ентузіазму у фестивальної публіки, бо не вийшла за межі діснеєвської естетики.

Традиційна мова і в чеської картини «Фімфарум Яна Веріха» Власти Поспішилової та Аурела Клімта, створеної в традиціях національного лялькового кіно. Це, без сумніву, велика, серйозна робота, на яку витрачено 15 років, але авторам можна закинути старанне рівняння на традицію, знану в усьому анімаційному світі. Щоправда, це один з рідкісних нині в європейській анімації націозабарвлених фільмів. Спочатку захоплюєшся майстерністю, з якою виготовлено ляльки, та незабаром стає нуднувато.

А от фільм французького режисера Сільвена Шоли «Побачення в Бельвілі» (призи за найкращий фільм у категорії творів більше 30 хвилин і музичне вирішення) ішов під безперервний сміх залу. Пародія на детектив, мюзикл, бурлеск, комікс — дає змогу наситити сюжет усілякими атракціонами, іронічними деталями.

Це історія викрадення таємничим незнайомцем якогось чемпіона, учасника Тур-де-Франс. Визволили його власна бабуся-тренер, песик і ексцентричні жіночки, любительки печені із жаб. Створене фантазією художника місто Бельвіль, що пародійно поєднує риси Парижа, Нью-Йорка, Монреаля, — типове для сучасної цивілізації середовище, такий собі «дім для божевільних», в якому можна вижити і не загубитися тільки завдяки таким загальнолюдським цінностям, як любов, дружба, взаємодопомога і, звичайно, уміння посміятися з власних вад.

Добре, що і члени журі теж виявилися веселими і присудили призи та дипломи таким смішним фільмам, як «Парні стрибки на лижах з трампліна» Ріїчіро Машіми (Японія, приз за найсмішніший фільм), «Секс на даху» режисера PЕS (США), «Негарний хлопчик» Олега Ужинова (Росія), «У коробочці» Вїлла Бечера (Великобританія), «Як перемогти смерть» Іґнасіо Феррераса (Великобританія).

Можливості анімації у створенні художніх образів, спец-ефектів, гегів, трюків, у відтворенні фантастичного надзвичайно розширила комп’ютерна техніка. До речі, ставлення до неї неоднозначне. Деякі митці, особливо старшого покоління, досі не можуть подолати ідіосинкразію з присмаком снобізму до комп’ютера, відводячи йому лише допоміжну роль.

Цю думку спростовують фестивальні комп’ютерні фільми, що отримали дипломи і призи: «Місто одноруких» Геллі Еліс (Фінляндія), «Біотоп» Мервіна Шабана (Франція), «Час прийняти ванну в Клеркенвіллі» Олексія Будовського (США), «Швидкий фільм» Віргіла Відріха (Австрія).

Автор «Швидкого фільму», оперуючи артефактами (паперовими об’єктами — фотокадрами з різних фільмів), за допомогою комп’ютера створює фантастичне видовище, подібне до стрімкого поїзда, що мчить назустріч вселенській катастрофі. У фіналі вгадується прихована іронія у ставленні до зображуваного. Останні кадри демонструють happy-end з обов’язковим поцілунком у діафрагму. Емоційний режисер переключається з «горору» на посмішку. Художній образ у «Швидкому фільмі», позначеному постмодерністським дискурсом (текст у тексті, колажність, пародійність), твориться шляхом моделювання на основі вже відомого матеріалу нової реальності, що є багатошаровою алегорією.

Розгорнуту алегорію знаходимо й у пластиліновому фільмі узбецького режисера Сергія Алібекова «Ехограма» (приз за зображальне вирішення). Тут ужито улюблений сюрреалістами прийом сполучення природи і «надприродного». У майстерному короткому монтажі поєднуються такі артефакти, як Вавилонська вежа і скульптури, урбаністичні конструкції, міфічні персонажі — сфінкси, кентаври і природні об’єкти: птахи й риби, змії, мушлі тощо. Через складну асоціативну пульсацію цих образів автор втілює ідею плинності людського життя і земних цивілізацій, які проходять свої моменти народження, злету, занепаду, коли, за відомим висловом, «сон розуму народжує чудовиськ», і зливання у лійку часу. Перейнята апокаліптичними мотивами, картина, однак, не позбавляє надії. Життя обов’язково відродиться.

Сьогодні анімація переживає зміну поколінь. Вона помітно помолодшала. Молоді пропонують «своє кіно». Вони більш вільно й неупереджено дивляться на світ, їхня естетика пов’язана з посиленням візуальності, асоціативності образів, їх спонтанності, пошуками нових сюжетних форм, нових ритмів, отже, нової кіномови.

Фільми молодих складають досить строкату картину — від нехитрих ескізних замальовок до спроб осмислити складні екзистенціальні проблеми.

Незважаючи на те, що молодим подекуди бракує впевненості естетичного висловлювання і професіоналізму, вони часто «переграють» зрілих майстрів, котрі розгубили свіжість погляду, почали самоповторюватися. Не справдили, зокрема, надій фільми таких відомих російських майстрів середнього покоління, як Іван Максимов, Костянтин Бронзій, Олексій Дьомін, котрі свого часу здійснили помітний естетичний прорив в анімаційному мистецтві.

Як і раніше, залишається гострою проблема взаємин анімації з глядачем. Не випадково вона була винесена на обговорення круглого столу. Ця проблема має багато аспектів. Торкнемося лише одного: зросла тенденція до ускладнення анімаційної мови.

Так, сучасний глядач, перегодований відеокліпами, готовий до високого рівня візуальної екстенсивності. Але декотрі стрічки являють собою такі хитромудрі ребуси, витлумачити які навряд чи зможуть самі автори.

У фільмі «Одіссея ґудзика» Маті Кюта (Естонія, приз фестивалю) подорож цього персонажа у пошуках свободи наповнена численними цілком надуманими сюжетами і образами. Подібно до ґудзика, який не може бути вільним і має знати своє місце — петельку, автор опиняється у полоні власних фантазій.

Таких фільмів для кіногурманів було на фестивалі чимало, і ця тенденція може призвести до келійності анімації, перетворення її на мистецтво для «втаємничених».

Отже, «Крок-2003» виявив як прогресивні моменти розвитку сучасного анімаційного кіно, так і його больові точки.

А як вписалася в анімаційний контекст українська анімація? У нашій програмі було 12 назв. Це свідчить про те, що українська анімація жива, всупереч руйнації авторитетної і потужної студії «Укранімафільм». Але й на руїнах іноді виростають прекрасні квіти. Згадаймо торішній тріумф фільму Степана Коваля «Йшов трамвай 9». Цього року наш успіх скромніший — три спонсорські призи.

Більшість стрічок була представлена в категорії прикладної анімації. Рекламні ролики і телевізійні заставки Валерія Бабича, Андріана Сахалтуєва, Микити Власова виявилися цілком конкурентноспроможними у цій сфері.

В анотації до фільму «Загублені горизонти» Олександра Савченка, Володимира Верещагіна та Ірини Кузьміної сказано: «пошук самого себе (у тому числі — проблеми української еміграції)». Якщо тут і є проблеми, то збагнути їх важко через зашифрованість образів з помітною часткою «сюрчика». Мабуть, пошук є, але неясний і непереконливий.

Твір відомого українського режисера Євгена Сивоконя «КомпроміКс» виконаний у техніці сипучих матеріалів, яка зумовила адекватне відтворення авторської ідеї — протистояння білого і чорного, що, змішуючись, створюють суцільне сіре. Цей, здавалося б, проситий сюжет — лише поверхневий шар більш глибинного підґрунтя. Мається на увазі ентропія, що визначає ступінь хаотичності, безладдя світу, який прагне стабільності, але під час переходу з одного стану в інший втрачається енергія.

Американський скульптор Роберт Смітсон, якого вважають одним з перших митців-постмодерністів, порівнював ентропію з результатом, коли людина бігає по колу в пісочниці, одна половина якої заповнена чорним піском, друга — білим. Врешті-решт чорний та білий пісок перетворюються на суцільний сірий і він таким і залишається, хоч би скільки його перетрушували.1

Знаменно, що у фестивальній програмі були представлені фільми учнів Є. Сивоконя. Це короткі стрічки Анатолія Лавренишина «Наступний» і Олександра Шукова «Модель альтернативного світу».

Перша — досить дотепна міні-притча не тему «доля грається людиною», робить її то жертвою, то катом. Друга — комп’ютерна композиція, яка відтворює механічний світ, що живе за законами циклічності. Обидві — щабель в оволодінні професійною майстерністю, заявка на майбутнє.

У надзвичайно складних умовах створено фільм «Пил», що викликав неабияку зацікавленість у фестивальної публіки. Не на студії, а в стінах власної кімнати, борючись з недугою, працював над ним довгі 5 років прекрасний художник-аніматор Валерій Казаренко. Прототипом героя став знайомий Валерія, який загинув від наркотиків. Це історія хворобливого стану людської свідомості, зруйнованої психоделіками, які перетворюють життя на пил. Фільм позапобутовий, його пластика ламана, але в цьому є і стильове завдання — відтворити злам душі, зім’ятої диявольською спокусою.

Трагічними нотами перейнятий і фільм американки українського походження Іри Вербицької «Спогади з мого минулого: зоряна ніч». Маленькою дівчинкою вона пережила фашистську окупацію у Києві, а потім волею долі опинилася далеко від рідної землі. Спогади дитинства, розповіді батьків про Бабин Яр лягли в основу фільму про страшу трагедію, що позбавила життя тисячі людей. Як розстріляні зорі в нічному небі, гаснуть людські душі — ці кадри запам’ятовуться надовго.

Відгомонів «Крок-2003» з його штормами — екранними і справжніми, з його буднями і святами, зустрічами і розставаннями. А корабель під назвою «Анімація» пливе собі далі...