Віра Холодна

Держфільмофонд Росії «Білі стовпи» традиційно представляє на «Молодості» програму архівного кіно. Цього року — ретроспективу фільмів «королеви екрану» дореволюційного кіно Віри Холодної, 110 років з дня народження якої відзначали 5 серпня 2003 року. З усього творчого доробку зірки німого кіно збереглося лише 5 фільмів: «Діти століття», «Міражі», «Життя за життя», «Мовчи, журба, мовчи», «Останнє танго» (фраґмент) і дві хроніки. Саме ці картини і склали програму, показану в рамках фестивалю «Молодість». До речі, цього року Держфільмофонд Росії за співпрацю було нагороджено спеціальною грамотою «Молодості». Представляла програму співробітник держфільмофонду Світлана Сковородникова. Пропонуємо нашу розмову про Віру Холодну і про пов’язану з німим кіно діяльність кіноархіву.

— Яка частка дореволюційного кіно зберігається в кіноархіві?

— Наш фонд формувався стихійно. У 1936 році було побудоване сховище завдяки фільму «Чапаєв», оскільки Сталін вирішив, що цей фільм треба обов’язково зберегти. І тільки тоді почали звозити усі матеріали, які були на студії, у ВДІКу, в інших організаціях. Усе це перебувало у хаосі. Впорядкуванню матеріалів ми завдячуємо другій дружині Ханжонкова, Вірі Дмитрівні, яка з 1910 року працювала в кіно на монтажі і яку запросили на роботу у фонд. Ранній період російського кіно, до націоналізації кінопродукції декретом 1919 року, нараховує 1164 фільми. Приватні студії продовжували існувати деякий час, хоча до них були приставлені різні комісії, які мали контролювати, чи не утискаються інтереси робітників. На сьогодні у нас приблизно 300 фільмів, хоча деякі з них збереглися фрагментами, деякі без надписів. Взагалі вціліло мало, і на це є багато причин: щось вивезли Єрмольник, Харитоненко; Талдикін закопав у землю, сподіваючись врятувати, але плівка — це дуже тендітна річ. У 1924 році працювала комісія, яка визначала, чи є сенс випускати повторно дореволюційні фільми. Багато з них було спалено, а спалювати було приємно, бо плівка тоді містила срібло. Зараз ми описали усі фільми, що збереглися.

— І результатом цієї роботи стала книга «Великий кінемо»?

— Так, але це значно довша історія. 1989 року фестиваль німого кіно у Порденоні (Італія) запропонував нам зробити велику ретроспективу з 60 картин, і до цієї події ми видали каталог «Німі свідки», в назві якого обігравався один з найвідоміших фільмів Бауера. Для повного каталога фільмів ми дуже довго шукали видавця, аж поки знайшли чудове видавництво НЛО (Новое литературное обозрение). Ми виграли ґрант і випустили цей том.

— Тобто прорив інтересу до російського німого кіно стався 1989 року на фестивалі у Порденоні. Розкажіть, як це все відбувалося.

— Це найбільший фестиваль німого кіно, не далеко від Венеції. Щороку там проводяться спеціальні випуски, присвячені країні або режисерові. Після початку перебудови була мода на все російське. На той час раннє російське кіно було представлене лише трьома фільмами: «Пікова дама» та «Отець Сергій» Якова Протазанова і «Полікушка» режисера Московського театру Олександра Саніна. Це був психологічний напрям. Бауера проголосили декадентом, а решту — взагалі пошлістю.

І коли ми показали цю програму в Порденоні, а потім майже аналогічну в музеї Дорсе, в Парижі, я вперше в житті зрозуміла, що таке успіх, сенсація. Кардинально змінилася оцінка Бауера, якого вважали декадентом, тепер його сприймала як художника, що створював картини. Звичайно, картини для нього були важливіші за людей, і актор означав не більше, ніж колона. Однак це швидше стереотип. Скажімо, Лідія Коренева, яка в фільмі «Життя за життя» грає рідну доньку, була дуже значною актрисою Московського художнього театру, як ви побачили, не красуня, і попри це Бауер зняв її в шістьох фільмах. І більше ні в кого вона не знімалась. Тобто вона знала собі ціну як театральна актриса, і якщо вона йде в кіно, то тільки до Бауера. Щоправда, писали, що Холодна її переграла, але там було інше. Коренева мала акторську освіту і сценічний досвід, вона існувала розмірено, за всіма правилами сценічного мистецтва, дозуючи емоції. У Холодної цього всього не було, і вона виграла завдяки щирості. У кожному разі, не варто говорити, що Бауер зовсім нехтував акторами, хоча б зважаючи на Кореневу.

Отже, в Барденоні ми мали шалений успіх, до мене почали підходити з пропозиціями показати програму, і вже утворилася черга. За два-три роки ця наша програма об’їздила весь світ. Причому, якщо в Порденоні покази були некомерційні, то в музеї Дорсе ми вирішили зробити комерційні покази, і зали були повні. А коли ми були в Порденоні, приїхав онук Віри Холодної. Він живе в Туріні. Ми з ним зустрілися, він привіз деякі фотографії.

— Звичайно вважають, що за радянських часів дореволюційні фільми не виходили на екрани. Але, якщо подивитися на орфографію титрів, то впадає в око така особливість: у деяких фільмах збережені дореволюційні титри з «ятями» («Мовчи, смутку, мовчи»), а в деяких — орфографія 20-х — 30-х років (там є апострофи, які пізніше були вилучені). Тобто виходить, що фільми таки показували, незважаючи на те, що вони були ворожими. І передмова до фільму «Мовчи, смутку, мовчи», що, мовляв, це «лебедина пісня буржуазного кіно» є досить симптоматичною.

— Так, справді. У 20-ті роки випускали ці фільми в прокат, але перед показом виступав лектор або давали пояснювальний титр. Справа в тому, що після революції це кіно проголосили поганим, але інших фільмів не було. Власне, для цього й засідали комісії, щоб хоч щось більш-менш лояльне чи нейтральне витягнути, тому що кінотеатри треба було заповнювати. І йшли на такий компроміс. Мало того, якщо Москва була під контролем, то в провінції дореволюційне кіно крутили багато. Це насамперед стосується перехідного періоду з 1919 по 1924 рік, коли ще не було налагоджене радянське кіновиробництво. А коли вже пішла своя продукція, починаючи з «Панцерника», вони зникли самі собою. Хоча в провінції, мені здається, довго ще була практика: давали назву якогось зарубіжного фільму, скажімо, данського «Немає щасливої казки», а пускали Віру Холодну.

— Навколо Віри Холодної існує багато легенд, і про її смерть, і про її життя. Скажімо, я натрапила на плітку, що вона застрахувала свої очі на дуже велику суму. Наскільки ми можемо говорити про реальну біографію «королеви екрану»?

— Я вперше чую про те, що очі Холодної були застраховані. Як у всякого міфа, тут на абсолютну вірогідність навряд чи можна розраховувати. Інша річ, що у неї був кавалер, про якого вона навіть не знала. Вже після її смерті в Москві жив Микола Олександрович Балабан, лицар, який все своє життя присвятив Вірі Холодній. Він збирав усе, де була найменша згадка про неї. Він склав літопис її життя і творчості. Цю книжку готували до сторіччя Віри Холодної, але запізнилися і видали трохи пізніше, на жаль, вже після смерті Балабана. Але там теж багато неточностей. Скажімо, питання: скільки всього було фільмів Віри Холодної. Проблема полягає в тому, що той самий фільм міг виходити під різними назвами. У деяких стрічок може бути до п’яти назв. Таким чином у Віри Холодної набралася фільмографія близько 90 одиниць. Але це неможливо: за три з половиною роки, що вона знімалася, враховуючи її режим роботи і те, що вона прийшла в той момент, коли фільми почали робити повнометражними. Це ж не перші роки, коли були одночастівки, і коли у Чардиніна 150 фільмів — це реальне число. Тому що він почав з 1908 року. Але Холодна прийшла в 1915 році, до того ж до Бауера, який не знімав коротких фільмів. Я думаю, що реальна цифра — це близько 30 фільмів.

Звісно, як у всякої міфологічної особи, тут неможливо зібрати цілком вірогідні дані. Певну роль відіграла сестра Віри, Софія Василівна Холодна (точніше, Левченко, але після смерті своєї сестри вона взяла собі її прізвище). Я читала її листування і у мене склалося враження, що вона не проти заробити собі певний капітал на цьому. Вона внесла деяку плутанину. Інші неточності внесли дочки, що тоді ще були зовсім маленькими. Для мене ще непідтвердженим є факт, що її чоловіка арештували і розстріляли, він базується тільки на свідченнях доньок. Софія Василівна пише, що він не зміг пережити смерті своєї дружини. Інша версія — тиф. Тут все залежить від того, хто у чому зацікавлений. Завжди біля такого «вогнища» хочуть всі погрітися. І кожен підкидає свої дрова, щоб воно горіло.

І тому я, скажімо, впевнена, що ніколи не дізнаюся точного числа фільмів, в яких зіграла Віра Холодна. Тому що Харитонов частину негативів забрав з собою, коли виїжджав. Фільми виходили під різними назвами. Стосовно її смерті, як не дивно, для мене питання немає: це іспанка. Хоча кажуть, що іспанка припинилася за 5 місяців до її смерті. Але навіть якщо це не іспанка, то просто застуда. За словами імпресаріо, коли Віра Холодна поверталася з чергового виступу, сани перевернулись і вона випала у сніг. У неї був дуже напружений графік роботи, погане харчування, холодний готель, здоров’я у неї навряд чи богатирське було. Тоді іспанка забрала 20 мільйонів людей... І чому я повинна вірити, що 5 місяців тому вона пішла? Принаймні я впевнена, що Віра Холодна була аполітичною людиною, судячи з мемуарів. До речі, ми зараз готуємо ще одну книгу, яка складе дилогію з «Великим кінемо». Це буде історія раннього російського кіно в мемуарах. Ми обробили всі архіви, які тільки можливо, там буде повний текст спогадів Ханжонкова, інших людей, які працювали на його студії. Замовило нам її знову НЛО, це буде розширення теми, контекст. Ми вже закінчили добір матеріалів, а тепер будемо виправляти помилки пам’яті мемуаристів, бо для них, буває, один рік, а то й п’ять, не мають ніякого значення.

— А поле роботи ще залишається?

— Поля роботи я не бачу. Я над цим працюю вже тридцять років і по всіх полях пройшлася. Може, щось ще раптом з’явиться. Але я зараз тверезо дивлюся на це, знаючи джерела. З другого боку, якщо стане на один фільм більше, нічого не зміниться. Як міф Віра Холодна такою й залишиться.

У міфі Віри Холодної є три «наріжні камені». По-перше, чи була вона талановитою актрисою? Цього тепер не з’ясуєш. За тогочасного стану кіно і тієї ролі режисера не можна визначити, талановитий актор чи ні. Тут комбінована участь дуже багатьох чинників, зокрема, оператора. У Бауера був дивовижний оператор Борис Завелев. Коли я показувала сучасним операторам, вони були вражені, як він вибудовував кадр, де розміщав джерела світла: яка-небудь пічка горить, але вона є джерелом світла і створює якраз те, що треба. По-друге, це смерть Віри Холодної. Я певна, що, принаймні за мого життя, ніхто не зможе дати вірогідну відповідь на це питання.

— А що для вас серед загадок Віри Холодної найбільш інтригуюче?

— Чому саме вона? Це, власне, і є третім «наріжним каменем». Звичайно, прекрасна модель, прекрасні очі, які нагадують меланхолійну природу Полтавщини. Я теж думаю над цим питанням: чому саме вона. Інтуїтивно я відчуваю це. З другого боку, їй дуже пощастило. Вона потрапила до Бауера, він випустив цілу серію фільмів. Вона запам’яталася. А потім, коли вона прийшла до Харитонова і стала єдиною зіркою, він зробив її королевою за рахунок жанру. Жодна актриса не з’являлася з такою регулярністю. Тепер би сказали, що у неї хороший «піар», її добре «розкрутили». Хоча, може, й не ставили спеціально такого завдання. До того ж — зовнішність, хоч як це дивно. Я зазвичай намагаюсь уникати стандартів, і як мені щось подобається, то всупереч. Коли я починала займатися дореволюційним кіно, існував стереотип: «король» — Мозжухін, «королева» — Віра Холодна. Я хотіла чогось іншого, але — ні. Таки Мозжухін, і тут безумовний талант, і таки Віра Холодна. Крім цього, її ще розкрутили як модель, ні в кого не було стільки фотографій, як у неї. Була просто величезна кількість фотографій мод. Вона була законодавицею моди. І тут ще треба враховувати момент кіногенії, вона була дуже кіногенічною. Образ, який вона грала, теж мав значення. Весь час стрілялась.

— До речі, мене здивувало те, що статистично більше в її фільмах стріляються чоловіки. Це відрізняється від, скажімо, американського типу мелодрам.

— Справді, фактично всі фільми закінчувалися так. Це було рішення, вихід з певної ситуації. Мозжухін в «Жінці завтрашнього дня» стрілявся тому, що його совість заїла. Власне, тут виходить на кін поняття совісті. І постріл мав привести до якоїсь гармонії. А Холодна завжди покинута, її завжди кидали. Вона — бідна, спокушається на багатство, а потім її кидають. Вона розриває з сім’єю, і що їй лишається робити? До речі, ви помітили, що у всіх героїв є пістолети? Коли хтось висуває шухляду, вже знаєш, що там лежить револьвер. І якщо він хоч раз витягнув його, доторкнувся до нього, — все, він приречений.

— Напевне «загадкова російська душа» була схильна тоді саме до такого рішення.

— Так, хоча я думаю, що в житті так часто не стріляються. А в кіно, можливо, така була драматургія: ну як ще вирішити. А це дуже просто: вистрілив — і всі проблеми розв’язав.

Отже, якщо підсумувати, нічого нового про Віру Холодну я вам сказати не змогла. Міф тим і хороший, що він міфом і залишиться.