Cофія Лорен у фільмі "Поміж нами"

Фільм «Поміж нами» («Between Strangers», 2002) Едоардо Понті, молодшого сина Софії Лoрен, було показано в ретроспективі її фільмів. Це складна драма про різні види насильства у сім’ї, де є не тільки текст (відеоряд), а й контекст та підтекст. І Психологія. Саме з великої літери, бо для такого фільму треба вміти відчувати свою тему, треба мати талант, гарний смак та небайдуже серце.

Едоардові Понті до певної міри пощастило: його мати завжди обирала яскраві ролі у складних психологічних історіях, батько забезпечив йому гарну освіту та зв’язки у світовому кінобізнесі, а ласкаве південне сонце посилювало гостроту сприйняття. Зрештою, завдяки своїм батькам він зміг домогтися для свого другого фільму ко-продукції від канадських, штатівських та італійських кінобізнесменів, зміг запросити зоряний склад акторів (Софія Лoрен, Міра Сорвіно, Дебора Ангер, Жерар Депардьє, Клаус Марія Брандауер, Піт Постлесвайт, Малколм Макдауел). Він зміг умовити Софію Лoрен вдягти сиву перуку та зробити старечий грим – бо такі речі актриси здатні зробити лише заради власних дітей. І саме стосунки батьків і дітей є основною темою цього фільму. Три сюжетні лінії розповідають про трьох жінок — різних за віком, освітою, способом життя, які намагаються розв’язати проблеми в стосунках із татусями. І тільки після цього героїням вдається подумати про власних дітей.

Перша героїня (Софі Лoрен) живе у не надто вдалому шлюбі з інвалідом. Він здається емоційно та інтелектуально обмеженим чоловіком, який нечесно виграє в карти у здорових людей і читає спортивні газети. Він постійно психологічно принижує дружину, а вона невідомо чому все це терпить, відпочиваючи душею тільки під час таємного малювання. Спершу здається, що це банальна тема про життя митця-невдахи, але не все так просто. Виявляється, що, коли героїня була неповнолітньою, вона готувалася до кар’єри скульптора та мріяла жити у Флоренції. Але несподівана рання позашлюбна вагітність змінила її долю. Моральні норми та честь родини молодий дідусь оцінив вище за щасливе життя дочки та онучки, тому віддав немовля чужим людям, і вже вони виховали з нього талановитого та успішного скульптора, що мріє про Флоренцію. А біологічна мати після такого насильства назавжди лишилася із скаліченою душею: вона добровільно взяла на себе тягар життя, за яким у великому мегаполісі варто знати лише декілька кварталів (п’ятий ступень урбанізації). Чоловік знущається з неї, здається, що він просто не здатен зрозуміти «душі високі поривання». Та коли він нарешті повірив в історію з дочкою, що здійснила мрії матері, то виявив співчуття і віддав власні заощадження на поїздку дружини до Флоренції. Бо мрії необхідно втілювати. А її мрію втілити легше, ніж мрію каліки.

Героїня другої історії – віолончелістка, яка покинула дочку та лагідного чоловіка тому, що власне нещасливе дитинство не дає їй спокою: з в’язниці випускають її старенького батька (Малколм Макдауел), який колись убив її матір. Вона готує пістолет і пильно стежить за пересуваннями батька по місту. Цілком зрозуміло, до чого штовхає її прагнення помсти, та зрештою вона рятує батька від хуліганів, тягне його, геть побитого, в своє помешкання, лікує, проте не знаходить в собі сил для прощення і батько добровільно йде з дому бомжувати. Все змінюється, коли батько гине від рук все тих же хуліганів, рятуючи життя іншої жінки. Колись він убив дружину, а тепер врятував жінку ціною власного життя – це і є та спокута, якої прагнула від нього дочка. Це звільняє її від тягаря минулого. Відтепер вона зможе щасливо жити з власною сім’єю.

Третя сюжетна лінія про моральний вибір у професійному житті та про аморальність суспільства, яке наявності цього вибору не помічає. Батько героїні – помітна постать у транснаціональному медіа-бізнесі. Як і кожен батько, він прагне влаштувати гарну кар’єру для власної дитини. Його дочка любить фотографувати несподівані моменти життя і робить це настільки вдало, що її робота стає обкладинкою журналу «Time». Батько прагне, щоб дочка продовжила кар’єру у цьому ж напрямку: світ такий великий і в ньому так багато «гарячих точок», де можна зробити гарний знімок чужого горя. Він вже розписав для неї турне, але вона чомусь хоче їхати до Святої землі. Спочатку героїня і сама не здогадується, що ж її тягне до Єрусалима, але потім вона зацікавилася подальшою долею тієї ангольської дівчинки, сльози якої завдяки її фотографії побачив увесь світ, і зрозуміла, що має покаятися. Бо в палаючому ангольському селі вона могла врятувати від смерті дитину, батьків якої було щойно вбито, але зробила знімок, який гарантує їй чудову кар’єру. Більш за все її мучить той факт, що, маючи декілька секунд для роздумів, вона, не замислюючись, почала знімати. Героїня робить запізнілий вибір: вона відмовляється від кар’єри фоторепортера і їде саме туди, куди прагне її душа. І в цьому є ще одне послання від Едоардо Понті західному світу: справжня дорослість настає не тоді, коли діти переїжджають жити окремо від батьків, а тоді, коли діти перестають жити за батьківським сценарієм.

Проте сюжетні лінії швидше впливають на пересічного глядача, який сприймає все на емоційному рівні. А для інтелектуалів Едоардо Понті заклав естетські цікавинки серед «зайвих» рухів героїв: виловлювати їх з відеоряду – справжня насолода. Так, приміром, вночі хулігани намагаються забити на смерть старого чоловіка, мотивуючи свою цікавість до забороненого процесу тим, що їхня жертва – не людина, а «лише бомж», та й ніхто його не рятуватиме, бо в стіні немає вікон: але на тій стіні невідомий шанувальник стріт-графіті зобразив аж два давньоєгипетських «божих ока» Wadza – то чи справді боги спостерігають за нами, якщо саме тоді нагодилась дочка старого з пістолетом?

Далеко не кожен кінематографіст здатен впоратися аж з трьома сюжетними лініями, та Едоардо Понті це вдалося. Протягом фільму ці лінії не перетинаються. Тільки наприкінці фільму в кав’ярні аеропорту, куди кожна приїздить у гонитві за Мрією, і де залишився тільки один вільний столик, вони розділили передчуття свого щастя.