«Ентузіаст національного руху»

Учитель, військовик, активний вояк Армії УНР, журналіст, перекладач, мистецтвознавець, визначний театральний критик «березільської» доби, а також кінокритик, жертва Великого терору – це все іпостасі однієї особи на ім’я Василь Онисимович Бутенко (Хмурий). У цього чоловіка було чимало талантів, доля обдарувала його спілкуванням із багатьма відомими українцями, водночас наділивши пекельними випробуваннями, які він відчайдушно намагався подолати, однак не зміг уникнути трагедії, що спіткала покоління учасників перших визвольних змагань.

Василь Хмурий був одним із перших дослідників українського авангардного мистецтва, невтомним аналітиком фільмів ВУФКУ. У ІІ половині 20-х років та на початку 30-х він працював у журналі «Нове мистецтво», видавництві «Рух» у Харкові, друкувався в газетах «Вісті ВУЦВК», «Пролетар», тижневому додатку «Культура і побут», у журналах «Червоний шлях», «Сільський театр» тощо. Аналітичний підхід, глибоке розуміння природи творчості, розкутий стиль, багатий словник – такі прикмети його письма. Сучасні мистецтвознавці, особливо Харківської школи, досить часто посилаються на праці Хмурого, в чиєму творчому доробку – унікальна для свого часу книжка «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво» (1930), до якої увійшли тексти, опубліковані в журналах «Нове мистецтво» і «Сільський театр», зокрема й рецензії на Довженкові фільми «Звенигора» й «Арсенал»; розвідки «Йосип Гірняк», «Мар’ян Крушельницький», «Олекса Новаківський», «Іван Труш» (усі – 1931), вступна стаття до альбома «Театральні строї Анатоля Петрицького» (1929), аналітична стаття «Реклама в кіно», інші численні публікації, які ще очікують своїх дослідників. Відомо також, що він був членом знімальної групи фільму «Земля», однак із титрів стрічки його прізвище вилучено, бо на той час «український буржуазний націоналіст і колишній петлюрівець» Василь Бутенко вже потрапив у жорна безжальної репресивної машини. Однак вичерпної біографії обдарованого мистецтвознавця досі немає.

Та нічого не минає безслідно, рано чи пізно повертаються з небуття імена, викреслені сталінським режимом з історії України: ім’я Хмурого (Бутенка) викарбувано, – хоч він і не був художником у тому розумінні, що сам не створював полотен, – на Меморіалі жертвам репресій (художникам), встановленому 1996 року поблизу Академії мистецтва та архітектури в Києві, поряд із такими уславленими іменами, як Михайло Бойчук, Олександр Мурашко, Василь Седляр та ще ціле гроно відомих митців. Скупі рядки з датами народження й смерті людини, яка наполегливо відстоювала право української культури на самобутність і окремішний від російської розвій, колись таки мусять розгорнутися біографічним сувоєм. У якій родині зростав майбутній критик мистецтва, які цінності сповідував? Як опинився у вирі Української революції 1917–1921 років?

Де пролягла дитинства стежка

На старому рашівському кладовищі, розташованому неподалік лікарні і вже наполовину переораному, над зеленими горбиками стоять скромні хрести з табличками, на яких викарбувано імена з датами: Бутенко Онисій Іванович (1862–18.09.1955) і Бутенко Єфросинія Митрофанівна (1867–7.08.1957). Це батьки Василя Бутенка. У родині Онисима Жменьки (таким було вуличне прізвисько Василевого батька) та його дружини Фросі (у дівоцтві Роман) народилося 12 дітей, до дорослого віку дожило семеро: шість сестер і брат. В селі досі збереглася старенька хата, звісно, вже переобладнана, в якій колись вони мешкали. Літні рашівці, які пам’ятають цю родину, стверджують, що в ній панував лад: чепурне подвір’я утопало в квітах, буяв розкішний сад, тут любили театр, пісню, вишивку, цінували знання.

Василь з’явився на світ за одними даними 8 лютого 1896 року (однак в анкеті арештованого так зв. Слідчої справи зі звинувачення Бутенка Василя Онисимовича за ст. 54-6 і 54-11 КК УРСР зазначено: 9 березня 1896 р.)^[1]. 1910 року після закінчення Рашівського міністерського двокласного училища (з п’ятирічним навчанням) вступив до Сорочинської вчительської семінарії, яку закінчив 1915 року. Племінник Василя Хмурого Сергій Семенович Кушніренко, інженер-будівельник на заслуженому відпочинку, мешкає в Полтаві (його мати, Олександра Онисимівна Бутенко, – рідна Василева сестра), зберігає ксерокопію однієї цікавої публікації авторства колишнього рашівця, журналіста Федора Кириченка в часописі «Народна творчість та етнографія»^[2]. Коротеньку замітку доповнює рідкісне фото кобзаря з Великих Сорочинців Михайла Кравченка, а поруч із ним випускник Великосорочинської вчительської семінарії Василь Бутенко. Ось короткий витяг із тієї публікації (розповідає сестра Хмурого Ольга Онисимівна): « У нашому садку <…> збиралася вечорами молодь. Приходив сюди кобзар Михайло Кравченко, поет Петро Федорович Залозний^[3] та інші відомі інтелігенти».

В історії села Рашівки (нині Гадяцький район Полтавської області), матеріали до якої протягом 1957–1990 років збирав, частково спираючись на інформацію своїх старших колег, заслужений учитель УРСР Андрій Никифорович Бохан, небагато місця знайшлося для тих рашівців, які не сприйняли приходу радянської влади. Дивуватися не доводиться: енергійний і допитливий історик був радянським педагогом, тому не міг написати історію, не скроєну за радянським лекалом. І все ж кілька цінних абзаців про «ворогів найгуманнішої у світі влади», поданих із неприхованим осудом, у цій машинописній версії ми знайдемо. В одному з них ідеться про сільські мітинги після Лютневої революції, на яких виступали «представники куркульства», що ратували за продовження війни, зокрема й В. О. Бутенко. А другий стосується «агентів Центральної Ради в селі», серед яких – студент Київського університету Семен Романюк, учитель Арсеній Перепадя, син священика Борис Косяченко і начальник канцелярії Петлюри Василь Бутенко^[4].

Варто звернути увагу на деталі: «представник куркульства» і «агент Центральної Ради». У правдивості другої дефініції сумніватися не доводиться. А як щодо першої? Куркулями, як відомо, більшовики називали не тільки заможних селян, а й середняків. У протоколі допиту від 4 березня 1933 року, зафіксовано, що батько допитуваного – «селянин бідняк, до революції мав 3 десятини землі разом із братом». Невідомо, наскільки це відповідає дійсності. Можна припустити, що старий Жменька не належав до сільської бідноти, інакше як би він зміг дати освіту всім дітям (крім Василя, педагогічний фах здобули п’ятеро доньок Онисима Івановича).

«І тоді я пішов до Петлюри»…

1915 року молодого вчителя призивають до армії, де після кількох тижнів служби відряджають на навчання до Чугуєвського військового училища. Навесні 1916 року він опиняється на австрійському фронті. У зв’язку з Лютневою революцією і заворушеннями, що почалися в армії, Бутенка відряджають на його прохання в українізований 34-й корпус, 2-й український полк, який чотири місяці стояв у селі Меджибожі на Вінничині, а потім передислокувався в Дарницю, на станцію Бобринську. У лютому 18-го року в Києві тривали бої між військами Центральної Ради і більшовиками. Старшина української армії Бутенко самовільно покидає військову частину і з’являється в штабі Петлюри, який тоді командував Гайдамацьким кошем Слобідської України. «…мені показали двері, в які я ввійшов і побачив трьох військових, виявилося, що це Петлюра і два брати Вдовиченки. Я заговорив із Петлюрою українською мовою, і він мене запитав, де я хочу служити, в штабі чи в строю. Я, будучи дисциплінованим, відповів Петлюрі, що піду туди, куди мене призначать»^[4]. Потому починається драматична «петлюрівська епопея» Василя Бутенка: перебування при штабі Петлюри, парад у Києві, прихід до влади Гетьмана Скоропадського, німецька окупація, арешт і звільненя Петлюри, від’їзд разом із перевдягненим Головним отаманом до Білої Церкви, зустріч у таборі Січових стрільців із Коновальцем, повстання проти Гетьмана, Директорія, тертя між Винниченком і Петлюрою, перемовини з Петрушевичем і Антантою… Посади коменданта ставки, командира куреня, начальника канцелярії Головного отамана… На допитах Василь Бутенко, який називає себе ентузіастом національного руху і симпатиком есерів, жодного разу не згадує, що був ад’ютантом Петлюри (натомість дає нюансовану психологічну характеристику трьох ад’ютантів Головного отамана – Олександра Даценка, Беня і Федора Крушинського, яка багато говорить про його спостережливість і розуміння людської натури), тільки стверджує, що короткий час виконував на прохання Петлюри обов’язки ад’ютанта генерала Осоцького. Далі – відступ, перебування в польському Калиші, в таборі для інтернованих, де Василь читав лекції з історії української літератури і брав участь у виданні таборового журналу. Поверненню на батьківщину передував майже піврічний арешт.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑1 Анкета арештованого. – Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 6. – АКС № 76432-фп. – Арк. 22.
2. ↑Кириченко Ф. Кобзар Михайло Кравченко в Рашівці // Народна творчість та етнографія. – 1970. – № 4.
3. ↑Петро Залозний (1866–1921) – письменник, освітній діяч, український мовознавець, атор «Короткої граматики української мови», що відіграла позитивну роль у нормуванні української граматичної термінології. Народився в Рашівці і тут похований.
4. ↑Бохан А. Історія села Рашівки. Машинописний варіант.
5. ↑Протокол допиту. – ГДА СБУ. – Ф. 6. – АКС № 76432-фп. – Арк. 24. (тут і далі – переклад із російської автора).