Канівець І. Варіативне кіно:

режисура екранних творів з сюжетами, що змінюються. – К.: Видавець Олег Філюк, 2018. – 242 с.

У нашій країні посібники з питань кіно виходять настільки нечасто, що кожну таку появу сміливо можна вважати подією. Ще рідше з’являються на світ видання з міркуваннями про майбутній розвиток «найважливішого з мистецтв». Однією з таких рідкісних (якщо не унікальних) робіт є «Варіативне кіно: режисура екранних творів з сюжетами, що змінюються» кінорежисера Івана Канівця.

Що таке – це загадкове «варіативне кіно»? Варіативність автор визначає як «можливість існування екранного твору у кількох варіантах, що є новою технологією режисури в образо-творчих мистецтвах». Тобто варіативними є фільми, що «мають спільну частину та спільну сюжетну основу, але містять взаємовиключні повороти сюжету, розрізняються хронометражем, ходом сюжету, долею головних персонажів тощо». Практикована у світі, на наших теренах ця кінематографічна форма маловідома. Тим актуальніша книга, що її популяризує і заразом учить нею користуватися.

Хоча, як виявляється з того ж посібника, застосування цього методу може бути найрізноманітнішим – аж до неусвідомленого і ситуативного. Наприклад, саме такою була варіативність на початку, у фільмах десятих років ХХ століття, коли для успіху за кордоном дознімали альтернативні фінали, відповідно до смаків іноземної публіки. Як бачимо, не такою вже й новою є ця режисерська технологія. Радше новою вона є як свідомий мистецький прийом. Утім, такою є історія загалом художнього засобу в кіно. Це свого роду фатум кінематографа: від початку він був передусім технічним винаходом (що лише згодом «виріс» до мистецтва); і найпринциповіші досягнення його народжувалися переважно на вельми хиткій межі між мистецтвом і бізнесом. Так, варіативність виникла з маркетингових і технічних міркувань, далі спорадично застосовувалась як новаторський прийом (наприклад, два фінали в «Останній людині» Мурнау 1924 року чи кілька варіантів розгортання історії в «Расьомоні» Куросави 1950-го), і лише порівняно нещодавно стала визнаним, хоча досі не вельми популярним творчим засобом. Одначе, книга – зовсім не про «історію одного прийому». Історія, звісно, присутня, але вельми стисло, і частково розкидана різними розділами. Набагато більше автора цікавить побутування і застосування варіативності, і саме цьому підпорядковано будову посібника. З одного боку, це дещо ускладнює його сприйняття для «просто» читача, з іншого – дозволяє читачу-практику вільніше орієнтуватися в тексті і користуватися його «рецептами».

Складається книга з п’яти розділів. Перший, «Варіативне кіно. Визначення та особливості», пояснює поняття варіативності, дає його філософське підґрунтя, вписує в контекст історії світового кіно і розповідає про перспективи в Україні. Другий, «Виникнення та розвиток варіативності у кіно», пропонує більш докладну картину розвитку прийому – як у цілому його історію, так і зв’язок з іншими технологіями (інтернетом, 3D). Третій – «Класифікація різновидів варіативного кіно» (як види за призначенням, наприклад, варіативність сюжету чи варіативність для зміни точки зору, так і конкретні схеми побудови варіативного інтерактивного кіно). Четвертий – «Принципи побудови та перспективи розвитку варіативного кіно» (аналіз уже самого виробничого процесу варіативного фільму та практичні рекомендації). П’ятий – «Варіативність на телебаченні та в інтернеті». Мабуть, найцікавіше в посібнику – це орієнтованість на майбутнє. Чимало положень проілюстровано прикладами конкретних фільмів, причому досить старих. Проте для їхніх авторів варіативність була не метою, а випадковістю, Іван Канівець же показує, як цей більш чи менш випадковий досвід використати для свідомої роботи над певним проектом. Про перспективність роботи певною мірою свідчить те, що дотичні до авторових ідеї вже втілюються за кордоном (інтерактивний телевізійний проект HBO «Мозаїка» вийшов трохи раніше за книгу, наприкінці 2017 року, проте робота над останньою тривала ще кілька років тому).

То в чому все ж таки привабливість варіативності і чому про неї активно заговорили саме тепер? Мабуть, основна її риса, близька нинішньому поколінню, – зв’язок з інтерактивністю, себто з прямою взаємодією екранного твору й споживача. Якщо фільм вже має декілька початків, або середин, або фіналів – логічно дати глядачеві право самому обрати собі той, що подобається найбільше. Або навіть активно долучитися до розвитку дії на різних її етапах. Від чеського «Кіноавтомата» 1967-го року до згаданої «Мозаїки» 2017-го глядач вибудовує дію, зважаючи на можливі варіанти; завдання режисера – створити ці варіанти та прослідкувати за тим, щоби вони утворювали мережу, в якій різні комбінації могли б мирно сусідити і перетинатися, не створюючи суперечностей і несумісності. Так, при всьому захопленні варіативністю, Іван Канівець визнає: її режисура значно складніша. І потребує більшої уваги режисера, який має зводити в єдину систему не одну, а кілька історій. До того ж, враховуючи кожну деталь, бо будь-яка з них на будь-якому етапі може породити помилку (найелементарніший приклад, наведений у книзі: розбита в одному з варіантів ваза з’явиться в наступній сцені; подібна небезпека, як ми розуміємо, існує і для значущих елементів оповіді). Як уникнути подібних проблем – розповідає посібник.

А також – ділиться з читачем і сподіваннями на майбутнє цієї творчої технології. Ба більше: сподівається, що, можливо, саме вона посприяє майбутньому злету українського кіно. Хто знає, раптом так і станеться. Зокрема й завдяки цьому посібнику, що вчасно потрапить до рук майбутнього генія варіативного кіно.