На 46-му МКФ документальних і анімаційних фільмів у Лейпцігу сучасних українських стрічок не було. Проте українське мистецтво кіно все-таки «прозвучало» — у ретроспективі радянсько-німецьких фільмів «Погляд один на одного», підготовленої фестивалем, Бундесархівкіно ФРН, Красногорським архівом фото- і кінодокументів, Держфільмофондом Росії. Це була грандіозна акція — 65 стрічок з 1918 по 1990 роки радянського кіно, в рамках якого працювали представники багатьох народів тодішнього СРСР.

Перегляд завершився симпозіумом з питань теорії і практики радянського і німецького кіно. До того ж фестиваль видав брошуру, куди увійшли статті німецьких кінокритиків, уривки з теоретичних розробок та спогадів радянських режисерів Д.Вертова, С. Ейзенштейна, Л.Кулешова та ін. в перекладі німецькою укладача книжки д-ра Г.І. Шлеґеля.

Україна була представлена стрічками Д. Вертова «Симфонія Донбасу» (1930), О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) і невідомою роботою харківського режисера М.Кармазинського «Як живеш, товаришу гірник?» (1932).

М.Кармазинський працював у групі парадоксального Олександра Медведкіна, «майстра-самоука», котрий, як і Д.Вертов, створив оригінальну структуру втручання документального кіно в життя. У Вертова це були «Кінооко», «Радіоправда», «Кіноправда», у Медведкіна – «Кінопотяг». Це, дійсно, був потяг, обладнаний кінолабораторією, який з операторами і кінорежисерами виїздив на місце «гарячих точок» радянського будівництва. Знімали швидко, того ж дня проявляли стрічку в лабораторії, монтували і показували персонажам зйомок. Режисери й оператори знімали на плівку наявні хиби, аби домогтися їх швидкої ліквідації. Стрічка «Як живеш, товаришу гірник?» розповідає про жахливі умови життя українських шахтарів «Жовтневої». Жили в одній кімнаті в бараку неодружені та сімейні. Діти порпалися в грязюці вдома і на вулиці. В їдальні погано харчували. Тим часом існували тоді шахти з незрівнянно кращими умовами. Стрічка мала колосальний резонанс. Показана на шахті, а також вищому керівництву, вона стала звинуваченням. Розкрадачів державних грошей на «Жовтневій», що виділялися на благоустрій життя шахтарів, судили. Керівник симпозіуму п. Шлеґель розповів, що ідеї Д.Вертова і О.Медведкіна вплинули на відомих французьких режисерів 70-х років ХХ ст., які намагалися створити нове французьке кіно. Жак Люк Ґодар першим створив групу «Дзига Вертов», а Кріс Маркер — групу «Медведкіно»...

Демонструвалися і німецькі стрічки різних років, правда, їх було значно менше. Так от, німецький матеріал про Україну торкався болісних сторінок її історії. У фільмі Оскара Барнака «Ukrainische Fahnenweheim Wetzlarer Kriegsgebangenenlager» (1918) ішлося про один із двох таборів військовополонених, в даному разі українських, часів І світової війни. Їх звільняли, давали амуніцію, щоб разом з німецькими військовими вони воювали на фронті з більшовиками.

Коротка стрічка 1941 року про початок окупації Києва фашистами «Faschistische Propaganda im besetzten Kiew» знята десь на Подолі в Києві (бо видно на горі Андріївську церкву). Біля тумби для об’яв бачимо зацікавлених городян, що розглядають плакат, який чіпляють на тумбу, — обличчя Гітлера з підписом «Гітлер-визволитель». Роздають німецькі прапорці.

Ретроспектива викликала гучний резонанс серед глядачів, очевидно на часі написати нову історію радянського документального кіно, бо знайдено багато невідомого матеріалу. Також треба змінити німецьку рецепцію радянських фільмів.