Праця над книжкою «Ганна Борисоглібська. Життя і безсмертя корифея сцени соборної України» вимагала  великої пошукової роботи. Тільки так могли з’явитися обіцяні мною в передмові до книжки сюжетність оповіді та емоційний вплив на читача… Я відчуваю обрану історію  як своєрідний роман про жіноцтво: слідом за Ганною Борисоглібською дві її доньки – Софія Горст та Олена Голіцинська, далі – бабусина «кровиночка» – її онука Валя Калин пройшли через випробування коханням… І  кожна з чотирьох жінок родини пізнає його не тільки як вище щастя, а й як драматичне, а  то й трагічне випробування,  як муку й терзання…

У  написаному про  Валю Калин свого часу ані слова не знайшов про її почуття до чоловіка Степана Магмета. Тим часом інтуїція безпомилково підказує – то було велике кохання, яке чомусь не витримало небезпечної напруги… Ще раз  погляньте на фото в книжці, яке про це говорить голосно і гордо!

Часто думав над цим рядком Василя Симоненка: «Буде в нас і кохання, і сльози…» І ось цей лист із Нью-Йорка від редактора газети «Свобода»! З Левом Костянтиновичем Хмельковським давно підтримую творчі стосунки, ціную його увагу і почуття ліктя.

Комусь зміст листа може здатися ледь не дріб’язковим на тлі проблем суто творчих. З цим я не можу погодитись, знаю ж бо, що велике кохання просто так не зникає. Воно існує беззвучно. Гадаю, з цим жила і Валя Калин, онука Ганни Борисоглібської.  Сподіваюся, що думав про це і сам автор листа, посилаючи його мені.

Валерій Гайдабура

Шановний Валерію Михайловичу, повідомляю, що я з великою приємністю прочитав Вашу книжку про Ганну Борисоглібську та її родовід. Там Ви згадуєте талановитого актора Степана Магмета, який певний період був чоловіком Валі Калин, онуки Ганни Борисоглібської. Це було вже в діаспорі.  Книжку прикрашає фото, де вони – молоді, красиві, щасливі. Хочу коротко розповісти  про мої особисті враження від цієї людини в пізній період його життя в діаспорі, коли він, на превеликий жаль, страждав на тяжку недугу – алкоголізм.

Життя склалося так, що моя родина жила в його будинку – там моя дружина доглядала Магмета до самої його смерті. Такий обов’язок був важким через його хворобливо деспотичний характер. Згодом син Магмета будинок продав. У сина з батьком були складні взаємини. Коли він приїздив, то до хати не заходив, а мешкав у готелі.

Коли Степанові вже важко було ходити, то просив мене йти по горілку. Я відмовлявся, і тоді він пробував самостійно виходити з дому і не терпів, щоб моя дружина це контролювала. Вона ходила за ним потайки і ніби несподівано зустрічала, коли він блукав вулицями.

Особливо боляче було бачити, як цей чоловік гірко плакав, згадуючи Валю Калин. Переконаний, що і вона його ніколи не забувала.

Одного ранку я побачив, що Магмет помер, і викликав поліцію. Полісмен сказав, що знає цього чоловіка, він часто  купував на розі горілку. Я зауважив, що це не п’яничка, а тяжко хвора людина, талановитий український актор, який своєю грою на сцені приносив людям радість… Про це ж я говорив у промові на цвинтарі перед могилою митця.

Степан Магмет походив з Рогатина. Був патріотом і під час війни мав намір піти в УПА, врешті пішов до дивізії «Галичина», пройшовши  курси радіотелефоністів артилерії …

Залишилася купа листів від його сестри з Рогатина, я передав їх до музею-архіву УПЦ у Сомерсеті.

Написати про Степана Магмета в Україну вважав своїм обов’язком. Знати біографію відомої людини, які б гіркими часом не були її сторінки, – це значить зрозуміти її життя без прикрас.

Ще раз дякую за книжку. Шлю всім побажання добрих днів!

Лев Хмельковський. 27 жовтня 2017 року. Нью-Йорк