У залі гасне світло. З підняттям завіси глядач поринає у безмір темряви, яку прорізає одинокий блакитно-холодний промінь ліхтаря. Чуємо невиразні слова блукаючого в темряві Маттіаса Клаузена – Богдана Козака (народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка). Він намагається вирватися з цього темного полону… Таким своєрідним прологом (якого немає в автора п’єси) починається вистава заньківчан «Перед заходом сонця» Герхарта Гауптмана в поставі режисера Алли Бабенко, народної артистки України, режисерки тонкої, вимогливої до себе й акторів, а головне – непередбачуваної.

Так було й цього разу, коли Алла Григорівна обрала до сценічної реалізації твір класика світової драматургії Герхарта Гауптмана.

Г. Гауптман (15.11.1862 – 06.06.1946) – видатний німецький драматург, лауреат Нобелівської премії 1912 року, який створив трагедію нового часу, особливо гостро відчуваючи катастрофічний наступ гендлярства, бездуховності на творчо обдаровану особистість, на тих, кому були близькими гуманістичні ідеали…

П’єсу написано 1932 року. Тривалість праці над нею, а вона була задумана ше 1910-го, свідчить про те, що її проблематика була надзвичайно важливою і складною для автора. Вже сама назва п’єси символічна – автор пише про наближення пітьми. У самій драмі непримиренно протистоять сили життя, світла, культури, гуманності і пітьми, корисливості, нелюдяності, грубості, вродженої пихи, демагогії.

Силу світла уособлює головний герой драми Маттіас Клаузен – видавець, котрий ніколи не видавав, навіть заради великого прибутку, шкідливих книг: людяність, радість кохання і дружба – основа його світогляду. До нього тягнеться юна Інкен Петерс, донька бідної вдови, котра, як і її мати, живе з того, що наглядає за дітьми в дитячому садку. Діти Клаузена, його невістка і, особливо, зять Клямрот, котрий відіграє дедалі більшу роль у видавничих справах літнього тестя, обурені батьковим захопленням вихователькою з дитячого садка. Їхній головний мотив: батько забув матір, і сімейна реліквія – коштовності матері – може перейти до рук авантюристки Інкен Петерс. Але насправді все набагато брутальніше і простіше: всі бояться, що Клаузен віддасть свої величезні статки новій дружині, а вони, звиклі жити за його рахунок, залишаться без спадщини. Тому «люблячі» діти, з допомогою куплених лікарів та нотаріусів, оголошують свого батька недієздатним і готові запроторити його в клініку, щоби він не зміг розпоряджатися своїм майном.

Бабенко довго вагалась у виборі актора на головну роль, шукала вирішення сценічного простору зі сценографом. Сумнівалась. А далі усе продовжувалося під час репетицій, спільно з акторами. Проби були виснажливими. Прем’єри чекали, як фінішу на перегоні в довгій дистанції.

І ось – довгоочікувана прем’єра! Глядна зала – переповнена. Перші тривожні звукові ноти, космічно-об’ємний безмір сцени (сценограф – О. Оверчук, заслужений діяч культури Польщі). Стіни кабінету, що, як здогадуємося, колись світилися небесними барвами, нині втратили теплоту й стали холодним, але красивим музеєм. З величезними глобусами кімната схожа більше на кабінет ученого; сам Клаузен підтвердить це, відзначивши з гордістю, що в нього є «Лаокоон», підписаний рукою самого автора – Г. Е. Лессінга. Ліворуч, у овальній рамі з позолотою – портрет красивої жінки, покійної дружини Маттіаса, – дає сигнал глядачеві про відсутню дійову особу…

Психологічна драма Г. Гауптмана набуває в режисурі Алли Бабенко 2018 року соціально та змістовно-глибиннішого, ідеотекстуального (за К. Бальме) звучання. Історія родини Клаузенів виростає на заньківчанській сцені до трагедійних нот зневіри суспільства у високих духовних ідеалах, зневаження святих батьківських ідеалів із боку дітей, на яких має будуватися нація. Наше суспільство. Адже львівська вистава – історія про нас, сьогоднішніх.

Упродовж двох із половиною годин сценічного часу в цьому домі-всесвіті на наших очах відбуватиметься історія боротьби 70-річного Клаузена–Козака за перемогу людської гідності, свободи вибору (навіть ціною власного життя), поваги до нього серед найближчих, власних дітей. Герой Б. Козака – не жертва фройдівської пристрасті до 18-річної Інкен. Хоча в драматурга, за законами теорії драми, незвичність цієї ситуації одразу привертає посилений інтерес до героя. Виконавець заголовної ролі ставить цю (хоч і важливу подію) на другий план. Кохання до Інкен для Клаузена – Б. Козака – це спосіб його повернення до життя, вихід із важкого кризового стану, в якому він перебував по смерті дружини.

Інкен у артистки Світлани Мелеш – екстравертна, безкомпромісна, рвучка максималістка, очевидно, alter ego молодого Клаузена; в Олександри Лютої, заслуженої артистки України, – закохана, спокійна й упевнена у своєму єдино правильному виборі мудра дівчина. Для Маттіаса Б. Козака – це ніби його «тест» на щирість почуттів серед найближчого оточення. І якщо ВОНО не сприймає його вибору, значить, не сприймає і його самого…

Яке воно, це оточення, у виставі заньківчан? Режисер будує два полярних табори. Ворожий табір: Вольфганг, син (Андрій Войтюк, заслужений артист України) – тип вирозумілого кар’єриста і циніка; Паула-Клотильда, його дружина, в Ірини Швайківської, заслуженої артистки України – запальна, самозакохана міщанка; в Олександри Гуменецької, народної артистки України – красуня-хижачка з добре виробленими манерами аристократки; Еріх Клямрот, чоловік Оттілії, дочки Клаузена (заслужений артист України Андрій Сніцарчук) – красень-директор з невиправданими посадовими амбіціями; його дружина Оттілія (Валентина Мацялко, заслужена артистка України) – гідна свого чоловіка; Беттіна, 36-річна незаміжня донька Клаузена, «злегка кульгава» (Наталія Лань, народна артистка України) – втілення фройдівських комплексів нереалізованого материнства, «очі» й «вуха» батька, його сестра-жалібниця, мати і ледь не дружина (по суті, взяла на себе цю роль по її смерті), непомітно для себе «приватизувавши» батька, чим налякала його найбільше, а потім серед перших і засудила – зрадила, довідавшись про Інкен… Сюди ж можемо віднести й Ганефельдта, адвоката (Орест Гарда, народний артист України) – бездушного і холодного судочинця, для якого проценти від очікуваного прибутку переважають дружбу, дитинство, близькість до родини Клаузенів. Не дай, Боже, нікому з таким зустрітись!

Як вам, шановні читачі, цей «хор» високопоставлених елегантних негідників? Усі вони – в сучасних ділових і академічних строях, тримаються підкреслено-ввічливо, «вершки» суспільства, «слуги народу»!

Цьому табору, як у житті, так і на сцені, протистоїть не такий уже численний гурт благородних, хоч і малодіяльних, рефлексуючих інтелігентів. Гайгер, давній друг Клаузена (Григорій Шумейко, народний артист України), професор, приїздить до Маттіаса не стільки з місією привітання з нагоди ювілею, як із бажанням вислухати старого приятеля, бо й сам не знає, що тут вдіяти?.. Особистий секретар головного героя – доктор Вуттке, іронічний дотепник у виконанні Бориса Міруса, народного артиста України, далі дошкульних характеристик героїв дійства, сказаних у потрібному місці і не дуже голосно, «погоди» не робить у розвитку подій. Особистий лікар родини Клаузенів – Штайниц (актор Максим Максименко), наче медіум: з’являється нізвідки, приходить у потрібний момент. Як стіна, що має очі й вуха: все бачить, усе розуміє, прагне захистити свого патрона, але… приходить, щоб констатувати причину смерті Маттіаса. Мати Інкен, Анна Петерс, у виконанні Дарії Зелізної, народної артистки України – щиро стурбована долею доньки і стомлена важким життям жінка; інша виконавиця цієї ж ролі, Галина Давидова, заслужена артистка України, – спільниця і подруга своєї непокірної і впертої Інкен. Пастор Іммос, як і годиться пастору (Олександр Кузьменко, народний артист України), – на боці миру, в цьому випадку – примарної злагоди. Так само, як і наймолодший син Клаузена, юнак Егмонт (артист Роман Мартин), справедливий голос якого у виставі – голос волаючого в пустелі. І, нарешті, слуга Вінтер (артист Роман Біль): цей простий чоловік першим стане на захист свого пана, зі впертістю тримаючи його таємницю перед тиском допитів. Він же останній і «врятує» втікача від світу, свого хворого господаря, підсолодивши йому воду цукром-отрутою, сам не відаючи, що коїть.

Коли Маттіас–Козак утратить всяку надію на порозуміння з дітьми, і шляхетний раціоналізм прорветься вибухом безсилих емоцій, він кинеться з ножем до портрета дружини: це вона своєю любов’ю зростила зграю вовків, і він допомагав їй у цьому! А ніж втрапляє у ляльку, подаровану дітьми на знак любові (артистка Мирослава Солук та студентка ЛНУ ім. І. Франка Андріана Курилець). Лялька (персонажа в автора немає) незвичайна, час від часу з’являється в живій подобі, хоча її й не бачать. Комічний персонаж іноді лякає, намагаючись утрутитися в події, як знак гіркої іронії.

«Коли я бачу закручену в танці смерті потолоч, нещадно і вічно гнану у вихорі якоїсь машини, тоді моя рука тягнеться до знайомих мені дверей, клямку яких легко натиснути, щоби мовчки піти з життя». Це шлях Сенеки і Марка Аврелія: «Покінчуєш не лише з якоюсь справою, а й добровільно зі всім життям». Це шлях самогубства, який стане єдиним виходом для героя у фіналі драми.

У фіналі світ обернеться будиночком садівника Ебіша (Святослав Максимчук, народний артист України), куди з’явиться напівживий, напівпритомний Клаузен–Козак. Хода непевна, мова сумбурна й незрозуміла – живий труп… Умовляння Інкен про втечу за кордон, її щира віра в порятунок і щасливе життя у Швейцарїї існують для героя наче в паралельній реальності. Жити у світі, де тебе зрадили і зневажили найближчі, – не для Маттіаса Клаузена.

Він повільно, з останніх сил, підніметься по сходах темного вбогого будиночка, промовляючи тихо всесильну молитву: «Царю небесний, утішителю, скарбе добра і життя подателю…», благаючи Бога за прощення власного самогубства, задля тих, хто його до цього довів…

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)