Сьогодні театр говорить із глядачем особливою мовою впливу, змушуючи по-справжньому відчувати життя. І такі відчуття трапляються поза театральними залами, відсилаючи до вистави-концерту, вистави-променаду тощо. В цьому випадку пригадується книга німецького дослідника Г.-Т. Лемана «Постдраматичний театр», утім, облишмо суперечки щодо правильності термінів і погляньмо, що ж нетрадиційне можна спостерігати в нас.

В Івано-Франківську під час ІІІ Міжнародного фестивалю мистецтв «Карпатський простір» (4–6 травня ц. р.) глядачі мали змогу переглянути вельми насичену театральну програму вистав, зіграних українцями, угорцями, поляками, чехами, грузинами й білорусами.

Режисер Ростислав Держипільський запрошує не до зали Івано-Франківського театру ім. І. Франка, а у підвальний склеп, щоби там оживити мертвий духовно і фізично Ельсинор Гамлета. Глядачі долають коридори та круті сходи, аби відчути той холодний подих смерті, що здолав героїв Шекспіра. І тут починається майже містичне дійство, неоопера-жах, за визначенням творців вистави. Раптом шалена музика (композитори – Ілля Разумейко та Роман Григорів) і три макбетівські співочі відьми, за програмкою еринії – прекрасні актриси театру – Галина Баранкевич, Надія Левченко, Олеся Пасічняк, що єдині тут живі, змушують героїв прийти в наше з вами сьогодення і прожити нашу з вами есхатологічну історію буття. Есхатологічну, тому що тут усі на межі знищення, на тій самій екзистенційній точці неповернення…

Усе і всі стоять над власною прірвою: Офелія (А. Блажчук, Київ) зовнішньо дублює Гертруду (І. Вітовська, Київ), тому так легко вона приміряє її імпровізований одяг, але витримати аж такий тягар не в силі. Полоній (Д. Рибалевський, Київ), здатний на інтимні історії з Клавдієм (Ю. Хвостенко, Львів), перейшов на новий рівень стеження, тепер у його руках смартфон, і він усе фіксує. А Гамлет (О. Гнатковський) так безжально і так натурально шкварить сире м’ясо на сковорідці, аби згодувати його глядачам у надії, а, може, врешті-решт хоча б хтось зрозуміє, що варто перестати боятися і нарешті БУТИ... Життя надто коротке, щоби прожити його на кладовищі втрачених можливостей, любові, бажань, прагнень та пліток. І, здається, кожен з глядачів помирає разом з Офелією, недогравши прекрасну любовну тему на клавішах її маленького піаніно, яке так прагнув змусити звучати Гамлет, подарувавши їй цей інструмент. Лінія смертей набирає таких обертів, що хочеться вибратися з цього закритого простору і втекти геть, але вибратися нікуди, ми всі зачинені в підвалі, єдиний вихід – померти, самознищитися, розчинитися…

Найстрашніше те, що це кладовище – наша з вами локація, наші з вами реалії існування. І коли у виставі всі знову мертві, звісно, не забарився і сучасний Фортінбрас (Є. Холодняк), гарненький політик, здатний і на кладовищі поводитися спокійно, помірковано й невимушено, навіть тут він проведе свою передвиборчу компанію і просунеться до мети.

Справді, переклад Ю. Андруховича, оригінальна музика, сучасний одяг із стилізованими деталями, певними вкрапленнями та відголосками епохи Відродження промовляють про нас і до нас, хоча у виставі відчувається і певна гра з історичним, суто шекспірівським.

У цьому «Гамлеті» найменша деталь – від черепа Йорика, яким Гамлет просто грає, наче футбольним м’ячем, до рухів музикантів, які вв’язуються у гру акторів, а не просто створюють прекрасне музичне тло, до напівтонів у грі кожного виконавця, – про двосмисли та відчуття, про шалену енергетику. І головне – це про нас, здатних «крізь сльози сміятися»…

Однак серед цього кладовища, запрограмованого як сатанинський бал, ти відчуваєш надію на завтра. Держипільський завершує цей бал звучанням і пульсацією в голові єдиного слова – БУТИ!