– Юрію Івановичу, нині ЗМІ пишуть переважно не про зміст і художню якість фільмів, а про кошти, вкладені у фільм і ним зароблені. Зокрема, саме через значні суми зборів у прокаті суспільство минулого року дізналося про такі стрічки, як «Dzidzio Контрабас», «Сторожова застава» та анімацію «Микита Кожум’яка». Це зрозуміло, адже майже чверть століття українських фільмів не було в прокаті, а сьогодні вони є і глядач їх дивиться. Який, на вашу думку, діяв фактор успіху в прокаті згаданих робіт: уміла реклама, голод за своїм кіно? Про які тенденції цей успіх свідчить?

– Ринкові умови в кіноіндустрії України не можуть обійти фінансового боку справи. Кожний сектор кіногалузі сьогодні працює в одному напрямі: отримання прибутку. І якщо кіновиробництво може отримувати бонус від держави, то приватний бізнес повинен мати капіталізацію від своєї діяльності, а те, скільки глядачів переглянуло фільм, вважається вторинним. Згадаймо історію. Держава, маючи монополію в кіновиробництві та прокаті, теж аналізувала економічні показники, але за стабільних цін на квитки (встановлених централізовано). Тоді успіх у прокаті вимірювався кількістю глядачів. Від цього залежали категорія фільму, постановочні та потиражні виплати творчим працівникам. Зрозуміло, що глядач був мірилом також ідеологічної складової.

Сьогодні показником успіху чи неуспіху картини в прокаті став «бокс-офіс». Якщо подивитися на результати прокату фільмів «Dzidzio Контрабас», «Сторожова застава», «Микита Кожум’яка», то я б не сказав про їхній великий успіх. «Микита Кожум’яка» мав в Україні касу 11 млн 273 тис. грн, подивилося його всього близько 203 тисяч глядачів (середня ціна квитка 55,5 грн). Результат як для дитячого фільму непоганий. Перший і найважчий етап для повнометражної дитячої анімації (у форматі 3D) українські митці пройшли успішно. Фільм мав широку рекламну підтримку і був у прокаті 10 тижнів. Дистриб’ютор «Ukrainian Film Distribution» (UFD) розпочав прокат на 183 екранах, але після двох тижнів активного прокату кількість екранів скоротилася майже вдвічі. Взагалі, за великої кількості фільмів, які виходять у прокат, двотижневий показ – це найпоширеніша практика. І те, що фільм протримався більше, доводить, що українське кіно має попит. Проте цей попит ще не дозволяє окупити витрати на виробництво і промо фільму.

12 жовтня 2017 року стартував іще один фільм студії «Film UA» – «Сторожова застава» Юрія Ковальова, дистриб’ютор також UFD. Фільм у жанрі «фентезі» розпочав тріумфальне життя в прокаті на 209 екранах і протримався 10 тижнів з результатом понад 19 млн грн (переглянуло понад 270 тисяч глядачів). Його прокату передувала активна рекламна кампанія й промоакції, що становило 1/5 бюджету виробництва фільму. Ці заходи дали непоганий як для українського кіно результат.

«Dzidzio Контрабас» Олега Борщевського (дистриб’ютор UFD) отримав у прокаті в Україні понад 22 млн грн. Його переглянуло – при середній ціні квитка 71 грн – 310 899 глядачів. Це другий результат комедійного жанру за кількістю глядачів після фільму «Слуга народу-2». На промоакції і рекламу витратили близько 17 % від бюджету. Прокат розпочався з 154 екранів і протримався 13 тижнів. Але якщо говорити про кількість глядачів, які подивилися ці фільми, то це скромний результат. І все-таки, якщо українське кіно пропонує цікаву історію й належить до улюбленого глядачами жанру, за агресивної рекламної кампанії воно матиме успіх. На жаль, таких фільмів мало, і поки що вони не можуть конкурувати з американськими блокбастерами.

Хочу звернутися до дистриб’юторів українських фільмів: не варто забувати про мешканців невеликих міст, сіл і селищ. Потрібно знайти можливість після закінчення широкого прокату випустити фільм у форматі HD для показу через відеопроекцію. Це не дасть багато грошей, але збільшить кількість глядачів, які сьогодні не мають доступу до українського кіно.

– В Україні, порівняно з іншими європейськими країнами, обмежена кількість кінотеатрів. Чим це пояснюється?

– Почалося все з розподілу власності. До 1990 року кінотеатри, районні дирекції кіномереж (кінотеатр у райцентрі і сільські кіноустановки) перебували в структурі обласного, Київського та Севастопольського управлінь кінофікації, які мали подвійне підпорядкування: місцевим органам та Головному управлінню кінофікації і кінопрокату Міністерства культури України. На початку 1990-х на місцях управління кінофікації ліквідовано і на базі обласного кінопрокату створено «Кіновідеооб’єднання», якому підпорядковується уся кіномережа. У 1991 році «Кіновідеооб’єднання» повністю переходять в обласну власність, що призводить до втрати галузевої підпорядкованості. Далі починається пошук шляхів виживання. У приватну власність переходить кінопрокат у Дніпропетровській і Луганській областях. Кіномережа вийшла з кіновідеооб’єднань, сільська і районна – перейшли у власність сіл і селищ, районні кінотеатри – у районну власність, міські кінотеатри області – у власність міських органів місцевого самоврядування. Кіновідеооб’єднання реформовано в комунальні підприємства «Кіновідеопрокат» обласної власності. Діяльність кінопрокату і кіномережі кардинально змінилася. Кінотеатри стають самостійними гравцями кіноринку, і їхній репертуар уже не залежить повною мірою від кіновідеопрокату. Саме з 1991 року починається різке скорочення кіномережі, насамперед сільських кіноустановок та кінотеатрів невеликих міст. Якщо на кінець 1986 року було 952 міських кінотеатри та 18 798 сільських кіноустановок без урахування відомчої кіномережі (профспілкової, навчальних закладів), то в 1996 році міських кінотеатрів залишилось 803, а сільських кіноустановок – 11 808. Проте ці цифри умовні, бо більшість кінозакладів існували лише за документами, тож ці дані можна зменшити ще на 50 %.

Якщо порівняти економічні показники більш-менш нормального стану в 1986 році і показники 1996-го, то різниця шокує. Кількість глядачів у 1986 році в містах становила 414,6 млн, в селах – 198,7 млн, касовий збір по місту 166, 6 млн крб, по селу – 29,8 млн крб при середній ціні квитка: по місту – 40 коп., по селу –15 коп. Через 10 років кількість глядачів по місту становила 12 млн 936 тис., тобто зменшилася у 32 рази, по селу – 6 млн 678 тис. (зменшення в 30 разів).

Не можна стверджувати, що державні органи України не звертали уваги на кризовий стан кінематографії. Протягом років Незалежності питання кінопрокату в Україні, його головної ланки – кіномережі, де мусимо отримувати не тільки фінансовий, а й насамперед естетичний та духовний результати, обговорювалися не раз. І на круглих столах, і на парламентських слуханнях. Вносили слушні пропозиції, видавали Укази Президента України, закони України, постанови Кабінету Міністрів, державні і регіональні програми. Тільки з 1996 року було ухвалено більше десяти державних нормативних актів із цих проблем. Перша постанова КМ від 22 лютого 1996 р. № 236 «Про стан і заходи щодо розвитку української культури» справедливо зазначала: «У складному становищі перебуває український кінематограф. Різко скоротилося кіновиробництво, майже повністю втрачено вітчизняний кіноринок. Серйозне занепокоєння викликає діяльність кінопрокатних організацій <…>. Відбувається надмірна комерціалізація закладів культури, знижуються естетичні критерії, тиражуються твори, що пропагують насильство, жорстокість, бездуховність». КМ зобов’язує Уряд АР Крим, обласні адміністрації, міські Києва та Севастополя посилити увагу до діяльності закладів культури, не допускати скорочення їх мережі, перепрофілювання і надмірної комерціалізації». І, мабуть, на «виконання» цієї постанови тільки за 1996–1997 роки кіномережа скорочується на 1328 одиниць. У 1997 році виходить ще одна постанова КМ «Про структурну перебудову в галузі кінематографії», де знову зафіксовано серйозні проблеми в галузі. А на місцях триває ліквідація кіномережі: ще 1200 кінотеатрів і кіноустановок припиняють роботу. І на кінець 1999 року кількість відвідувань кіно одним жителем України досягає крайньої критичної точки – 0,1 відвідувань на рік.

Скорочення бюджетного фінансування кінематографії спричинило ще більший занепад комунальних підприємств кіновідео-прокату і кіномережі. Кінотеатри після різкого падіння відві- дувань, щоб вижити, здають в оренду свої площі, що призвело до їх ліквідації або поглинання структурами, діяльність яких не була пов’язана з демонструванням фільмів. Кінотеатр уже не міг конкурувати з піратським ринком відеокасет та засиллям піратських фільмів, що їх показували понад 3500 телекомпаній (найбільше – регіональні й і місцеві).

Ще одна причина поголовної ліквідації кіномереж: кіномережа, й кіновідеопрокат мали статус госпрозрахункового підприємства. Спроба прирівняти їх до закладів культури з можливістю отримання дотацій на покриття збитків не була сприйнята позитивно. Обласний кінопрокат деякий час підтримували з обласного бюджету, натомість кіномережа не мала такої можливості. Кінопрокатні підприємства ліквідовано у Волинській, Житомирській, Запорізькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Харківській областях, що фактично призвело до ліквідації і кіномережі в райцентрах, невеликих містах згаданих областей, бо ці дві ланки сполучені. Збиток кінопрокатних підприємств абсолютно прогнозований – це певна територія з будівлями (фільмосховище, де ще зберігалося понад 3 тис. фільмокопій на кіноплівці, яких не використовували, тож вони не давали прибутків), чимала земельна ділянка, оскільки будувалися вони як об’єкти пожежонебезпечні у часи, коли кіноплівку виготовляли ще на горючій нітрооснові, експлуатаційні видатки не виходило покрити за рахунок прокатної плати, оскільки нові фільми були недоступні регіональним прокатним підприємствам через наявність нових, приватних прокатників, які напряму працювали із залишками кінотеатрів.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)