Приємно, коли фестиваль стає дорослішим за своїх учасників. Цього року МКФ «Молодість» досяг уже поважного 33-річного віку, наймолодші ж учасники фестивалю – це студенти, чиї роботи брали участь у конкурсі короткометражних фільмів. Ця частина програми фестивалю, як правило, викликає зацікавлення тому, що дає найкраще уявлення про те, в якому стані сьогодні національна кіношкола тієї чи іншої країни.

Звичайно, тематика та зміст студентських фільмів більшою мірою суб’єктивні, ніж у дипломованих режисерів, але стиль, так би мовити, «почерк», все-таки є віддзеркаленням режисерської майстерні. Загальне враження від їх перегляду неоднозначне, але приємно вже те, що більшість робіт виконані доволі непогано з технічного боку (операторська робота, звук, в деяких фільмах навіть застосовано монтаж на належному рівні); слабким місцем значної кількості стрічок був сценарій. Причиною цього, можливо, є бажання молодих режисерів «осягти неосяжне» — виконувати, окрім режисерської роботи над фільмом, ще й роль оператора, монтажера, сценариста, продюсера, як це намагався зробити Вук Стівен Ґео («Суп з черепахи», США). У фільмі все ніби й нічого, окрім абсолютно безглуздого сюжету, чого можна було б уникнути, якби за написання сценарію взявся той, кому це і належить робити, – хороший сценарист (де його знайти, то вже інше питання). Подібна ситуація ще з кількома картинами: «Співак та автор» (Емільяно Ромеро, Арґентина), «Кадриль» (Катерина Молочна, Росія), «Сумуєш?» (Розано Ґарсіа-Монтеро, США–Перу). Останій фільм якимось чином ще спромігся отримати приз за найкращий студентський фільм, хоча в рейтингу глядацьких симпатій він стоїть чи не останнім у списку (смаки журі та глядачів цьогорічної «Молодості» чомусь дуже відрізнялися). Іншу крайність ми бачимо у картинах, де головну ставку зроблено на сюжет – уміло розказану історію. Це свого роду «позачасові» фільми, що з певними поправками на час дії могли б бути зняті як учителями сьогоднішніх студентів, так і вчителями їхніх учителів. Це, наприклад, доволі непогана стрічка «Віктор та брати» (Мартен Клінберґ, Швеція), що отримала диплом міжнародної федерації кіноклубів, «Щасливої дороги» (Софі Артю, Ізраїль), обидва італійські фільми: «Підміна» (Клаудіо Чікала) та «Вправи з чаклунства» (Марко К’яріні), які майже зовсім не виходять за межі неореалістичних канонів, хіба що К’яріні, переосмислюючи італійських кінокласиків, вирішив порушити традицію «кінцівок-запитань», знявши простий і порожній геппі-енд.

Якщо говорити про кіношколи, то зокрема німецьку можна було непогано уявити, бо саме вона представила найбільше студентських робіт (7 короткометражних фільмів, включаючи один анімаційний). Перше, що впадає в очі: німці навчилися, хоч і крізь зуби, сміятися з себе, або, швидше, зі стереотипу, що склався про них у Європі. Рефлексії над скрупульозністю, виконавською сумлінністю, приписуваними німцям, плюс ідея «очищення суспільства» – і ми маємо трагікомічний сюжет стрічки «Служба» (Йоган Александр Фрайданк): охоронець, мов на полюванні, відстрілює на вулиці злочинців, однаково, як гвалтівника, так і дитину, що вкрала яблуко. Але смерть тут показана дедраматизовано за допомогою того, що камера майже не зупиняється на мертвих (один із улюблених прийомів режисерів «нової хвилі»), а факт убивства ми читаємо з облич панічно наляканих перехожих (стрічка знімалася на вулицях міста прихованою камерою, так що емоції останніх не зіграні, а справжні). Характерною для цьогорічної «Молодості» (схильної до геронтофілії), але не типовою серед студентських робіт була стрічка про жінок «післябальзаківського» віку «Сестринська любов» Яніни Дахсе. Виконана в стилістиці камерної драми початку століття, з її простим сюжетом, психологічною насиченістю дії, символізмом та, звісно, чорно-білим зображенням, вона все-таки не викликає хворобливої меланхолії, навпаки, режисерка зуміла розкрити сюжет свіжо та іронічно. Крім Я. Дахсе, ще два німецькі режисери віддали перевагу чорно-білому зображенню: Свен Теддікен («Таким і залишайся») та Якоб М. Ерва («Казковий принц»). Та найвідданішими чорно-білому варіанту залишаються наші й російські режисери, і, гадаю, спричинився до цього не тільки брак належного фінансування. Принаймні українські режисери не без кокетства кажуть, що «чорно-біла плівка – це, перш за все, прояв хорошого смаку та більші можливості для самовираження». Втім, подібність ми бачимо не тільки у виборі плівки. Так, дещо здивувала схожість сюжетів російської стрічки «М’ясо» (Слава Росс) і «Казкового принца» (очевидно, про плагіат чи епігонство тут не йдеться – радше подібність світовідчуття). В загальних рисах сюжет такий: п’яти-шестирічний син і мати, що живуть в окремому затишному світі своїх ілюзій, та він-Інший, що своїм приходом та сексуальними домаганнями хлопчикової матері на деякий час руйнує цей світ. Обидва фільми дуже глибокі й трагічні, в них майже немає діалогів, що створює відчуття ефемерності існування героїв, робить їх ніби прозорими для оточення.

Дуже непогано представила себе чеська кіношкола (4 фільми, серед яких два анімаційних). Кожен із чеських фільмів створює відчуття цілісності, в них немає безладу, хаотичності подачі думки — тут все на своєму місці. У полі зору чеських режисерів сьогодні життя маленької людини, її повсякденність. Для Вацлава Кадрнки повсякденність — це замкнене коло, котре можна на якусь мить розірвати випадковою зустріччю поглядів у громадському транспорті («Пасажири»), для героя стрічки-автобіографії Якуба Соммера світ перетворюється на повсякденну рутину після втрати коханої («Елфільм»), для Люсі Шимкової та Давида Сукупа повсякденність нерозривно пов`язана з проблемою наявності у гаманці грошей (перша екранізувала оповідання Гоголя «Портрет» в однойменній анімаційній роботі, Д. Сукуп зняв фантастичну (?) історію про світ, де всім керують машини, які вимагають від тебе грошей, навіть за такі речі, як користування туалетом або послуги будильника). Здивувало, що чехи не представили на конкурс документальних фільмів, адже вони мають доволі сильну школу документалістики. Загалом на фестивалі було показано тільки дві документальні стрічки, і обидві українські («Мама» Максима Мехеди та «Viva Vita, або Лікар Рижик» Олени Бойко). Роботи досить цікаві, фільм «Мама» дехто сприйняв як ігровий, Максима навіть запитали, як у нього виникла ідея поєднати дітей та метро (у фільмі йдеться про дітей, знайдених у підземці, для яких вона у подальшому житті символізуватиме матір, навіть прізвища їм дають відповідно до тієї станції, на якій дитина була знайдена: Лісова, Театральний, так що сумну ідею підказало вже саме життя). Фільм Олени Бойко на останньому «Пролозі» отримав спеціальний приз журі «За любов до своїх героїв», а вона їх і справді любить, тому, мабуть, стрічка вийшла дуже гармонійна та чутлива. Серед українських фільмів хотілося б відзначити ще хорошу операторську роботу в картині «Стіни і двері» (Роман Бондарчук) та цікавий формальний прийом «фільм у фільмі і у фільмі...» («Видовище» Віталія Потруха).

Диплом фестивалю отримав польський фільм «Контролер» (Петер Воґт), головний персонаж якого подібний до літературних героїв (або антигероїв), що їх ми зустрічаємо в добре знаних романах Зюськінда і Фаулза. Літературні алюзії одразу чуються й у назві стрічки «Біжи, зайчику, біжи» (Павел Вукович, Сербія і Чорногорія). Зрозуміло, що без Апдайка тут не обійшлося, але П. Вукович сказав, що роману згаданого автора не читав, проте назва таки звідти (а так би добре було ще приплести сюди інший роман Апдайка «Кролик заспокоївся», бо власне так і закінчується стрічка: довга втеча Кроля від Лиса, знята у стилістиці голлівудського вестерну, припиняється раптовим пострілом, і виявляється, що то зовсім не кролик...). Набагато серйозніше та моторошніше смерть показано у фільмі Мурада Мазаєва про сучасну війну в Чечні («Свобода», Чечня–Грузія), а найстрашніше те, що це майже документальний фільм. Серед його героїв тільки дві професійні актриси, всі інші — мешканці селища, де було фільм знято, і вони грають себе самих і своє щоденне життя. Тема війни близька також словенському режисерові Стефану Арсеньєвичу, чий фільм «Вертітися» був фаворитом цьогорічної «Молодості» (приз за найкращий короткометражний ігровий фільм), до цього він вже був відзначений на кількох європейських фестивалях. Його можна назвати «фестивальним» (і гуманізму в міру, і соціальну позицію бачимо, і глибокі почуття є, і гумору не бракує), але від цього він не стає в жодному разі менш цікавим, а його сюжет передбачуваним.

Анімація на «Молодості», мов солодощі на десерт, – її завжди небагато, та її найбільше люблять глядачі й найтепліше приймають. Так було й цього року. Серед шести анімаційних робіт була відзначена призом «Дон Кіхот» міжнародної федерації кіноклубів стрічка «Зачекай, будь ласка» (Єлизавета Скворцова, Росія). Заслуговують на увагу майстерно виконані стрічки, в яких поєднується анімаційне та кінозображення — це робота вже згадуваного Д.Сукупа «Механіка» та «Моє перше рандеву» Бориса Шими (Словаччина).

Після перегляду близько десятигодинної студентської програми я таки переконалася, що якісну стрічку може зняти навіть студент-початківець, вся творча біографія якого — 2-3 роки роботи в навчальній майстерні. Кілька студентських робіт на цьогорічній «Молодості» справді могли конкурувати з фільмами режисерів старшого покоління, часом навіть забирати в останніх передбачені їм призи, що й зробила стрічка «Вертітися».