кадр з фільму Поцілунок тоски

Один із романів сучасного чеського пиьсменника Мілана Кундери має назву «Непоспіх», що водночас є і головною метафорою цілого твору. Тут неодноразово перед героями постає питання, чому в сучасному змеханізованому світі людина перестала відчувати насолоду від неспішного існування, промінявши його на швидкість (власних авто, літаків, fast food і т.д).

Власне, такі асоціації чомусь виникли після перегляду фільму «Поцілунок Тоски», котрий, хоча сюжетно досить далекий від згадуваного роману Кундери, якраз і засвідчує можливість неспішного, повільного існування, навіть якщо воно зовсім невідповідне сучасному світові.

В основі фільму — розповідь про стареньких мешканців дому Casa Verdi, що його всесвітньо знаний композитор Джузеппе Верді свого часу віддав під пансіон для колишніх оперних зірок.

Історія існування людей, про яких вже забув світ, але які ще не забули самі про себе, зворушлива. Вони і далі щодня проводять репетиції, вивчають нові оперні партії, охоче показують випадковим і невипадковим відвідувачам афіші зі своїм ім’ям або дають слухати записи власних виступів. Неспішне повторення щоденних дій створює їм відчуття справжнього та повноцінного життя, хоча насправді вони навіть не усвідомлюють, скільки років уже провели відокремлено від решти світу.

«Поцілунок Тоски» в доробку Данієля Шміда видається аж ніяк не випадковим, коли розглядати його в контексті проблеми мистецтва та митця загалом. Вже неодноразово автор звертався до цієї проблематики (фільми «Палома», частково «Віоланта»). Крім того, коли якийсь вид мистецтва в наш час можна вважати «архаїчним», то ним, скоріше за все, буде опера. В драматичному театрі чи навіть балеті експеримент все-таки є головною ознакою життєвості, тоді як оперні вистави існують у майже незмінному вигляді впродовж багатьох поколінь. Оперу вже століття називають «музейним» видом мистецтва — себто таким, що існує, спираючись на минуле, а не майбутнє. І хто знає, чи не згасає вона так само помалу, як згасають старі мешканці пансіону?

Кіно переповнене класичною музикою — головним чином, з опер Верді та Пуччіні (до речі, якраз на оперу «Тоска» другого композитора режисер натякає назвою). Але ця класична музика відрізняється від тієї, яку ми звикли чути в опері чи на платівках. Тут — це спів колишніх оперних співаків, що вже не можуть взяти тієї верхньої ноти, котру легко брали двадцять років тому, як і не можуть примадонни більше грати двадцятилітніх красунь.

Фільм Данієля Шміда також із серії тих, що примушують замислитися над марнотою слави. Адже мешканці пансіону, певні своєї всесвітньої слави, насправді полишені одне на одного та на кількох управителів і помічників. Зворушливим моментом стає «примирення» двох колишніх примадонн, котрі майже двадцять років не розмовляли між собою, хоча й мешкали в сусідніх кімнатах.

Камера цього режисера ніби уподібнюється до дитячого погляду на світ, що водночас є його захопленим відкриттям та самим пізнанням. Ця здатність до «очуднення», вміння подивитися на старі речі свіжим поглядом — один з найцікавіших аспектів роботи Данієля Шміда. Режисер відтворює все, що бачить навколо, намагається зосередитися на кожній дрібниці, зрозуміти її суть. Часом ця надмірна зосередженість камери починає втомлювати, але, можливо, саме така ціна непоспіху.

Як виявилося, «Поцілунок Тоски» мав, крім того, своє реальне продовження. Фільм цей з’явився 1984 року і вперше був показаний в Японії. Два роки по тому Данієль Шмід знову приїхав до Casa Verdi, щоб провідати своїх знайомих, і дізнався, що одна з героїнь його фільму — Сара Скудері — почала отримувати безліч листів та квітів з Японії. Сама примадонна дуже з того дмвувалася , адже в Японії вона ніколи не співала.