Віктор Гюго, розмірковуючи у своїх безсмертних романах над таємницями буття, поетично промовляв: «Є видовище величніше, ніж море, – це небо. Є видовище величніше від неба – це душа людська». Індійський кінорежисер Пан Налін (у професійній кар’єрі якого, до речі, переломним моментом став приїзд до Франції) у своїх фільмах спробував підняти завісу над цією величною незбагненною таємницею й осягнути її сенс.

Пан Налін народився в глухому селі Адатала (західно-індійський штат Гуджарат), у малозабезпеченій індуїстській родині. Підлітком уже почав працювати: допомагав батькові продавати чай. Незважаючи на відсутність матеріальних ресурсів, батьки дали хлопчикові духовне виховання, за що він їм усе життя вдячний. Школярем майбутній режисер брав участь у аматорських театральних гуртках, де грали вистави на індуїстські релігійні та міфологічні теми. А перший художній фільм хлопчина подивився тільки в дев’ять років і миттєво збагнув своє призначення: він буде знімати своє кіно! Це була «любов з першого погляду». Безмежно закоханий у кінематограф, Пан Налін створив у школі кіноклуб і зібрав потужну відеоколекцію. Після школи вступив до університету у Вадодарі (культурній столиці Гуджарату), на факультет образотворчого мистецтва. Оплачував навчання самостійно, працюючи оператором на весіллях. Студентом знімав короткометражки, а пізніше почав підробляти на кіностудії в Мумбаї. Там помітили його закоханість у кіно й оцінили сумлінне ставлення до роботи, запропонувавши посаду режисера рекламних відеороликів. Потім був період філософських шукань і подорожей. Режисер побував у США, Великобританії, але повернувся на батьківщину і тривалий час жив у Гімалаях. Згодом саме цей період стане ідейним, художнім і стилістичним підґрунтям для його повнометражних картин.

Майже до 2000-х років Пан Налін знімав короткометражки. Але це була лише підготовка до народження самобутнього режисера. Ключовою подією в його творчій кар’єрі став приїзд у Париж. «Я відразу закохався в Париж, для мене це місто – столиця світового кіно. Саме там я побачив те, що в Індії подивитися практично неможливо – фільми Тарковського, Германа, Сокурова, раритетні стрічки Сатьяджита Рея», – зізнається митець. У цей період визріває його режисерський почерк і визначається мистецьке кредо: знімати серйозне глибоке кіно з наголосом на психології людини, її внутрішньому світові, а не традиційне індійське кіно в жанрі мелодрами з піснями і танцями. Як зазначає режисер: «Не маю нічого проти чистої розваги, фільмів, де танцюють і співають, але я хотів виявляти себе по-іншому». І крім того, була ще одна суттєва проблема: в Індії відмовлялися фінансувати його проекти – як ігрові, так і документальні.

2001 року нарешті виходить перший повнометражний документальний фільм: «Аюрведа: мистецтво життя». Пан Налін з любов’ю і повагою простежив стародавнє індуїстське вчення з початку його виникнення до сьогодення. Картину побачили в багатьох кінотеатрах світу: США, Канаді, Франції, Німеччині тощо.

Того ж року виходить повнометражна художня стрічка «Самсара» («Saṃsāra», з санскр. – блукання, мандрівка – колесо земних життів, кругообіг народження і смерті). Фільм спільного виробництва Індії, Німеччини, Франції, Італії та Швейцарії вийшов тибетською мовою. Зйомки проходили у Ладакху – північному регіоні Індії, в самому серці тибетського буддизму. Знімальна група збирала колоритних персонажів з усіх куточків Гімалаїв.

У центрі картини – історія молодого ченця Таші, який після трирічної медитації в печері повертається в рідний монастир, де виріс і був вихований ченцями-наставниками. Його зустрічають з почестями і нагороджують поважним титулом. Але стається непередбачене: ченцеві сняться еротичні сни, в ньому просинається чоловіча пристрасть. Він глибоко збентежений і не розуміє, що з ним. Після болісних рефлексій Таші обирає земний шлях: закохується в жінку, одружується і народжує дитину. Поступово чернець забуває про минуле духовне життя, цілком занурюючись у мирське. Але послання з передсмертної записки колишнього наставника, яку передав друг, вражає його серце і свідомість. Слова, що стали слоганом картини: «Що ж у цьому житті важливіше: задовольнити тисячу пристрастей або ж перемогти одну єдину?». Таші голить голову, перевдягається в одяг ченця і потайки залишає домівку. Дорогою до монастиря він зустрічає дружину, а точніше видіння, проекцію власної свідомості. Між ними відбувається діалог, сповнений глибинного сенсу. Головний герой переживає справжній катарсис.

За визнанням режисера, ключова тема фільму – свобода вибору. Чому традиція позбавила Таші цієї свободи? Адже Гаутама Будда відрікся від світського життя і царського трону в тридцять років із власної волі. Чи варто віднімати свободу вибору, віддаючи хлопчиків у ченці?

«Самсара» – фільм-медитація, східна філософська притча, знята в кращих традиціях Антоніоні і Вісконті, що зачаровує невимовною красою величних Гімалаїв (оператор Ралі Ралчев) і неквапно містичною музикою (композитор Сиріл Морін), звертаючись до сокровенного в кожній душі і стаючи дверима до самопізнання. Картина отримала «Приз глядачів як найпопулярніший фільм» на Мельбурнському МКФ, а також понад три десятки міжнародних премій.

Філософсько-містична драма «Долина квітів» виходить 2006 року. Її дія також розгортається в Гімалаях. Харизматичний і мужній Джалан очолює загін бандитів, котрі грабують багаті каравани. У розбійників свої принципи і кодекс честі, разом вони – згуртована непереможна команда. До тієї доленосної миті, коли Джалан зустрічає загадкову Ушну. «Я бачила тебе в снах», – каже йому дівчина і йде за бандою. Але це не звичайна жінка, а істота з потойбічного світу, яка здійснила магічний обряд, щоб втілится у земному тілі заради зустрічі з Джаланом. Вона – Ушна (вогонь), він – Джалан (полум’я). Ушна впевнена, що вони створені одне для одного. Згодом вони пристрасно закохуються. Джалан втрачає друзів. Закохані, не звертаючи увагу на попереджувальні знаки провидіння і вдаючись до різноманітних магічних ритуалів, прагнуть навіки з’єднатися і раювати у своєму Едемі – долині квітів. Перед тим, як туди потрапити, вони вирушають у долину тиші, щоб отримати у пустельника еліксир безсмертя. Але напій діє лише на Джалана. Відтоді він блукає по світу не в змозі померти, а вона приречена на низку нескінченних земних перевтілень. Завершується історія їхнього божевільного кохання в сучасному Токіо, де вони зустрічаються, але лише на коротку мить.

У цьому фільмі також чудова операторська робота (Міхал Енглерт), гармонійно вплетена в тканину режисерської концепції. Вражають кадри скульптурних верхівок Гімалаїв у різні години доби; білосніжний кінь на тлі гірських піків, опромінених м’яким світлом призахідного сонця; пронизлива сцена інтимної близькості двох закоханих, сповнена невимовної ніжності на тлі рухливих хмар і темно-синіх відтінків неба, а також епізод нескінченної ходи головного героя. У повільній течії кадрів ми бачимо лише його ноги в різному взутті, Джалан у колі поневірянь йде по землі протягом двох століть – а за кадром чути відлуння революцій, воєн, технічного прогресу, тобто всіх ключових подій XIX–XX віків. Нестандартна, оригінальна і дуже влучна режисерська знахідка.

Фільм «Долина квітів» знято за романом Олександри Давид-Нєель «Магія любові і чорна магія» (у співавторстві з ламою Йонгденом), французької письменниці й дослідниці Тибету. Цікаво, що в основі книги – реальна історія. Якось у Гімалаях Олександра зустріла ватажка банди розбійників, котрий розповів їй, як закохався в жінку – втілення демона. У Пана Наліна давно був задум зняти фільм про всепоглинаюче кохання, що тісно перегукується зі східною філософією і язичницькою магією. І саме після прочитання цієї книги його ідея втілилася в завершену форму.

2009 року в рамках кампанії ООН, присвяченій змінам клімату на землі, Пан Налін створює документальну короткометражку «Відлуння екології», прем’єра якої відбулась у Каннах, а 2013 року виходить повнометражна документальна стрічка «Зв’язки віри», присвячена великому індуському святу «Кумбха мела» («Свято глечика»). Фільм брав участь на фестивалі в Торонто, а також отримав Приз глядацьких симпатій на Індійському кінофестивалі в Лос-Анджелесі. Проте з усіх кінотворів митця найбільш комерційно успішним став художній фільм «Розлючені індійські богині» (2015), який придбало 70 країн. Цілковито нетиповий для індійського кіно фільм, створений у жанрі «бадді-муві» з акцентом на правах жінок, що досліджує гострі проблеми ксенофобії, нетерпимості, фемінізму, прав особистості і свободи. Фільм показали на МКФ в Торонто, він дістав головну нагороду на ювілейному десятому кінофестивалі в Римі. Одна з недавніх робіт режисера – драма спільного виробництва Індії та Нової Зеландії «За межами відомого світу» 2017 року. Головні ролі зіграли знамениті актори Девід Венем і Еммануель Беар. Нині режисер працює над проектом «Будда – воїн внутрішніх просторів». За задумом автора, це буде драма, в якій принца Гаутаму та його дружину Яшодхару зіграє відоме подружжя акторів – Абхешек Баччан та Айшварія Рай.

Життєвий і творчий шлях Пана Наліна, вихідця з бідної сім’ї та глухого села, – свідчення того, що будь-яку мрію, навіть найсміливішу і, на перший погляд, недосяжну, завдяки наполегливій праці й вірі в себе можна втілити. Художні й документальні фільми майстра, створені на стикові двох тисячоліть, що завоювали безліч призів і нагород на міжнародних фестивалях, увійшли до скарбниці індійського і світового кінематографа.