Софі Лорен - відкриття "Молодості"

На початку сімдесятих жовто-блакитні кольори були під найсуворішою забороною. І хоча влада роками знищувала пам’ять про УНР та ії кольори, проте на могилі М.Грушевського якісь сміливці на його роковини завжди ставили або жовті квіти у блакитній вазочці, або навпаки — блакитні квіти у жовтій вазочці. Квіти стояли по кілька днів. Кажуть, що неодноразові намагання влади затримати цих сміливців так і не увінчалися успіхом. Але був випадок, коли жовто-блакитні кольори демонструвалися в усіх кінотеатрах від Прибалтики до Далекого Сходу. Їх бачили багато глядачів, але лише для небагатьох із них (для тих, хто «бачив» та «пам’ятав») вони означали щось більше, ніж просто кольори. Саме у далекі сімдесяті вперше було широко продемонстровано кольори державного прапора теперішньої незалежної України. Було це у фільмі Вітторіо де Сіки «Соняшники».

У нього дуже простий сюжет. Італійській солдат Антоніо (Марчелло Мастрояні) за порадою своєї нареченої Джованни (Софі Лорен), не бажаючи попасти на африканський фронт, вдає з себе божевільного, але його відправляють на ще страшніший фронт – Східний. Він пропадає безвісти.

Джованна багато років чекала свого Антоніо. Вона зустрічала усі потяги з пораненими, з малочисельними відпустниками з фронту. Вона зустрічала потяги з італійцями, що після війни поверталися із радянського полону. Стояла, як і інші жінки, з фотографією свого коханого, з яким провела всього кілька днів. Повірити в його смерть вона не могла. Щось їй підказувало, що Антоніо живий, що десь чекає на неї...

І ось через багато років вона вирушає на його пошуки у далекий і страшний Радянський Союз, на далеку та невідому Україну. Вона потрапляє до невеличкого села, захованого у полях жовтих соняшників, над якими блакитне українське небо, йде вулицями, розпитуючи місцевих жителів про італійця, колишнього військовополоненого, який живе в їхньому селі, вона вже знає як його звуть, вона вже дізналась з якого глухого селища південної Італії він родом. Вона вже впевнена, що це її Антоніо, якого вона стільки років чекала.

Ось вона підходить до невеличкої хати, де (вона вже впевнена у цьому) мешкає її Антоніо, живий та здоровий... Ось вона бачить кількох маленьких дітей, дуже схожих на її коханого Антоніо. Вона вже розуміє, що він зрадив їхнє кохання. Вона вже готова розірвати ту жінку, яка «вкрала» в неї її коханого. Вона заходить до сільської хати, щоб сказати їй, цій невідомій для неї українській жінці, та йому, її Антоніо, все, що вони заслуговують. Заходить і бачить посеред хати протези, а на ліжку, у кутку хати Антоніо, без ніг, які він втратив під час війни, під час страшних морозів (як це й з’ясовується згодом). Вона вже бачить і ту жінку (цю невеличку роль чудово виконала Людмила Савельева), але вона вже нічого не говорить, бо слова тут зайві.

Фінал фільму – українська хата, у ній дві жінки та один колишній італійський солдат, колишній чоловік однієї із них – італійки, та теперешній чоловік українки, яка врятувала йому життя та багато років піклується про нього.

Над хатою – блакитне українське небо, а довкола села – жовті соняшники, які для Вітторіо Де Сіки були втіленням цієї маловідомої, але чудової країни – України.

«...Я вдруге в Києві. Вперше я була в Україні на початку літа року 1968-го під час зйомок мого улюбленого фільму – «Соняшники». І ось я знову тут, на відкритті «Молодості» у році 2003-му,» – сказала Софі Лорен зі сцени палацу «Україна».