«Ти маєш полюбити музику більше за їжу, більше за життя, більше за себе» Чаклун (Робін Вільямс). Фільм «Август Раш»

Протягом багатьох століть чимало митців, критиків та завзятих любителів міркували і гостро сперечались, що в мистецтві найголовніше: обдарованість і натхнення чи сумлінна праця й дисципліна. Життя геніїв свідчить, що це питання для них не надто й актуальне: саме одержимість своїм даром змушувала і мотивувала титанічно працювати, спалюючи себе на жертовному вогні і нехтуючи земними благами і втіхами простих смертних, завдяки чому людство має скарбницю неперевершених витворів мистецтва. Однак для пересічної людини з певними здібностями, що відчуває потяг до розкриття свого творчого потенціалу, це питання часто стає приводом для рефлексій.

Щоправда, омріяна муза – як примхлива наречена, тоді як праця – вірний друг, що ніколи не підведе. Але ж працюй хоч цілодобово, та якщо це тільки робота, то хоч як віртуозно її виконуєш, – у тому, що ти створюєш, не буде головного. Це лише тіло без душі. Очевидно одне доповнює інше. Не дарма ж запорукою гармонійного розвитку сучасна людина нерідко вважає симбіоз східної філософії і західної працьовитості.

У цьому тексті згадано стрічки, головні герої яких присвятили себе одному із найзагадковіших і найскладніших мистецтв, магічний шифр якого вони розгадують і перекладають мовою звуків і мелодій. Музика – «Еверест» серед інших мистецтв, що, за висловом Людвіга ван Бетховена, є «вищим, ніж усі одкровення мудрості й філософії».

У суперечливому і доволі неоднозначному фільмі «Одержимість» (2014) режисера Демієна Шазелла тема натхнення і щирого захоплення займає чи не останнє місце. Натомість показано те, як навчання грі на улюбленому інструменті перетворюється на жах, а закоханість – в одержимість. Головний герой Ендрю Німан (Майлз Теллер) – студент-ударник першого курсу консерваторії. Його помічає диригент консерваторського оркестру Теренс Флетчер (Дж. К. Сіммонс), одіозна особистість, що має репутацію жорсткого і вибагливого педагога. Флетчер – типовий фанатик, такий собі сучасний інквізитор, щоправда не від релігії, а від мистецтва. Навіть увесь його образ маніакальний: одяг, міміка, рухи, погляд. Та й назва композиції, яку грає його оркестр, символічна – «Whiplash» («Одержимість», букв. «Робота під батогом»). Він переконаний, що для досягнення мети дозволено всі засоби й прийоми: маніпуляції, приниження і навіть жбурляння стільцями по головах. Але Ендрю приймає виклик, адже справді хоче стати віртуозом. Хлопець вправляється день і ніч, збиваючи руки в кров; полишає дівчину, відмовляючись від особистих стосунків. Однак чим більше він працює, тим більше вимагає від нього прискіпливий наставник, врешті-решт доводячи хлопця до нервового зриву і загалом гучного конфлікту. Ендрю кидає консерваторію, а Флетчера звільняють. Та якось доля знову зводить їх разом у невеличкій джазовій кав’ярні, де в діалозі з хлопцем колишній учитель відкриває своє життєве і мистецьке кредо: «Ти знаєш, у будь-якій мові немає більш убивчих слів, ніж “Ти молодець!“». І натякає, що так і не відшукав «свого» учня, який би став великим майстром. Ендрю болісно зачіпають ці слова, аж раптом Флетчер запрошує його знову в оркестр, де він диригує на фестивалях. Ендрю погоджується, але коли опиняється на сцені, Флетчер влаштовує йому пастку: оркестр грає незнайомі хлопцеві композиції. Проте Ендрю не здається, починається справжнє протистояння двох непохитних стихій, у якому учень задає свій темп і крізь неймовірні зусилля, напруження й концентрацію перемагає – дістається свого Евересту, досягає рівня майстра і перевершує вчителя. Тільки за цей катарсис, що відбувається у фіналі – фільм заслуговує на «Оскара», якого й отримав у трьох номінаціях: «Краща чоловіча роль другого плану», «Кращий монтаж» та «Кращий звук».

Варто зазначити, що ця стрічка – повнометражний дебют режисера Демієна Шазелла, дістала високі оцінки і схвальні відгуки, завоювавши, крім «Оскара», безліч премій і нагород. За словами критиків, це робота самодостатнього майстра. До речі, Шазелл, який є і автором сценарію, довго не міг отримати коштів і вже було навіть утратив надію. А погодились фінансувати повнометражний фільм лише після того, як режисер зняв короткометражну версію. Також цікаво, що ця стрічка автобіографічна. У студентські роки Шазелл грав на барабанах у джазовому гурті. Майбутній режисер згадує, що через надто суворого керівника колективу він втратив апетит і сон та «світу білого не бачив». Музична кар’єра не склалася, але цей досвід вплинув на творчість і життя майбутнього режисера. І саме завдяки успіху «Одержимості» Шазелл отримав фінансування на свій високобюджетний мюзикл «Ла-Ла Ленд», який став феєрично успішним і приніс його автору «Оскара» за кращу режисуру.

Музична автобіографічна драма «Піано, соло» («Piano, solo», 2007) італійського режисера Ріккардо Мілані розповідає про життя талановитого композитора і піаніста Луки Флореса (1956–1995). Свічка його життя згоріла швидко, але своїм полум’ям устигла зігріти багатьох.

Хлопчик у дитинстві пережив трагедію: в автокатастрофі загинула його мати, котра була синовою першою учителькою в музиці. Він подорослішав, але так і не зміг психологічно одужати від цієї травми. На одному з іспитів у славетній флорентійській консерваторії Лука вразив своєю грою екзаменаційну комісію, а також двох вуличних джазових музикантів, які там випадково були присутні. Зустріч із ними стала доленосною: Лука закохується в джаз, у цю вільну й дику музику. Нове тріо швидко стає популярним, про нього пишуть у газетах. Лука зустрічає кохану, а в недалекому майбутньому його запрошує для творчої співпраці відомий джазовий музикант Чет Бейкер.

Головного героя зіграв харизматичний італійський актор Кім Россі Стюарт. Він створив суперечливий і багатовимірний образ: його Лука – рідкісний самородок, людина великого таланту, але водночас складного характеру, замкнений у собі та надто запальний. Кім Россі Стюарт зіграв цю непросту роль зі щирим співчуттям до свого героя, розуміючи і глибоко співпереживаючи болісним рефлексіям його вразливої натури. Дитячі спогади, які гріють душу, затьмарюються тяжким переживанням, від якого Лука тікає в рятівний світ музики і натхненно творить. Але гармонія, яка панує в його душі у хвилини творчості, перетворюється на хаос, коли свідомість повертається до реального життя, а радше до минулого, що для Луки виявляється більш живим, ніж сьогодення.

Цікава роль відомого актора Мікеле Плачідо, який зіграв батька Луки. Образ вченого-інтроверта, створений Плачідо, разюче контрастує зі звичним амплуа його героя –– поліцейського з гостросюжетних детективних серіалів. Варта уваги операторська робота Арнальдо Катінарі. Архітектурні візерунки містків і набережних Флоренції, що тануть у м’якому місячному світлі; піаніст за роялем у камерній напівтемряві затишної кав’ярні; мальовничі флорентійські пагорби і гірські панорами – кожен зоровий образ художньо виразний і змістовний. У поєднанні з оригінальними саундтреками (композитор Леле Маркітеллі) і живою джазовою музикою – є ключовим стилістичним камертоном картини Ріккардо Мілані.

Незважаючи на те, що фільм від першого до останнього кадру сповнений душевним болем украй нервової, чутливої і непересічної особистості, атмосфера стрічки світла й поетична. І навіть у фіналі – найдраматичнішому кульмінаційному епізоді – крізь хворобливий морок розуму сяє сонячна усмішка і глибока любов до близьких, друзів, коханої, до життя загалом, а головне – до Музики, яка є мовою душі. «Слова обмежені і здатні брехати, але музика – вільна. Я люблю тих музикантів, які співають, пишуть і грають кожну ноту так, ніби вона остання», – зізнається Лука Флорес у своєму прощальному листі. Адже він сам так жив і творив. Зазначимо, що Кім Россі Стюарт за цю роль був нагороджений престижною національною кінопремією Італії «Давид ді Донателло».

В основі музичної стрічки «Август Раш» (2007) режисерки Крістен Шерідан – історія «маленького Моцарта», дванадцятирічного хлопчика на ім’я Еван (Фредді Гаймор), який мешкає в дитячому будинку. Вражає пролог фільму, пронизаний візуальною поезією: на тлі жовто-зелених хвиль безмежного поля хлопчик закликає прислухатись довкола і почути музику всюди, так, як чує він: у поривах вітру, в променях світла. Потрібно лише відкритися. Над уразливим і чутливим Еваном знущаються підлітки, і він тікає з дитячого притулку, щоб знайти батьків, які не знають про його існування. Та й батьки його неабияк обдаровані: Луїс – рок-музикант, композитор і співак, Лейла – віолончелістка із заможної родини. Одної чарівної місячної ночі вони зустрічаються і миттєво закохуються. Лейла завагітніла, але її батько категорично проти стосунків з Луїсом і появи дитини, бо вважає, що це завадить кар’єрі доньки. Тому, коли хлопчик народжується, підробляє підписи і бреше їй, що дитина померла, а сам віддає малюка в дитбудинок. І лише через дванадцять років хворий батько Лейли в лікарні зізнається, що її син живий, і вона відчайдушно вирушає на його пошуки.

Про ці перипетії сюжету ми дізнаємося поступово крізь серію флешбеків, які чергуються з поневіряннями та пригодами Евана у великому місті. Доленосним стає знайомство з Чаклуном, одним із ключових персонажів фільму. Цю роль блискуче зіграв відомий актор Робін Вільямс. Чаклун зібрав і очолює гурток безпритульних підлітків, вуличних музикантів, які мешкають у приміщенні старого театру, ховаючись від поліції. Чаклун для них цілий всесвіт: і наставник-філософ, і батько, і захисник, і «продюсер». Він дає Евану гучний псевдонім – Август Раш і «запускає його в роботу». Люди на вулицях заслуховуються грою хлопця, а гроші ллються рікою в кишеню Чаклуна. Він палко відстоює живу музику, тобто ту, яка народжується не в стінах музичних академій. Теорія Чаклуна – імпровізація і спонтанність. «Ти маєш полюбити музику більше за їжу, більше за життя, більше за себе», – наставляє він Евана-Августа.

повний текст читайте в паперовій версії журналу