Наша знайомство відбулося 1994 року. Я зателефонував на канал «ТЕТ», сказав, що мені подобається їхня рубрика «Театр на долонях», і попросив підказати мені кого-небудь з їхніх режисерів, щоб ознайомити його з моїми літературними вечорами. Може, когось зацікавить.

– А ви поговоріть з Олександром Столяровим. Це дуже творчий, талановитий молодий режисер. Сьогодні він цілий день буде в нас.

Того ж дня я зустрівся з Олександром Миколайовичем. Це був чоловік, на зріст вище середнього, з типовою зовнішністю інтелігента. Він якось загадково лагідно посміхався. Усміхнені очі дивилися крізь тонкі окуляри у сріблястій оправі. Я пояснив мету мого звернення до нього.

– Що ви можете запропонувати? – запитав він, коли я розгорнув велику афішу циклу моїх вечорів у Будинку вчителя за 1993–1994 роки.

Він уважно її переглянув, а потім, велично вказуючи пальцем на моновиставу «Записки з підпілля» за Достоєвським, сказав:

– Оце мене могло б зацікавити. Де можна подивитися цю вашу роботу?

– Наступного мого вихідного в середу я домовився зіграти «Записки з підпілля» в Київському театральному училищі (це поруч з церковкою на Берестові, що біля Лаври). Якщо ви зможете прийти, я буду дуже радий.

У середу Олександр Миколайович з’явився в театральному училищі з редактором та оператором, з якими він мене потім познайомив. Грав я моновиставу в залі, де ряди стільців амфітеатром здіймалися угору. Студентська аудиторія сприйняла «Записки з підпілля» добре. Видно було, що вони їх схвилювали. Коли відлунали фінальні оплески, Олександр Миколайович підійшов до мене і сказав: «Будемо працювати. У найближчий час я повинен знайти вирішення вистави. Але ось перше, що з’явилося у мене: можливо, ваш герой десь у міському парку підсяде до когось на лаві і почне, як епатуючий стриптиз, розповідати свою пронизливу історію. А можливо, в натовпі, десь на Контрактовій площі, буде намагатися пробитися до першого зустрічного зі своєю сповіддю». Я похолов: у виставі багато сцен, де мої герої рухаються, спілкуються одне з одним, у них є свої мізансцени. А перетворити моновиставу у розповідь комусь, хто сидить поруч, або намагатися заволодіти увагою перехожих до своєї історії…

Олександр Миколайович побачив, що я знітився, й поспіхом заспокоїв мене: «Це перше, що спало на думку. Не хвилюйтесь, придумаємо що-небудь».

Через декілька днів він мені зателефонував:

– Олеже Васильовичу, чи змогли б ви наступного тижня влаштувати виступ з вашою виставою у якійсь школі?

– Жодних проблем, я постійно виступаю в 77-ій школі, мене там завжди чекають. Вам зручно в середу?

– Про час домовимось. Та ось що ми робитимемо на запису. Ви, як учитель, зайдете в клас, всі учні підведуться, таким чином вітаючи вас. Ви кивнете їм головою. Вони сідають. Ви сідаєте теж і починаєте свій монолог-сповідь. Під час запису в класі стоятимуть дві камери: одна зніматиме вас, інша – слухачів-старшокласників. Спершу вони будуть бавитися, бешкетувати, хтось передаватиме записки, хтось приляже на парту (доречно якраз і відпочити), хтось позіхає: «Ох, як нудно»… Ми все це дознімемо після головної зйомки. Але трохи пізніше… Я бачив, як слухали цю виставу на останньому вашому виступі. Згодом магія творчості Достоєвського захоплює їх, поглинає дедалі більше, вони починають слухати, мов зачаровані. Ви закінчуєте виставу і мовчки продовжуєте сидіти, а діти тепер стали зовсім іншими – зосередженими, дорослішими, ледь приховуючи несприйняття, навіть осуд та обурення вчинками вашого героя через його знущання з бідної Лізи, не дивлячись на вас, не мовлячи ані слова, виходять з класу.

Так ми і зняли, тільки дуже шкода, що через тридцяти-хвилинний формат на каналі «ТЕТ» до моновистави не потрапили найбільш яскраві, кумедні, психологічно точні сцени парадоксаліста зі своїм слугою Аполоном, який виробляв зі своїм господарем що хотів. Та головне, що моя робота за Достоєвським з’явилася на телеканалі.

Після цього ми з Олександром Миколайовичем час від часу спілкувалися. Якось він запросив мене на одну з останніх репетицій вистави «Бразильска кава» за його п’єсою та його ж режисурою на малій сцені київського ТЮГу. І в цій виставі теж був несподівано цікавий режисерський підхід. Мені сподобалася репетиція майбутньої вистави, запам’яталася також глибока акторська робота Олександра Безсмертного.

Через якийсь час ми знову зустрілися з Олександром Миколайовичем, і я сказав йому, що давно мріяв записати на телебаченні «Графа Нуліна» Пушкіна.

– Будемо працювати! – одразу ж сказав він, і я побачив, як через скло окулярів в його очах заблищали вогники. Згодом він розповів мені свій задум «Графа Нуліна»

– «Станційного доглядача» Пушкін написав після 30-х років ХІХ століття, а «Графа Нуліна» – в 1825 році. Отож доглядач міг знати «Графа Нуліна». Й ось із холоднечі та завірюхи станційний доглядач увіходить в помешкання, де лежить його тяжко хвора дружина. Щоб підтримати її, поліпшити настрій хворої, блазнюючи й комікуючи, він читає їй «Графа Нуліна», влаштовуючи такий собі хатній театр. Його дочка, ще зовсім маленька вродлива дівчинка, заходиться дзвінким сміхом, риси обличчя дружини розгладжуються. Їй не до сміху, та ці намагання чоловіка підтримати зворушують, лікують її. А закінчуватиметься програма тим, що станційний доглядач зі своєю донькою стоять на колінах перед дерев’яним хрестом на могилі його дружини, причому видно їх буде зі спини…

Щось завадило нам зняти цей твір Пушкіна за задумом Олександра Миколайовича. Та все одно мені пощастило зафіксувати його на плівці, щоправда, з іншим режисером – Галиною Михайлівною Черняк. Зняли в жанрі театру одного актора в розкішному інтер’єрі будинку Терещенка, де нині міститься Національний музей «Київська картинна галерея».

Те, що Олександр Миколайович обрав для роботи зі мною моновиставу «Записки з підпілля» за Достоєвським, і його задум «Графа Нуліна» за Пушкіним, а також чимало пронизливих художніх та документальних фільмів, до яких він долучився (понад 100, особливо запам’яталася «Достоєвська дівчинка»), – усе це свідчить про неспокійну творчу натуру. Мені в цьому вбачається намагання режисера достукатися до серця глядача, зробити його небайдужим, більш чутливим до чужої людської біди, до неблагополуччя в житті, якого ми, на щастя, буває, не бачимо, воно ще не торкнулося нас, або, на жаль, не помічаємо. Вельми показовий для творчості Столярова його фільм «Достоєвська дівчинка», що отримав Ґран-прі на фестивалі «Покров» у 2002 році. У цьому фільмі час від часу читає за кадром фрагменти зі свого щоденника п’ятнадцятирічна дівчинка, як наприклад: «Вчора, перед вечерею, я вирішила прочитати молитву, і батьки нічого мені не сказали, виявляється, могла б це робити й раніше». Чи ще її думки: «Коли людина зробила все, що повинна була зробити в своєму житті, – Господь і забирає її до себе». І таке інше. І цей голос нагадує про себе знов і знов після кількох коротких сумних, ще трагічніших історій, що їх розповідають прості люди – пасажири приміської електрички. То літній чоловік згадує, ледь стримуючи сльози, що недавно пішов із життя його син, то жінка розказує, що її родину рік тому відселили зі старої квартири, повинні були дати нову, і куди вони тільки не ходили, а нову квартиру так і не отримали, тож тиняються між людьми. А інша жінка мовить, що на похорон загиблого під час служби в армії сина мали надіслати гроші, та вже й самі поховали, а тут другий син тяжко захворів, і ті гроші так знадобилися б, та де там. А ще одна ділиться своїм горем: минулого року втратила чоловіка та сина…

Крім тих художніх та документальних фільмів, Олександр Миколайович також написав чимало цікавої прози, п’єси, створив театр для дітей. Ну що сказати? Талановитою Божою людиною був Олександр Миколайович.