Серед короткометражних фільмів національного конкурсу найпомітнішими виявилися ті, що порушують проблеми та внутрішні конфлікти людини великого міста.

У студентській роботі Наталі Ільчук «Home Sweet Home»(5хв.), провідною темою є пошук власного місця в чужому місті. Авторка передає психологічний стан людини, яка з міста, де жила спокійним розміреним життям (в даному випадку це Львів, культурна специфіка якого помітно відрізняється від київської), потрапляє в шалений вир мегаполісу. Виразно підкреслює контраст між Львовом і Києвом (хоча сам Львів з’являється лише в перших кадрах). Разючу різницю, з якою стикається героїня, відчуваємо протягом усієї стрічки. Загальна атмосфера столиці вдало передана величезними хмарочосами та монументами, безперервними людськими потоками, незліченною кількістю машин. Вони з’являються на екрані в зростаючій динаміці, але раптом все стихає і ми бачимо саму героїню, що непорушно спостерігає за навколишньою метушнею, незрозумілим для неї поспіхом, бачимо її біля вікна самотню, занурену в спогади про рідну домівку. Стан розгубленості посилюється байдужістю людей, штовханиною перехожих, жахливими умовами помешкань, які здають квартирантам у Києві. «Home Sweet Home» справляє враження, фільм цікавий не лише порушеною тематикою, умінням донести її сутність до глядача. Наталі Ільчук вдається закцентувати увагу саме на тих деталях, які найбільш повно розкривають процес адаптації у чужому місті та відповідний психологічний стан новачка.

До проблем жителя сучасного мегаполісу звертається і Олексій Залевський у фільмі «Портофіно» (10 хв.). Хоча можна сперечатися наскільки, наскільки його робота відповідає визначенню документального кіно (можливо її варто назвати просто мистецьким проектом чи проявом епатажу), але, безумовно, задум цікавий. Протягом десяти хвилин глядач спостерігає, як прокидаються різні люди, і виявляє певну тенденцію – усі вони просинаються незадоволені, і пробудження їхнє спричинене якимись зовнішніми подразниками: гуркотом в сусідній квартирі, шумом ліфта, плескотом води, гулом літака, дзеленчанням будильника врешті-решт. Режисер на прикладі буденних явищ відобразив напруженість та знервованість мешканців міста, його невблаганний ритм, що з кожним роком все сильніше впливає на життя звичайної людини, яка вже не в змозі вислизнути з-під цього тиску.

Своєрідний вихід із такого замкненого кола намагається знайти Олександр Столяров у «Чорно-білій Африці» (36хв.). Разом з друзями він вирушає до Африки, де знаходить справжній душевний спокій та гармонію. Спостереження за Африкою, її жителями, природою та середовищем, в якому майже неможливо знайти слідів цивілізації, переплітається з музикою «Братів Карамазових» і поєднується з філософськими роздумами головного героя про сенс життя. Його теж хвилює проблема власного місця в житті, проте вже у глибшому та серйознішому контексті. Він намагається усвідомити людське призначення на землі. Під час подорожі в нього виникає можливість проаналізувати власне життя та віднайти внутрішній спокій. Герой констатує, що там, в Африці, все видавалось не таким заплутаним та складним, разом із друзями він знайшов у людських стосунках те, чого так не вистачало в Києві. Спостерігаючи за африканським хлопчиком, він приходить до висновку, що також хотів би, як і той, виглядати свого батька з риболовлі на березі моря, відчувати таку ж простоту та безтурботність життя. Але, на жаль, він інший, його розривають дилеми людського існування, які неможливо розв’язати. Його бентежить той факт, що всі четверо друзів, які стали більш, аніж братами в Африці, в столиці, коли подорож залишилась у минулому, знову зустрілися із сірістю та буденністю, на кожного з них чекає свій самотній шлях. І навіть про те, що він там, в Африці, був героєм, розповісти тут нікому.