«Музика тиші». The Music of Silence (італ. La musica del silenzio). Режисер Майкл Редфорд. Сценарій: Анна Павігнан, Майкл Редфорд. Оператор Стефано Фалівен. Композитор Габріель Роберто. У головних ролях: Тобі Себастіан, Хорді Молья, Антоніо Бандерас. Італія. 2017.

У якомусь дивовижному ритмі існує італійський кінематограф. Часом, у деяких найяскравіших своїх проявах, ніби у власному, абсолютно рафінованому вимірі, поза руйнівними впливами масової культури, моди й мінливих віянь. То він звертається до тем старості й самотності, то замислюється про роль високого мистецтва і вимислу в людському житті, то втілює на екрані філософські розмірковування про сучасну культуру, то викликає гостре зацікавлення до католицької церкви у самому її епіцентрі, звертаючись до серіалу, продукту, так би мовити, «масового ужитку». Попри те, що італійські кінематографісти порушують нібито непопулярні теми, їм вдається бути актуальними, цікавими й сучасними.

Новою італійською дивовижею в цьому сенсі постає фільм «Музика тиші» англійського режисера Майкла Редфорда. Автори звертаються до автобіографічного роману 1999 року зірки італійської оперної сцени, відомого в усьому світі співака-тенора, невтомного і натхненного популяризатора класичної музики Андреа Бочеллі.

Біографія співака, безперечно талановитого, з неповторним голосом, справді вражає як захопливий роман, базований на подіях реального життя, і від цього ще цікавіший і фантастичніший.

Андреа Бочеллі став сліпим у дитячому віці і, таким, обмеженим у своїх можливостях, пройшов шлях від співака нічного клубу до великої оперної сцени, здобуваючи освіту й удосконалюючи свій талант. Та, незважаючи на таку непросту тему, у фільмі не знаходиться місця для відчаю і суму, адже впродовж усієї оповіді герой перебуває у пошуку, в дії, у праці над собою, у самовдосконаленні й роботі. На сум, а тим паче на відчай, просто не вистачає часу.

У фільмі «Музика тиші» особливого значення набувають дещо інші категорії і цінності, ніж ті, до яких звикли звичайні люди у своєму буденному житті. Оскільки свою історію оповідає незряча людина, то тут на перший план виступають дотики, тактильні відчуття, звуки.

Музика, власне класична музика, взагалі стає у фільмі окремою категорією. Вона – той острівець зрозумілої стабільності, розмаїття і безміру водночас, що є прихистком спершу для маленького хлопчика, а надалі для юнака Амоса (у виконанні Тобі Себастіана). Музика стає рятівним стрижнем його життя, максимально відвертим одкровенням, чудом, захопленням, любов’ю, професією і життям. Дивним чином іще в ранньому дитинстві він, ніби передбачаючи свою долю, на запитання, ким хоче бути, відповідає однозначно й переконливо: оперним співаком. Навіть не пробуючи співати, навіть іще не знаючи сили й можливостей свого голосу. Це раннє захоплення класичною музикою і така щира дитяча впевненість у майбутньому виглядають як рука долі, що від раннього дитинства уже вела Амоса до його майбутніх звершень.

Головний герой виходить на сцену конкурсних співочих майданчиків іще хлопчиком. Його репертуар – популярні класичні арії. Тут він здобуває перші перемоги й ранню популярність. Так, виконання «O sole mio» робить його переможцем відомого співочого конкурсу. Хлопчик стає першим серед дорослих виконавців.

Старшим він починає виконувати популярні й класичні твори в нічному барі. Це стає не тільки його щоденною роботою, а й, насамперед, способом реалізації давньої мрії, спробою відчути себе справжнім співаком-виконавцем. Символічно, що настроювач музичного інструменту звертає увагу Амоса на недоцільність такої виснажливої для його дорогоцінного голосу праці й знайомить хлопця з Маестро (у виконанні Антоніо Бандераса), який і стає для юнака провідником у великий професійний світ музики і виконавської майстерності. Маестро відкриває для Амоса значення його власного голосу як специфічного неповторного інструмента, який необхідно належним чином доглядати, опікуватися ним, розвивати й берегти. У цьому сенсі однією з найважчих вправ з удосконалення техніки звучання голосу стає тиша. Тиша як найскладніша вправа, тиша як зосередженість, тиша як стриманість і раціональна зібраність. Завдяки заняттям із Маестро Амос відкриває для себе нові горизонти можливостей.

Свій успішний шлях на великій сцені головний герой розпочав із співпраці з популярним естрадним співаком Цуккеро. У цьому дуеті юнак замінив Паваротті, який до того брав участь в усіх гастрольних поїздках виконавця. Перший виступ з популярним співаком приніс Амосу моментальний великий успіх і славу. Перемогу Андреа Бочеллі на фестивалі в Санремо 1994 року у фільмі не показано, але вона здається цілком зрозумілою в подальшому поступі героя. Його ім’я уже настільки відоме, а голос настільки популярний, що конкурсне визнання є цілком логічним і закономірним подальшим процесом.

Фільм завершується хронікальними кадрами, де вже Андреа Бочеллі сам виступає то з благодійними концертами просто неба, то на оперній сцені. Володіючи надзвичайним голосом, він стає відомим і як оперний співак, і як виконавець популярної музики, диски якого успішно розкуповують в усьому світі. Його слухають і Папа Римський, і президенти різних країн, і королева Британії. Та класика залишається для нього особливою темою. Багато зусиль він докладає для її популяризації й донесення до найширшого кола слухачів.

У фільмі дивовижно передано рух-жест-відчуття дотику до плеча. Кожного разу із таким дотиком у житті головного героя з’являється нова близька людина, яка підтримує, щиро простягає руку допомоги. Цей жест промовляє більше за будь-які слова. Тепло людської долоні на плечі для людини, довкола якої суцільна темрява, стає у стрічці певним рефреном, своєрідним гімном щирості, гуманізму й любові, призначенням яких таки є порятунок цього світу.

Головний герой Амос Барді (він же Андреа Бочеллі) оповідає свою історію як надзвичайно позитивну й оптимістичну, з упевненістю, що вона підтримає інших людей у розпачі й безнадії. Сюжетні перипетії часом виглядають дещо наївно і навіть надумано, здається, що автор навмисне хоче догодити скептичному, зневіреному й критично налаштованому глядачеві (а спершу, певно, й читачеві). Все, можливо, і було б так, якби все це (навіть не без деяких купюр) не відбулося б у реальному житті! Отож фільм – чудова казка зі щасливим і навіть фантастичним фіналом, яка сталася насправді. Й безліч людей, більшою чи меншою мірою, своїм дотиком до плеча головного героя, долучилися до її реалізації, зробили цю казку реальністю.