На думку багатьох представників преси і глядачів, такого слабкого за програмою, як «Берлінале-69», ще не було. Можливо, на це вплинули обставини внутрішнього життя його команди. Річ у тім, що його директор Дітер Косслік переходить керівником кінофесту в далеке місто Марракеш. Подейкують, що начебто 179 кінорежисерів написали листа з проханням звільнити його у зв’язку з багатьма помилками. Можливо, його команда через це нервувалась і не дуже уважно ставився до відбору фільмів на «Берлінале»... Віддаючи данину віянням часу, зокрема й гендерній політиці, вслід за Голлівудом наступного року фестом у Берліні керуватимуть аж дві жінки!

Прощання з Коссліком перед початком програми фестивалю вийшло урочистим і зворушливим. Коли на закритті червоною доріжкою проходили актори, режисери і директор, глядачі вітали його плакатами «Дякуємо, Дітере!». Міністр культури ФРН зачитала чудовий текст, присвячений заслугам і досягненням Дітера Коссліка, тож було незрозуміло, чому його відпускають з «Берлінале».

Шанувальники польської режисерки Агнешки Голланд (яку після смерті Анджея Вайди вважають найвидатнішою діячкою польського кіно), а також акредитовані на фестивалі українські кінокритики й українські жителі Берліна з нетерпінням чекали на її фільм «Ґарет Джонс» у копродукції з Великобританією і Україною, представлений у світовій програмі в перші дні роботи фестивалю. Тож почнімо огляд з української теми.

…Молодий талановитий журналіст з Уельсу Ґарет Джонс (реальна особа; його роль виконує відомий британський актор Джеймс Нортон) цікавиться політикою європейських країн. Він уже встиг взяти інтерв’ю в Гітлера, який після приходу до влади начебто зробив чимало позитивного для країни (прокладено автомобільні дороги; для поліпшення умов праці й життя робітників відкрилися дитячі садочки; батьки отримують гроші на утримання дітей, робітників возили на вихідні відпочивати на море...). Але після розмови з Гітлером, виступаючи перед сановниками на батьківщині, Ґарет Джонс попереджав, що Гітлер може розв’язати війну, та з його пророчих слів лише посміялися.

Джонса також зацікавили позитивні зміни в радянській Росії – індустріалізація, будівництво фабрик і заводів, освіта неписьменних... Звідки ресурси і такий ентузіазм?!. Тож він їде в Росію, щоб узяти інтерв’ю в Сталіна. Опинившись у Москві, журналіст, запрошений в гості дипломатичним представником Англії, опиняється в атмосфері розпусти й моральної деградації. Зрозуміло, що співвітчизник уже пристосувався до вимог життя «під Сталіним», він радить Ґарету не «сунути свого носа куди не слід». Знайомство в Москві з німецькою кореспонденткою, друг якої, дипломат, загинув у російський столиці за нез’ясованих обставин, змінило плани Джонса. У відповідь на захоплення досягненнями молодої радянської держави, вона тихо, щоб не почули за стіною, розповідає, що в Харківській області лютує страшний голод, спровокований штучно: у жителів України забрали увесь врожай, запаси зерна і вивезли в Росію. Ґарет спочатку планував, крім Москви, заїхати в донецький край із сантиментів: його мати колись побувала там із інструкціями для робітників щодо виробництва... Тепер же, захопивши про всяк випадок рюкзак з продуктами, допитливий гість вирушає на Харківщину. Він бачить порожні хати в селах, голодних дітей, що їдять м’ясо замерзлого на вулиці братика… Шокований страшними картинами смерті, Ґарет намагається повернутися в Москву. На станції – розлючений натовп людей, які не можуть сісти на потяг, виїхати, щоб урятуватися від голоду. Журналіста приймають за шпигуна, діти крадуть його рюкзак з продуктами, дорослі зривають теплі шапку й пальто. Ледве-ледве йому вдається потрапити в потяг і дістатися Москви. Він розповідає про цей жах представникові англійської дипломатичної місії, щоб через прес-службу надрукувати на батьківщині розповідь про Голодомор в Україні. Але дипломат, що осів у Москві, одружений із росіянкою і має з нею дитину, страшенно боїться Сталіна (нещодавно шістьох англійських інженерів було звинувачено в шпигунстві і за наказом «вождя» страчено); він не тільки не дає журналістові надрукувати правду, а й пише в англійську пресу про «брехню» Джонса, дискредитуючи його. Після повернення додому Ґарет стикається з проявами остракізму на кожному кроці, його цураються, над ним насміхаються. Він не може працювати за фахом, голодує. І лише американський медіа-магнат допомагає йому надрукуватися у своїй відомій газеті. Стаття Ґарета має ефект бомби! Вона повертає йому репутацію чесного талановитого журналіста. Він знову має роботу, в його житті з’являється любов: та кореспондентка з Москви повертається до Німеччини і пише йому.

Фільм не отримав відзнак, не мав рецензій. Це здивувало українських кінокритиків. Одна з них допильнувала деякі невдалі моменти стрічки. Наприклад, той штучний кадр, коли біля порожньої хати з померлими стоять дітки і чистими голосами співають частівки про Сталіна й Голодомор. Таке було неможливо. На її думку, ліпше було б показати деякі хронікальні кадри.

Через деякий час Ґарет Джонс загинув під час відрядження в Монголію. Йому тоді сповнилося всього 30 років. Чи не дістала його часом «рука Сталіна», як і Троцького в Мексиці...

Одна російська журналістка зауважила: дивно, що цей фільм обійшли мовчанням, він же не тільки про суто українську проблему Голодомору, а й про свободу слова! В оглядах про цю стрічку – ні пари з вуст. Здається, це недолік українського міністерства інформаційної політики. Люди в Європі, на відміну від Канади і США, мало знають, або ж не знають зовсім, про цю трагедію українського народу. На початку 2000-х на фестиваль у Берліні надіслав свій кінотвір Юрій Іллєнко. Тодішній куратор секції кіно країн Центральної і Східної Європи д-р Ганс Шлеґель порадив йому трохи скоротити фільм. Але те, як був глузливо показаний Петро І, не викликало симпатії у німців. Бо ж московських і німецьких царів та принцес поєднували родинні стосунки. Крім того, хоча Мазепа як герой Байрона відомий в Німеччині, ніхто не знав подробиць страшної помсти Петра Мазепі, про зруйнований Батурин і жорстоке вбивство його мешканців, вчинене московитами на чолі з Меншиковим. А треба було б на початку фільму дати історичниий екскурс з роз’ясненням подій та персон того часу. Про це говорили кінокритики після перегляду.

Світова програма почалася прем’єрою фільму «Божою милістю» французського режисера Франсуа Озона. Спершу фільм планувався як документальний, але переріс в ігровий. В основі – реальні факти про педофілію католицьких священиків. І про конкретного представника, чийого домагання зазнав колись герой кінорозповіді. Нині він одружений, в нього діти – четверо хлопчиків і дівчинка. Він не зламався (як деякі з тих, хто постраждав у дитинстві), зібрав докази про того служителя церкви й групу свідків, що також постраждали від нього. Тепер насильника судять у Ліоні (кілька років тому на фестивалі показали роботу Малґожати Шумовської на аналогічну тему). Фільм отримав «Срібного ведмедя» і Ґран-прі журі.

Фестивальні роботи відображають проблеми людей у різних країнах Європи. У французькій стрічці Андре Тешіне «Прощання з ніччю» з Катрін Деньов у головній ролі йдеться про підступну діяльність молодої помічниці-арабки, якою господарка – власниця тренувального пункту елітних коней – досі була задоволена. Дізнавшися про почуття до неї свого внука, якого виховувала з дитинства після загибелі доньки, не перешкоджає цьому. Проте помічає, що онук сторониться її, уникає розмов, ховається. Виходить із кущів з килимком для молитви. Усе свідчить про те, що він потрапив під вплив дівчини, яка залучає його до ісламу. Потім разом із якимось темношкірим проповідником вона намовляє хлопця вилетіти з нею до її країв. Бабуня, яка стала помічати дивну поведінку внука, шукає порад в інтернеті. Симпатичний юнак, що колись також опинився в такому становищі, розповідає їй про прикмети залучення до ісламістів, можливо, навіть терористів. Дізнавшися про від’їзд онука з дівчиною, героїня Деньов звертається до поліції. В автобусі, що прямує до аеропорту, спецназ арештовує юнака, дівчину, яка, як виявилося, значиться у розшуку як відома вербувальниця-терористка, і їхнього куратора. Сумніви бабуні, що пішла на такий крок, розвіює її молодий знайомий: так, онук опиниться на якийсь час у тюрмі, але любляча бабуня його врятувала.

У стрічці «Піраньї» італійського режисера Клаудіо Джованнезі йдеться про нужденних підлітків, які, щоб заробити на їжу й одяг, за порадою мафіозного знайомого об’єднуються в кримінальну групу. Спершу вдаються до рекету, а згодом, заробивши на зброю, йдуть на вбивство людини. В основі – книга, що викриває мафію, яка в реальному житті обіцяє помститися автору. Тож він тепер мусить повсякчас перебувати під охороною, часто змінюючи місце проживання. Фільм отримав «Срібного ведмедя» за найкращий сценарій.

Кілька фільмів присвячено питанню домінантного становища чоловіків у суспільстві. Стрічка «Господи, почекай. Ім’я її Петрунія» (Македонія, Словенія, Хорватія, Франція, Голландія) розповідає про старовинну македонську традицію: під час хресної ходи з хоругвами архієпископ кидає з мосту в річку дерев’яний хрест, хто впіймає його, той буде щасливий цілий рік. Цієї події на березі чекає цілий натовп напівоголених чоловіків, які кидаються у воду за хрестом. Дівчина віком за 30, Петрунія, за фахом історик (вона безробітна і не має коханого), бачить цю подію й імпульсивно (як пояснює потім) кидається у річку просто в одязі й хапає хрест. З ним біжить додому. Цю мить зафіксувала кореспондентка ТБ на свій телефон, і тепер про Петрунію довідується поліція, яка знаходить її вдома, та оскільки дівчина не віддає хреста, її допроваджують у поліцейську дільницю. Там до неї звертається з брутальною лайкою священнослужитель, щоб вона віддала хреста, але вона не згодна, потім очільник поліцейської дільниці вимикає відеокамеру і теж спершу зі скандалом вимагає повернути хрест, потім просто прохає, і дівчина, нарешті, віддає святиню.

повний текст читайте в паперовій версії журналу