Сьогодні мистецтво кіно стало настільки важливим з точки зору пропаганди і відносин між народами, що воно становить майже урядове питання. Якщо наші виробники не показують підприємницького духу й енергії, необхідних для скористання неминучої тепер еволюції, яка, на мій погляд, надзвичайно сприятлива для наших національних цінностей, було би бажано, щоб уряд намагався викликати їхню зацікавленість.

Поль Клодель, посол Франції у США. 1928.

В історії українського кінематографа 1928-й рік запам’ятався як знаковий у галузі промислової активізації та політичного сприйняття кіно як потенційного культурного вектора для закордону^[1]. Цей перелoмний рік залишився і як рекордний у кінопродукції ВУФКУ з 29-ма випущеними на вітчизняні (а декотрі з них i на французькі) екрани повнометражними ігровими стрічками. Більшість відгуків на вуфківські фільми містилася в паризькiй кінопресi^[2] з обґрунтованими критичними статтями, частина – у провінційних кіногазетах з побіжними замітками. Бувало, в окремих монографіях та річних довідниках долучували біофільмографічні дані про режисерів, фотокадри з фільмів, виробничі плани кінофабрик, загальну статистику вітчизняної кінофікації. До кіногазет, що приділяли увагу українській продукції, слід зарахувати низку щоденників з кінематографічною рубрикою^[3], a також i франкомовну українську газету скрипниківського напряму L’Ukraine nouvelle^[4] («Нова Україна»). Серед десятків згаданих українських фільмів за весь період існування ВУФКУ лише сім удостоїлися належної уваги французьких кінокритиків: «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Одинадцятий», «Людина з кіноапаратом», «Тарас Трясило», «Проданий апетит».

Відзначивши досягнення української кінематографії, Всеукраїнська нарада з питань кіно поставила у січні 1928 р. вимогу, щоб кінотвори були не тільки високоідейними, а й високохудожніми, зрозумілими мільйонам глядачів. До тих мільйонів відносили й тих, хто проживав за межами України на різних континентах світу. Вища репертуарна рада планувала експортувати 60 відсотків національної кінопродукїї, що відповідало бажанню західних прокатників, які до того часу задовольнялися російськими стрічкaми i малозначним хронікальним матеріалом^[5]. Міжнародні стосунки були настільки добре зорганізовані, що неможливо було цілковито ігнорувати закордонні кінопідприємства. ВУФКУ цікавилo західноєвропейський кінопрокат, зокрема французький, який опинився під загрозою гегемонії американського кіно, що становило у 1927 р. 63 відсотків фільмів, експлуатованих власниками кінотеатрів.

У своїй монографії «Кінопанорама»^[6], виданій 1930 р., Жорж Шаренсол зазначає, що французам відомі не більше п’ятнадцяти російських (читай: радянських. – Л. Г.) кінокартин. Тобто загальнi судження, які можна зробити щодо радянського кінематографа, можуть бути лише спрощеними: котрі з тих фільмів українського виробництва, Шаренсол не подає. Саме тут і полягає та спрощеність, якою вряди-годи французька кінокритика зводила український контент до спільного знаменика – російського, i врешті-решт до загальної «всеросійської» кінопродукції. Так, наприклад, у передмові до книжки Рене Маршана та П’єра Вейнштайна «Кіно в новій Росії (1917–1926)^[7]», виданій 1927 р., письменник Анрі Барбюс стверджує: «Не будемо сумніватися, що своїми великими активними організаціями в Ленінграді, Москві, а також і деякими провінційними центрами, такими, як Україна та Грузія, що здійснили величезний поступ у кіновиробництві, Радянська Росія (sic) повністю оновить за кілька років це надзвичайне мистецтво кіно.»

З іншого боку, Рене Маршан і П’єр Вейнштайн подають перелік з коротким змістом вироблених на Ялтинській та Одеській кінофабриках ВУФКУ фільмів першої половини двадцятих років^[8], у яких працювали переважно режисери рoсійського походження. І хоч історики кіно Рене Жан і Шарль Форд слушнo закидатимуть пізніше авторам деякі неточності в розділі, присвяченому ВУФКУ, Рене Маршан і П’єр Вейнштайн уперше дали загальну характеристику кінематографічного стану в Україні до кінця 1926 р., зазначивши, між іншим, що в Криму діє i подвійна монополія московського Госкіно та ВУФКУ. Цю останню примітку можна було зауважити і в редакційній статті, опублікованій 1928 р. в кіногазеті «Фото-Сіне»^[9] під назвою «Українське кіно».

Повний опис кінофікації, кіновиробництвa та кінопрокату, відомості про режисерський набiр та сценаристів надав Леон Муссінак у репортажі «З нотаток подорожі в СРСР», присвяченому ВУФКУ, в третьому номері журналу «Сінемагазін» 1928 р.^[10]. В ретельному звіті він приділив не менше уваги і Київській кіностудії, будівництво якої в той час завершувалося. Дані про ВУФКУ Муссінак також розширив в окремих своїх монографіях «Радянське кіно»^[11] (1928) і «Панорама Кіно»^[12] (1929). У червні 1929, рівно через рік, відомий історик кіно Жан Мітрі опублікував у кіногазеті «Фото-Сіне»^[13] розлогу статтю про радянське кіно, в якій він акцентував увагу на промисловому самостійному розвитку ВУФКУ, відзначивши фільми П. Чардиніна, А. Лундіна, В. Туріна, Д. Вертова, А. Кордюма, Г. Гричера-Чериковера, Г. Стабового, О. Довженка, Г. Тасіна, О. Соловйова.

На то час, коли в січні 1928 р. відбувалася Всеукраїнська нарада з питань кіно, проникнення іноземних фільмів стало істотним питанням для французької держави, особливо у зв’язку з протекціоністським указом від 18 лютого 1928 р. міністрa oсвіти та мистецтв Едвардa Ерріо про захист перед американською конкуренцією. Щоб запобігти цьому, створили спеціальну Вищу кінокомісію, що складалася з парламентарів та професіоналів, для обговорення про граничну норму ввезення іноземних і експорту французьких фільмів.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

1. ↑За словами Євгена Деслава, датою виходу українського кіно на міжнародний форум треба вважати другу половину 1927 року. Відтоді з’являється регулярна інформація про українське кіно в закордонній пресі. До того часу про українські фільми, що починали надходити 1923 р. в міжнародний прокат («Отаман Хміль», «Слюсар і канцлер», «Поєдинок», «Остап Бандура» та інші), нема жодних згадок у французькій пресі, ба навіть про «Укразію», «Асканію-Нову», які одержали премії на весняній Паризькій виставці 1925 р. Фільмів ВУФКУ не згадує і франко-російський місячник «Кіно», що почав виходити в Парижі 1923 р. під редакцією Александра Морського.
2. ↑Cinémonde, Cinéa-Ciné pour tous, Ciné-miroir, Cinéma, Cinémagazine, Le Cinéopse, La Revue du cinéma, Paris-Midi Ciné, Pour Vous, Photo-Ciné, La Cinématographie française, Bordeaux-Ciné, Toulouse-Spectacles.
3. ↑Le Monde, L’Intransigeant, L’Ami du peuple, L’Humanité, Le Temps.
4. ↑Гaзета виходила в паризькій друкарні УНІОН (Imprimerie Union, 13, rue Méchain, Paris 14). Rédaction, 46, bld. Saint-Jacques, Paris.
5. ↑Питання про українську кінохроніку і проблеми її просування за кордон порушив Леонід Могилевський: «На жаль, треба сконстатувати той прикрий факт, що справі експорту кінохроніки у нас в Союзі надано надто мало значення. Але у нас є багато чого показати. Такі питання, як індустріалізація країни, наша національна політика, національне будівництво тощо вже самі по собі цікаві. А коли їх ще й формально та технічно добре подати на плівці на екран закордону, то вони справлять багато більше враження, ніж та сила часто перекручених повідoмлень і заміток в закордонній пресі про життя нашого Союзу. Отже повторюю, що тепер ще не пізно подбати про просунення радянської кінохроніки закордоном». Леонід Могилевський, Кінохроніку на закордонний екран. // Кіно. – 1929. – № 3.
6. ↑Georges Charensol, Panorama du cinéma, Editions KRA, Paris, 1930.
7. ↑René Marchand, Pierre Weinstein, Le Cinéma dans la Russie nouvelle (1917–1926), Edition Rieder, Paris, 1927.
8. ↑«Оповідання про сімох повішених», «Слюсар і канцлер», «Хазяїн чорних скель», «Укразія», «Кандидат в президенти», «Тарас Шевченко» – Петра Чардиніна; «Остання ставка містера Енніока», «Отаман Хміль», «Привид бродить по Європі», «Остап Бандура», «Поміщик» – Володимира Гардіна; «Лісовий звір» – Акселя Лундіна; «Боротьба велетнів» – Віктора Туріна. Автори дають похвальну оцінку фільмам «Остап Бандура», «Укразія», «Тарас Шевченко», «Боротьба велетнів».
9. ↑Le Cinéma ukrainien, Photo-Ciné, n 15, 15 nov. 15 déc. 1928.
10. ↑Léon Moussinac, Notes d’un voyage en URSS, Cinémagazine, n 3, 1928.
11. ↑Léon Moussinac, Le Cinéma soviétique, Librairie Gallimard, Paris, 1927.
12. ↑Léon Moussinac, Panoramique du cinéma, Au sans pareil, Paris, 1929.
13. ↑Jean Mitry, Le Cinéma soviétique, Photo-Ciné, n 29, juin 1929.