15 березня театральна громадськість Києва відзначила ювілей народного артиста України Олега Комарова – актора театру і кіно, читця, педагога, письменника, оповідача. Олег Васильович уже 53-й рік працює в Київському Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки, та його звершення цим, звісно, не вичерпуються.

На творчому вечорі митця в Будинку кіно з нагоди його 80-річчя про ювіляра говорили тепло і подивовано, бо в постаті цього лицаря театру є чимало рис направду рідкісних. «Його просвітницька діяльність – героїчна!» – вважає, скажімо, Ірина Дука. «Яке серце!» – патетично вигукнула у своєму слові Раїса Недашківська. «Неможлива для наших днів людина!» – визнала Любов Журавльова. Інституту пам’яті щодо акторства уподобила його Лариса Брюховецька. А Лариса Кадочникова говорила про цілісність вдачі свого партнера по сцені, легкість його манери, що межує з французьким стилем, і завершила виступ щиросердним: «Люблю тебе!».

Потім присутні побачили відеофільм «Знайомий незнайомець», який відобразив різнобічне обдарування ювіляра завдяки уривкам з вистав і кінострічок за його участю. Два епізоди цієї підбірки поставили все на свої місця.

У першому фрагменті Олег Комаров читав «Записки з підпілля» Федора Достоєвського. Та в тім то й річ, що він їх зовсім не читав. Це було перевтілення – глибоке, повне, і брало воно, за словом цього ж романіста, до «епідерми». В Комарова наразі змінилося все: пульс, дихання, вираз очей – «підпільна людина» проступила крізь його фізичне єство, захопила цілковито, явивши лихоманку й убогість нікчеми, що впала в аутизм існування, а по тому дала волю своїй бридкій природі. Це непомітне його герою звиродніння і пред’явив актор.

На іншому полюсі його діапазону ожила проза Григора Тютюнника. Олег Комаров постав тут украй «перенаселеним» персонажами новеліста, і їм у ньому зручно, вільно й весело – творення ж, взагалі, справа радісна. Комаров, анімуючи образи Тютюнника, бачить їх живими. Це, зрозуміло, глядацька ілюзія, але така всевладна, що породжує довіру до актора, а отже й до правди вияву. Олег Комаров – і це доводить побачене у фільмі – суттєво нереалізований актор, та не його тут вина, хоч і наша обділеність.

І наостанок, про Олега Васильовича як автора і просвітника. Він завжди говорить і пише про інших – режисерів, акторів, сценографів, критиків. Про себе, звісно, згадує теж, однак, переважно, аби показати свого героя в найкращий спосіб, подати у вдалому ракурсі. Чим викликана ця спрага, що стала посвятою – таїна, бо всі рішення щодо місії виносяться без свідків, на нікому незнаних шляхах. І апеляції не підлягають.

…В одному графстві жили два приятелі, флейтисти. Поночі вони приходили грати до лісу. Один грав про танок ельфів при місячному світлі, другий – про біг сріблистого джерела. Одного разу їм зустрілась фея. Вона не славила їх за витончену гру, а лише сказала: «Ти, що граєш про біг сріблистого джерела, будеш геніальним флейтистом. А ти, що граєш про танок ельфів при місячному світлі, – ні». Флейтисти, вражені, запитали: «Чому?» Фея засміялась: «Просто я так хочу».

Хто насправді вирішує, кому бути Моцартом, а кому Сальєрі, лишається невідомим. Та ще Пушкін помітив: музику Моцарта найкраще відчуває саме Сальєрі, і в цьому сенсі є великим критиком. Однак, існує ще один тип поціновувача прекрасного, втілений, скажімо, в особі Стасова, в чиєму хисті домінувало тотальне захоплення мистецтвом та його людьми. Це тип залюбленого в свою справу просвітника, позбавленого жала уїдливості, як і жаги занять резекторського штибу. Такі «світлі душі» (неповна назва однієї з книг Олега Комарова) живуть схилянням і любов’ю до «синів гармонії». І впливу на це не має жодна зі всевладних фей, що призначає геніїв. Своє реноме вартові репутацій створюють власноруч.