Люди, що працюють у будь-яких галузях, помітно поділяються на три категорії – на тих, хто вужчий за свою професію, тих, хто точно тримається у її межах, і, нарешті, на тих, що значно ширші за свою професію. Ці останні зазвичай бувають людьми неспокійними і бурхливими. Вони – справжні творці.

Олександр Петрович Довженко був значно ширшим за свою професію режисера кіно і сценариста. Режисура була тільки одним із образів цього дивовижного митця, мислителя й сперечальника.

У житті не було нічого, що його не цікавило б, – від глибоких психологічних зрушень у нашому суспільстві до найкращого способу кладки печей, від аналізу акторських прийомів Чапліна до походження пісні «Розпрягайте, хлопці, коней та лягайте спочивать».

Про все у нього були свої думки, які вимагали через невгамовний темперамент Довженка негайного втілення в життя.

Якби діти могли розуміти до кінця розмови дорослих, то вони, напевно, вважали б Довженка справжнім чарівником. Адже коли б не з’являвся, він щоразу приносив із собою багато не тільки нових думок, а й вражаючих оповідань. Слухати його можна було годинами, аби тільки вистачило у людей для цього фізичних сил.

Востаннє я зустрівся з Довженком в одному з київських садів над Дніпром. Літня зелена пишність саду змінилася вже пишністю осені.

Довженко щойно повернувся з Каховки, куди їздив працювати над новим своїм сценарієм. Він об’їхав усе будівництво, вивчив його і дійшов кількох дивних на перший погляд висновків. Він одразу ж виклав ці свої думки у вигляді доповідної записки до уряду і привіз свою доповідь до Києва.

Сутність цієї доповіді зводилася ось до чого. На дні майбутнього Каховського моря знесено чимало тисяч селянських хат. Людей переселяють на дніпровські кручі, де будують нові колгоспні села.

Про ці нові села Довженко й писав. Їх побудовано за типовими проектами, і виглядали вони казенно і понуро. Однакові будинки стояли в степу шерегами в три-чотири лінії на математично точній відстані один від одного. Будинки ці не обгороджено. Архітектурний проект не передбачав жодних огорож. Виходило шахове селище на випаленому сонцем пустирі.

У цих селах не було центру і хоча б однієї примітної високої споруди – жодного орієнтиру. За старих часів такими орієнтирами були дзвіниці. Нині слід було будувати хоча б вежі з годинником. Плаский степ мимоволі наводив на думку про необхідність однієї-двох таких примітних будівель у кожному селі.

Довженко слушно писав, що в людей не може бути жодного бажання жити в цих не розрізнюваних один від

одного будинках, де, до речі, не росте за вікнами жодного деревця. У нашій гігантській роботі з піднесення землеробства, говорив Довженко, потрібно думати не лише про досконалі методи роботи, а й про стан і настрій людей.

«Нові села, – писав Довженко, – повинні бути мальовничими, різноманітними й затишними. Чому в нових селах немає провулків, заворотів, заростей, садів? Чому українська мальовничість поступилася місцем діляцькій сухості та якійсь мертвій скнарості думки архітектора, який будував ці села? Чому, коли їх зводили, не взяли до уваги живу душу людську? Невже ми можемо миритися з такою зневагою до колгоспників, які, як напевно думають творці таких сіл, – тільки робочі руки, що не відчувають краси і зовсім її не потребують. Потрібно докорінно змінити цю справу і призупинити насадження нудьги в нашій країні».

Ми стояли з Довженком на кручі над Дніпром. Він підняв ціпок і показав на південь. Там, у блакитному тумані, світилися води Дніпра і вся далечінь виблискувала слабким світінням, певно від павутиння, що летіло за вітром. Там простягалася улюблена його Україна.

Довженко залишив не лише чудові свої фільми. Він залишив оповідання, нариси, п’єси. Вони написані з жаром душі, вони патетичні у кращому сенсі цього слова, як патетична багато в чому проза Гоголя.

У Довженка був дуже маленький записник. Там були записані одним тільки словом сюжети його усних і абсолютно блискучих оповідань. Безмежно прикро, що тепер їх уже не можна записати й відновити. Вони приголомшували слухачів несподіваними поворотами сюжету, полонили їх гумором і поезією. Я чув тільки три оповідання – про народну медицину, лейтенанта Сливу та поїздку до Батурина – але не забуду їх ніколи. Вони завжди будуть для мене вершинами словесної творчості, на жаль, назавжди втраченої, позаяк ніхто вже не зможе повторити найтонших інтонацій Довженка, чарівного українського ладу його мови та його лукавого гумору.