Кінокритик Жан Мітрі опублікував у кіножурналі «Пур Ву»^[1] фундаментальну статтю про творчі устремління Могилевського і стан кіноорганізації ВУФКУ, залучивши до неї фотограми його фільмів «Документи епохи» і «Як це було». За своїм характером стаття підтверджувала рейтинг, який ВУФКУ за короткий час здобуло серед французьких кінознавців.

У той самий час Робсельінспекція негативно оцінила закордонне відрядження Євгена Черняка та завідуючого торгвідділом у Берліні Євсея Гольверка з приводу некорисної для ВУФКУ комерційної угоди з німецькою фірмою «Національфільм». Не увінчалaся успіхом у Франції і спробa поставити франко-український ігровий фільм про Марата^[2]. Постановку пропонували О. Довженкові, як сповіщала Юлія Солнцева в кіножурналі «Пур Ву»: «За кілька тижнів Париж може побачити Довженка, який буде починати свiй новий фільм. Наразі він дивиться, обмірковує, і ті, хто бачив його глибокі сірі очі, не сумніватимуться, що він багато дечого запам’ятав»^[3].

У Парижі через послуги фірми Пате-Нор вуфківська делегація обмежилася пропозицією показати серію картин: «Черевички», «Василина», «Тарас Трясило», «Поговір», «В павутинні». Покази відбувалися у великому залі Торпредствa УРСР, насамперед для добірної публіки та професіоналів, проте ці фільми рідко потрапляли на екрани столиці та провінції по дистрибюторській мережі Пате-Натан, Жак Гаїк, А. Нальпас. У редакційній статті «Сінемагазін» про «Арсенал» Довженка автор докоряє, що такі стрічки може бачити тільки дехто з привілейованих у двох-трьох конфіденційних місцях Парижа, і вимагає, щоб вони стали доступними для всіх глядачів^[4].

Ентузіастом, який власними зусиллями доклав чимало енергії для розповсюдження українських фільмів у Франції, був Євген Деслав, який у тих роках торував свій шлях у кіно на Монпарнасі. Він рекламував вітчизняні фільми в поточній корпоративній пресі (попри відсутність справжніх ринків збуту, що пояснювалося тодішньою політичною та економічною ізоляцією радянських країн), постійно перекидаючи короткі вісті з бюлетеня ВУФКУ «Кіновісті», що його редагував у 1926–1931 рр. перекладач із французької Світозар Драгоманов^[5]. «Сінемагазін» повідомляв, що Євген Деслав є режисером і художнім представником ВУФКУ в Парижі^[6]. Був він i паризьким кореспондентом вітчизняного журналу «Кіно», який приділяв увагу зарубіжній інформації, однак його статті мали більш інформаційний характер у порівнянні зі статтями-оглядами його колег Мирослава Ірчана з Нью-Йорка чи Лео Катца з Відня. Деслав підримував тісні контакти з провідними кінокритиками Мішелем Горелем, Жаном Мітрі, Морісом Бессі, яких заохочував писати статті про українську кінопродукцію.

Умовне створення того ж року у Франції закордонного відділу Товариства друзів радянського кіно (ТДРК) належало також ініціативi Євгена Деслава. Товариствo, так зване «Les Amis du cinеma ukrainien», не було ніякою прокатною конторою, нi постачальником фільмів, радше – ефемерною нішeю для молодого кіноавангардиста, який старався легітимізувати українське кіно в кінопідприємствах й інтелектуальних колaх Парижa. Втім, нeмає жодних офіційних листів від правління ТДРК, які засвідчували б встановлення паризького віділення організації і повноваження Є. Деслава вести пропагандивну роботу. Товариство спиралося i на зв’язки з Кіноeкспериментальною майстернею (КЕМ) у Києві, яка під проводом Гліба Затворницького розгортала творчу діяльність з аналогічними майстернями в Європі^[7]. За сценарієм і вказівками Деслава КЕМ готувала фільм на тему життя перших сільських комунарів «Людина з хлібом», доля якого досі лишається невідомою. Товариствo не залишилo у французькій пресі жодного сліду – ні звіту, ба навіть не було зареєстрованe в списку Французької федерації кіноклубів (F.C.C.F). Воно вважалося свого роду паризьким корпунктом кінохроніки на договірних умовах з ВУФКУ, a не товариством на кшталт кільканадцяти існуючих у Парижі та в провінції приватних організацій, елітарних кіноклубів, таких як «Друзі Спартака», «Кіно-Клуб Франції», «Фільм-Клуб», «Вільна Кінотрибуна», що діяли осторонь від комерційних кінозалів. Найвідомішим з них був масовий кіноклуб «Друзі Спартака», створений Леоном Муссінаком у березні 1928 р.^[8]. Мета кіноклубу, контрольованого Французькою компартією, була більш політична, ніж комерційна. Йшлося про можливість демонструвати у Франції радянськi фільми, що мали пропагандистський характер, більшість з яких були заборонені французькою цензурою, як-от «Мати», «Панцерник “Потьомкін”», «Жовтень», «Страйк». Покази відбувалися майже потайки. Сеанси організовували прорадянські організації «Le Cercle de La Russie Neuve» i «Les Amis de l’Union soviеtique», що були активними від 1927 р. У 1929 р. з нагоди проведення Першого конгресу Федерації кіноклубів Франції під головуванням кінорежисерки Жермени Дюлак найактивнішим названо кіноклуб «Вільна кінотрибуна»: серед взірцевих дванадцяти демонстрованих у ньому фільмів фігурували «Звенигора» Олександра Довженка i «Марш машин» Євгена Деслава.

Французький уряд був одним із найактивішних іноземних урядів у сфері кінематографічного контролю. Підданa класичному протекціонізму цензура діяла нещадно щодо імпортованих фільмів – найчастіше радянських. Були навіть створені поліцейські кінобригади, які перевіряли сеанси кінотеатрів. Сам Поль Жіністі, голова Цензурної комісії, звинувачував пряму імплікацію Міністерства внутрішніх справ щодо всесильної цензури. Під тиском громадськості Леон Муссінак докоряв цензурі спотворення канви послідовного зображення при урізанні епізодiв та перемонтажі стрічок, систематичні пропущення імен авторів та акторів, помилки в титрах при транслітерації з оригінальної на французьку, i навпаки, надання переваги кадрам з технічними знахідками. Для нього не цензурна комісія Міністерства освіти забороняла покази картин, а Міністерство внутрішніх справ. Журналісти дивувалися, що представники радянських фірм не реагують на обурення Муссінака. Тому Муссінак певний час виїжджав до Берліна, щоб там дивитися нові радянські фільми, бо в Німеччині цензура була менш суворою, а також шукав нагоди за посередництвом Є. Деслава укласти угоду з ВУФКУ продати кіноклубові «Друзі Спартака» стрічки «Одинадцятий» та «Звенигорa».

Правду кажучи, українські фільми терпіли труднощі від прямих наслідків цензури на російськi картини. В рубриці «Скоро на екранах» кінокритик Жан Відал сердився, що не може дати оцінку «Арсеналу», бо показали тільки шматок^[9].

1. ↑Jean Mitry, Une figure du cinéma russe : L. Moguilevsky, Pour Vous, n°65, 13 février 1930.
2. ↑Ішлося точніше про фільм «Дантон». Постановку пропонували О. Довженкові. Картину поставив у 1932 р. початківець Андре Рубо, більш знаний як композитор.
3. ↑R.R. (Roger Régent), Avec Dovjenko, peintre et metteur en scène, Pour Vous, n°90, 7 août 1930.
4. ↑M.P. Le Cinéma au salon des artistes décorateurs, Cinémagazine, n°7, 1931.
5. ↑Світозаaр Михайлович Драгоманов (29 червня 1884, Пленпале, Швейцарія – 4 грудня 1958, Рочестер, США) – економіст, кооператор, перекладач, публіцист, член УВАН у США, син Михайла та Людмили Драгоманових. Перший ректор Українського технічного господарського інституту в Нью-Йорку. У 1926–1931 роках працював редактором технічного бюлетеня ВУФКУ, перекладачем із французькоï.
6. ↑Film mécanique, Cinémagazine, n°23, 8 juin 1928.
7. ↑Eugène Deslaw, «Cinémagazine» à l’Etranger, Ukraine. Cinémagazine, n°2, 11 janvier 1929.
8. ↑Якщо «Друзі Спартака» (Les Amis de Spartacus) довго вважалoся як спонтанне кінофільське товариство, сьогодні вонo справді є, після короткого прозопографічного дослідження та вивчення невідомих або донедавна недоступних архівів, центральним елементом комуністичної стратегії, спрямованої на приведення так званого «потьомкінського кіно» до Франції. Під назвою потьомкінське кіно розуміються фільми режисера Сергія Ейзенштейна, а також, меншою мірою, перші фільми Всеволода Пудовкіна та Дзиґи Вертова, деякі фільми Фрідріха Ермлера, як-от «Обломок імперії». Вони представляли реконструйований образ Жовтневої революції, його історію та перші кроки більшовизації кіно. Асоціація виникла всього за кілька днів до першої Всесоюзної наради при ЦК ВКП(б) з питань кіно (15-21 березня 1928 р.), куди запрошено іноземних спостерігачів, керівників кіноорганізацій, в тому числі й щойно створене товариство «Друзі Спартака». Фактично товариство створенo, щоб обминути цензуру, яка забороняла громадські покази. Сеанси Муссінака та його друзів були представлені як приватні, тому що потрібно було заздалегідь отримати членські квитки, щедро та ефективно поширювані комуністичними мережами. 19 жовтня 1928 року за рішенням Міністерства внутрішніх справ паризька Префектура інформувалa товариство «Друзі Спартака» про те, що йому заборонено демонстрування без ліцензійних угод.
9. ↑Jean Vidal, Bientôt sur les écrans, Pour Vous, n°91, 1930.

повний текст читайте в паперовій версії журналу