Видатний історик літератури Юрій Лотман якось, досліджуючи одну напівзабуту сторінку російського письменства, зауважив: літературний процес не складається лише з одних шедеврів. Гадаємо, що те ж саме належить сказати й про історію кіно. Шануючи його найкращі із найкращих витворів, маємо досліджувати-розглядати і весь інший його доробок. Адже в ідеалі культура має пам’ятати про своє минуле – і тоді у неї буде повноцінне майбутнє. А особливо це стосується культури української, що в ній століттями нещадно руйнувалися ті чи ті її феномени – вкупі з когнітивними інструментами до «анамнезису» (себто пригадування-спізнання) тих феноменів. І, зрозуміло, тих чи тих їхніх персон.

Отже, гранично добросовісно виконана монографія французького кінознавця Еріка Антуана Лебона про французького ж кінорежисера Леоніда Моґі (Leonide Moguy, а власне Леонід Могилевський, 1898–1976 рр.). Виходець з України (народився в Одесі, хоча французькі джерела місцем його народження називають Санкт-Петербург), Могилевський пройшов через усі «сейсмосюжети», що їх зазнала його генерація в її тутешній географії: солдат першої світової, війна громадянська і далі. Попри ті судоми історії, він здобув вищу освіту (зазначимо, що його виш – Одеський економічний – був справді окрасою недовгого, але напрочуд цікавого розквіту так зв. українського «червоного відродження» 1920-х). А проте, назавжди зберігши діловий стиль своєї першої професії, Могилевський, як і безліч його ровесників, пішов в екзотичне тоді кіно – і назавжди там залишився. Спочатку в легендарному, як ми тепер починаємо розуміти, ВУФКУ, а по тому, за перших поліційних диверсій московського «Центру» проти згаданого українського «червоного відродження», виїхав у Францію – у службове відрядження, із якого завбачливо не повернувся, ставши, на специфічному жаргоні тієї страшної доби, «невозвращенцем». Отож французький кінознавець, віртуозно володіючи як «макроскопією», так і «мікроскопією» довкола тодішнього кінопроцесу, довкола «золотого сорокаріччя» і світового, і ось національного кіно, віддає і творче «сорокаріччя» свого героя. Вочевидь, що той на Одеській кінофабриці оволодів кінематографічними професіями – від монтажу і далі. І все це переніс у своє французьке кіно, додавши туди і європейський досвід, сказати б, ніби «великий вибух» європейської кіномайстерності від питомого «французького авангарду» аж до переддня неореалістичного, «авторського» і т. п. екрану. Аналіз Лебона мав би слугувати методологічним прикладом для наших колег-початківців у їхніх зусиллях віддати і «макро» і «мікроскопію» вітчизняного кінопроцесу у подоланні тут численних провалів нашої і «кіно»- і взагалі національної пам’яті.

…Могилевський-Моґі спочатку працює як монтажер. Він асистує перебуванню у Парижі своїм недавнім підрадянським колегам – і Ейзенштейну, і Довженку (за його сприяння французький глядач побачив «Генеральну лінію» («Старе і нове»); Моґі також сприяв ознайомленню того ж глядача із «Землею», яка чи не назавжди залишилася в пам’яті французького кінознавства). А далі вже режисерський дебют самого Моґі, передвоєнні і повоєнні його фільми. І тут дослідник стає на захист як естетики, так і ідеології цих фільмів. Так, це здебільшого мелодрами (Франція ж – батьківщина цього жанру). Але ж чому б і ні? Гостре екзистенціалістське, а за тим уже й постмодерністське кіноретро наших сучасників, які незрідка світоглядно самі вже не знають, чого хочуть: те їхнє перо аж сіпається від неприйняття підкреслено педагогічно-дидактичної спрямованості кіномелодрам режисера Моґі. Що ж. Кажуть, що в довоєнному французькому шкільництві були – «уроки моралі». То чому б режисерові Моґі, «громадянину світу в країні кіно» (дуже точна його самохарактеристика), і не давати «кіноуроки» тієї моралі («Завтра буде надто пізно», 1949, – катастрофічний стан статевого виховання підлітків; «Вздовж хідника», 1956, – доля повій; «Люди хочуть жити», 1961, – про загрозу атомного армагеддону та ін.)?

На захист симпатичного митця: книга розпочинається з кільканадцяти апологетичних мініатюр довкола його постаті, які належать жіночому перу. Кільканадцять європейських кінодів – усього кілька рядків на пошану режисера і друга Леоніда Моґі, але вкрай захоплених і, схоже, вкрай щирих: баронеса Надін де Ротшильд, Мілен Демонжо, Марина Владі і далі… Колись демон світової історії кинув репліку: молодь – барометр революції (Троцький). Давайте ж нарешті погодимося: жінка – то барометр людської норми, а власне – людяності. Через усю книгу проходять зворушливі жіночі рефлекси на того «вихідця з України»: то саме він «відкрив» американку Аву Ґарднер, яко голлівудську діву (див. кадр на обкладинці), то він допоміг вийти на той усесвітній кінокилим Мішель Мерсьє, Софі Лорен, Анук Еме, віднайшов несподівані грані дару Даніель Дар’є і так далі. Відомо ж, що «діви» до довколишнього кіночоловіцтва незрідка відгукуються не вельми лояльно – у зв’язку з їхньою поведінкою. А тут – саме зворушлива нота: донька – батькові.

А до того ж – громадянська репутація режисера: його хай наївна, але до краю щира мрія витворити якщо й не всесвітній, то бодай всеєвропейський рух на захист – саме людяності…

Отже, книга добродія Лебона подає направду симпатичний портрет того вихідця-з-України. Так, за відомими обставинами, він залишив її, але водночас: що він взяв звідси? Високий професіоналізм, притаманний ВУФКУ героїчного його періоду? Здається, не тільки. Покійний Олександр Солженіцин, узагалі-то аж ніяк не помічений у політичному українофільстві, якось, у нападі національної самокритики, обраховуючи «історичні гріхи» Росії, кинув таке: «мы уничтожим теплую украинскую культуру».

Хвала Богові, українська культура всупереч євразійській навалі все ж таки уціліла – і дивом зберегла, від «Наталки Полтавки» до «Землі», той свій зворушливий температурний лист. Леонід Моґі, опинившись посередині європейського, ба навіть євроамериканського простору (кількарічне його перебування в Голлівуді), схоже, переніс туди часточку тутешнього тепла, яке, гадаємо, тільки й рятувало цю країну, трагічну троянду всіх знавіснілих вітрів світової історії.

І останнє у цій рецензії. Повоєнне поліське сільце. Чи не єдина розвага в ньому – дуже скромний «сільбуд», куди інколи привозять кіно. А особливе захоплення викликають так зв. «трофейні фільми» – золоте дно радянського прокату, абсолютні фаворити глядача. І ось – «Повстання в пустелі», неймовірні аравійські ландшафти, аж казкові красуні і красені, саме повстання, – ніби переддень славнозвісного «Лоуренса Аравійського». Словом, кінозальчик аж завмирає.

І відразу по тому – «Під кардинальською мантією». Костюмний і інший шедевр «професійного кіно» (власне, «Під червоною мантією» режисера і актора Віктора Шестрема). А поряд з цією «мантією» – красуня Аннабелла (власне, Сюзанна Шарпантьє, тодішня зірка зірок).

Так-от: після прочитання цієї книги стало зрозумілим, що того 1948-го я бачив фільм Моґі «Подія в Аравії», який «трофейним» чудом заблукав у радянський прокат, а автор цієї книги – ще й написав розлогу (500 сторінок!) монографію про нашу поліську любов – Аннабеллу…

Дяка йому за все.