Фестиваль української драми щороку проводить Дніпровське відділення Національної спілки театральних діячів України на чолі з Олександром Шароваровим і Телетеатром під керівництвом Ольги Волошин у рамках програми «Культурна столиця» мера Бориса Філатова за підтримки міської і обласної влади. У програмі ІІІ фестивалю показано 17 вистав, серед яких не тільки ті, що інтерпретують сучасну драматургію і класичну літературу ХІХ–ХХ століть, а й ті, що об’єктивно репрезентують український драматичний театр камерної форми. Приділимо належну увагу роботам найбільш близьким до експериментального напряму, які цьогоріч були в репертуарній афіші фестивалю.

Прем’єрна вистава Дніпровського українського молодіжного театру «Одруження» (режисер Павло Гатилов, художник Олена Рикусова) являє собою абсурдно-іронічне прочитання гоголівської комедії. В останні роки на дніпровській сцені цю театральну мову використовувала режисерка Людмила Колосович у виставі «Хочеш, анекдот розкажу?» Лаші Бугадзе в Телетеатрі. Завдяки неймовірній роботі з кольором, контрастом, гримом вистава близька європейським традиціям театрального модерну. «Зовсім неймовірна подія» з наркотичними димами, істеричним сміхом і млосною іспанською піснею про Че Гевару, яка вписується не в смисловий, а в асоціативно-емоційний контекст, стає нещасливою історією про природу психологічної маніпуляції, ініціатором чи жертвою якої ми всі час від часу стаємо. Сценічний твір багато в чому ґрунтується на естетиці комедії дель арте і вибудовується за принципом масок: Подкольосін – П’єро, Агафія Тихонівна – Лукреція, Фекла Іванівна – Коломбіна, Яїчниця – Панталоне, Жевакін – Капітан і т. д.

Вистава Українського малого драматичного театру з Києва «Холодна м’ята» за оповіданнями Григора Тютюнника (режисерка Анна Огій) показує різний вік і грані кохання: перші закоханість і зраду, нерівний шлюб, зріле почуття з палкими ревнощами і зраду, прощену в ім’я народження дитини. Режисерка свідомо відмовляється від сучасної актуалізації літературного матеріалу, близького світу героїв Василя Шукшина, якого Тютюнник свого часу перекладав українською мовою, але працює в широкому полі пам’яті й народного менталітету, обираючи творчий шлях філософського узагальнення і розкриття вічних життєвих тем.

Постановка володіє виразними рисами фізичного, візуально-метафоричного театру, етномузичної драми. Інте- рес викликає робота з прозовим текстом минулого століття як режисера-інсценувальника, так і артистів, які драматично обживають його то від першої особи, то відсторонено, на різні голоси. У низці історій виникають алегоричні персонажі – дівчина в червоному – як образ долі, яка товче зерно в начищеній ступі, і хлопчик, що втілює «внутрішню дитину» і ту романтичність, яку так складно прийняти чоловікам у самих собі.

Копродукцією Національного театру ім. І. Франка та Херсонського музично-драматичного театру ім. М. Куліша є монодрама «Не плачте за мною ніколи...» за однойменною повістю Марії Матіос у виконанні Лариси Кадирової та постановці Сергія Павлюка. Глядачі, вже звиклі до такого органічного для Кадирової амплуа аристократок, побачили її в ролі «карпатської Сивіли» баби Юстини. Нехай центральне місце в сценографії й посідає автентична труна, розмова про вічність складається світлою і радісною. Завершуючи свій монолог-ритуал, Юстина сплітає народну мотанку. Забарвлюючи коло сцени яскравими хустками і рушниками, в завершенні вона натягує традиційні пояси, наче віжки, готуючись до головної подорожі – не до смерті, а до нового, вічного життя.

У моновиставі Запорізького муніципального театру-лабораторії «VIE» «Ответка @ UA» за п’єсою Неди Нежданої (виконавиця Анна Миронова, режисерка Наталя Мостопалова-Гапчинська) прототипом коханого героїні став Василь Сліпак (1974–2016) – соліст Паризької національної опери, волонтер корпусу «Правий сектор», Герой України. Відповіддю молодої жінки на смертельний для її коханого постріл російського снайпера-сепаратиста стане бажана дитина, яка народиться після загибелі батька. Вона навіть не йде на похорон обранця, щоб дитя не «побачило» його в труні, і бажає вінчатися в церкві одна – але який священник наважиться вінчати з небіжчиком? Використання кольору хакі зумовлено мілітаристською атмосферою вистави (сукня героїні; голови чоловічих манекенів в балаклавах, схожі на боксерські рукавички). Невидимого антагоніста – подругу-росіянку, яка волею долі вийшла заміж за снайпера-вбивцю, символізує м’ясорубка в білій фаті з радянського минулого.

Незалежний театр «Саломея» з Коломиї презентував моновиставу «Квітка ностальгії» у виконанні Мар’яни Кодіної-Іванович, у постановці Люби Липовської та оформленні Ольги Хилобок. Драму, в оригінальній назві якої закладена гра слів, пов’язана з ім’ям зірки української еміграції в США Квітки Цісик (1953–1998), режисерка написала у співавторстві з чоловіком Ігорем Липовським. Так і не почувши чарівний голос Квітки за життя, її далека батьківщина нині, зокрема й за допомогою театрального мистецтва, конструює образ співачки як втілення духовного єднання українців у всьому світі. Як ніколи актуально звучить з вуст героїні спогад про в’єтнамський конфлікт: «Неважливо, де війна, якщо вона є, – десь далеко чи під вікнами». Мар’яна Кодіна-Іванович постає перед глядачами тонкою, сильною і одухотвореною блондинкою з середини 1980-х років, зовні схожою і на свій прототип, і на променисту принцесу Діану. Сценографію становлять собою досить умовний задник із видом Нью-Йорка й бутафорські чорні платівки – як нагадування про легендарний альбом, записаний Квіткою після того, як їй поставили смертельний діагноз, а також легкі білі фіранки, що символізують і сильця жорстокої реальності для співучої птахи, і вінчальний убір щасливого заміжжя героїні.

Моновистава київського проєктного театру «Перетворення» «Виття (ні)мої вовчиці» за Оксаною Танюк (виконавиця Анна Яремчук, режисер Володимир Завальнюк, художниця Поліна Омельченко) являє собою не документально-драматичне, а метафоричне осмислення реальних подій Революції Гідності. Ця безпрецедентна концепція втілюється за допомогою ритму і манери сценічного монологу та ґрунтується на мистецтві символізму. Костюм артистки відтворює образи з полотен Кандинського, а на спині видно червоні сліди – від ампутованих крил. Чиста половина її обличчя – це «вовчиця», стара міщанка, в квартирі якої зрадник-беркутівець силою утримує волонтерку Майдану (обивателі завжди «чисті» й розважливі у своїй меркантильній правді), а чорна половина обличчя – це вона сама, забруднена кіптявою від палаючих шин, але очищена вогнем свободи. Гублячись у грі підсвідомості, ми розуміємо, що героїня вагітна від беркутівця. Через роки наївно і риторично звучать слова її маленького сина: «Мамо, а Бог любить диявола? А якщо не любить, значить Він любить не всіх, значить Він не Бог?»

На відміну від Старої Європи і США, де сучасна драматургія становить більшу частину театрального репертуару, на пострадянському просторі сучасна національна п’єса – усе ще рідкісний гість на сцені. У світлі цього «Дніпро.Театр.UA» не втрачає своєї актуальності як багато в чому унікальний форум українського театру, літератури і мови. Сьогодні драматургія активно шукає героя-сучасника, звертається до етико-філософських категорій, досліджує етнокультурний код у національному та світовому контексті, осмислює новітню історію. Зі свого боку театр, втілюючи нову драму, дедалі частіше вдається до постмодерністських і неомодерністських підходів у формах візуально-метафоричного, фізичного і монотеатру.