Загальновідома думка Костянтина Станіславського, що театр починається з вішака. Проте великий засновник “системи” добре знав, що справжній театр зароджується лише під керівництвом творчої особистості. У 70-ті роки ХХ ст. таким керівником для Львівського академічного театру ім. М.Заньковецької був Сергій Володимирович Данченко.

У моєму творчому й особистому житті, як, зрештою, і в житті багатьох моїх колег у театрі, Сергій Володимирович відіграв дуже важливу роль не тільки як митець (режисер, керівник трупи), і як людина. Він прийшов до театру ім. М.Заньковецької у 1965 р. після успішної постави на його сцені дипломного спектаклю за п’єсою польського драматурга Леона Кручковського “Перший день свободи”. На той час у театрі з’явилася велика група молодих акторів, випускників театральної студії при театрі (1959—1961 рр., 1961—1963 рр.): Богдан Ступка, Володимир Глухий, Віктор Коваленко, Алла Корнієнко, Ольга Піцишин, Наталка Лотоцька, Богдан Козак, Лариса Кадирова, Наталка Міносян. До театру прийшли також випускники Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого Віталій Розстальний, Анна Плохотнюк, із Запорізького українського музично-драматичного театру ім. М.Щорса - Таїсія Литвиненко та Федір Стригун. Згодом Сергієві Данченку, вже як головному режисеру, судилося вивести більшість із цих молодих акторів на орбіту високого мистецького злету.

Перша моя зустріч з Сергієм Володимировичем як режисером відбулася 1965 р., коли він призначив мене на роль у п’єсі О. Штейна “Вдівець”. Наступного року довірив роль у виставі за п’єсою А. Школьника “Людина за бортом”. Випадок, що трапився на художній раді під час обговорення генеральної репетиції, став для мене визначальним у моїх стосунках із Сергієм Володимировичем. Члени художньої ради не тільки хвалили, а й гостро критикували, зокрема перепало й мені - виконавцеві головної ролі. Не такі, мовляв, радянські учні у виконанні Б.Козака, їхня поведінка, манери... Дали слово постановникові Сергієві Данченку. Він подякував присутнім за аналіз роботи, а наприкінці сказав те, що пам’ятаю і до сьогодні: “У мене претензій до роботи Богдана Козака немає, він чітко виконував мої завдання, тож вина тут моя, а не його. Ми маємо ще кілька днів до прем’єри і врахуємо ваші зауваження”.

У театрі деякі режисери перекладають тягар відповідальності за невдалу виставу на плечі акторів. До честі Сергія Данченка, він критику завжди більшою мірою брав на себе, а успіх ділив порівну з акторами. Взаємоповага, довіра під час роботи поміж ним і тими акторами, що працювали над виставою, була завжди високою. Цінував дружбу і не терпів зради! Я, як і більшість моїх колег, завжди покладався на його смак, почуття міри, інтелігентність і розум, беззастережно вірив у його далекоглядність як керманича театру. Думаю, що з цієї взаємодовіри один до одного зродились засади тієї театральної етики заньківчан 60–70-х років, що роблять сильним цей колектив і сьогодні. Актор для Сергія Данченка був не холодним гучномовцем чи безхребетним плазуном, а особистістю, живою людиною, яка тонко реагує на суспільні проблеми, має свою особисту творчу думку.

У 1978 р. я не поїхав з ним до Театру ім. Івана Франка. За кавою у “Золотому півнику” мали довгу й відверту розмову. Ми завжди розуміли один одного, він не заховав переді мною своєї душі, не зачинив і дверей театру, куди перейшов працювати і куди я завжди міг увійти. Згадую цей епізод у наших стосунках лише тому, що Сергій Данченко розповів про нього в інтерв’ю, яке дав газеті “Факти”.

Праця Сергія Володимировича у Львові ділиться на три періоди. В театрі ім. М.Заньковецької — на посаді чергового режисера (1965—1967 рр.), на посаді головного режисера Львівського театру юного глядача ім. М. Горького (1967—1970 рр.) та з 1969 по 1978 рр. - головний режисер колективу заньківчан. За два періоди праці у Театрі ім. М. Заньковецької він поставив 18 вистав. Сім з них були, без сумніву, знаковими для всього українського театру: “В дорозі” В. Розова (1966), “Маклена Ґраса” М. Куліша (1967), “Камінний господар” Лесі Українки (1971), “Моє слово” В. Стефаника (1971), “Річард ІІІ” В. Шекспіра (1974), “Прапороносці” О. Гончара, Б. Анткова, С. Данченка (1975), “Украдене щастя” І. Франка (1977).

Сергій Данченко будував репертуарну політику театру так, що його особисті успіхи не відсували в тінь працю колег-режисерів Олексія Ріпка, Володимира Опанасенка, Аллу Бабенко, Богдана Сусловського. Кожен з них мав можливість розкрити свій хист. Зокрема, Олексій Миколайович Ріпко, за плечима якого проліг довгий творчий шлях, немов отримав друге дихання. Його “Суєта”, “Хазяїн” І. Карпенка-Карого, “Марія Заньковецька” О. Рябокляча довгі роки залишалися окрасою заньківчанського репертуару.

Не знаю, чи був ще на той час в Україні театр, де б так успішно співпрацювало п’ять режисерів. Сергій Данченко за роки свого керівництва театром створив такий високомистецький колектив, що навіть після переїзду до Києва режисера, а затим і групи акторів, заньківчани і далі успішно продовжували діяти. Він зумів злити воєдино різні акторські покоління і поєднати дві українські акторські школи — східну і галицьку. Секрети успіху Сергія Володимировича як керівника, гадаю, з одного боку полягали в тому, що він був сином народних артистів України Володимира Данченка та Віри Полінської, які розпочали свій творчий шлях у Театрі ім. М. Заньковецької ще у 30-их роках у Запоріжжі, тож Сергій виріс у театрі, старші актори знали його з дитинства і сприймали як свого, а з другого боку, ми, молоді, потребували лідера, тож прийняли його одразу як однодумця і керманича. Це той щасливий випадок, коли в театрі представник акторської династії не гальмує процесу, а дає поштовх до нового бачення й розвитку. Батька він лише раз задіяв у одній із своїх вистав, а матір — кілька разів, і то в епізодах. Впливати на рішення Сергія Данченка було практично неможливо. В характері у нього це було від батька, а також, гадаю, від першої професії геолога. Він закінчив геологічний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка і до вступу на режисуру встиг попрацювати в експедиціях, а це неабиякий гарт і випробування характеру. Був шатеном високого зросту, з виразним відкритим обличчям, у міру повні губи і відвертий погляд сірих променистих очей свідчили про доброту. Міцна статура тіла і тихий приємний голос, який ніколи не давав розгулятися темпераменту співрозмовника. Не пам’ятаю, щоб хтось його не поважав. У ньому було щось левине — сильне, потужне, лицарське. Коли він говорив наодинці чи промовляв до колективу, завжди відчувалася впевненість. Його думка ніколи не вичерпувалася примітивною однозначністю, за словами вгадувався безперервний потік мислення, потік енергії, що пульсував у паузах, іноді досить довгих, у погляді, у виразі обличчя, порухах тіла. Він був відповідальний за те, що говорив, у чому переконував, проте завжди залишав поле для діалогу з опонентом. Своєю уважністю до співрозмовника демонстрував готовність сприйняти інший хід думки. Він блискуче, мабуть, найкраще з усіх в театрі грав у преферанс, здебільшого таке траплялося під час гастролей, де мав більше вільного часу. Ця гра вимагала не тільки аналітичного розуму, а й виняткової інтуїції. Творча інтуїція Сергія Данченка завжди вражала: чи це стосувалося формування репертуару, чи розподілу ролей – він ніколи не помилявся.

“Камінний господар” Лесі Українки (1971) у постановці Сергія Данченка (сценограф Мирон Кипріян, композитор Богдан Янівський) привернув увагу театральної громадськості не тільки в Україні, а й за її межами. Те ж саме можна сказати і про його постановку “Річарда ІІІ” В. Шекспіра (1974) чи “Украденого щастя” І. Франка (1977). Спочатку прем’єра у Львові, всеукраїнський успіх, а відтак несподівано постановка цих п’єс у театрах України і в різних республіках колишнього СРСР. Як він уловлював ті ледь помітні суспільно-політичні зміни, що давали йому можливість на крок попереду від інших через класику сказати те, що хвилювало людей упродовж років і не було висловлене, — це таємничий дар його таланту. Вистави С. Данченка, довершені у своїй формі (режисерський задум, акторське втілення, сценографія, музика), неодноразово визнавались найкращими в Україні, слугуючи прикладом для наслідування. З віддалі часу можна сказати: кожна його вистава – це творчий виграш, більший чи менший, але виграш, що збагачував наш театр на шляху мистецького поступу.

Задум він виношував довго. Знаю про це із уст його дружини пані Валентини Міліци і з власних особистих спостережень. Якось попросив у мене академічне видання “Украденого щастя” І. Франка, а через рік здійснив його тріумфальну поставу на заньківчанській сцені. Книги, що позичав, завжди повертав власникам. Як дорогу пам’ятку, зберігаю том Франка, на сторінках якого рукою Сергія Володимировича зроблено помітки, скорочення у тексті. “Енеїда” Котляревського — задумував її для постави в Театрі ім. М.Заньковецької, а зреалізував уже на сцені Київського театру ім. І.Франка. Те саме можна сказати і про “Дядю Ваню” А. Чехова, планував для Театру ім. М.Заньковецької, а втілив на франківській сцені. Сергій Володимирович залучив мене до роботи над цією п’єсою як асистента і як виконавця ролі Астрова. Тому знаю, як прискіпливо він обмірковував задум і добирав акторів на ролі. Ця робота тривала не один місяць. Для нього все мало значення, але насамперед особистісні риси актора як людини, здатної на сцені скинути маску, яку іноді з успіхом носить у житті. Він ніколи не керувався у розподілі ролей особистими симпатіями. У “Дяді Вані” на моє зауваження, що під час репетицій виникне певна напруженість, радше відстороненість, яку може викликати у творчій групі призначення одного з акторів на роль Тєлєгіна, Сергій Володимирович, хвилинку подумавши, зі сміхом відповів: “Ми ж з ним горілку пити не будемо!”.

Для мене як актора у творчому процесі важливою є віра режисера у мої творчі можливості. Сергій Володимирович, коли вже призначав на роль, то це з його боку була висока довіра до актора, від якого він очікував такої ж довіри до себе як режисера. Пригадую такий епізод — йшла напружена робота над “Річардом ІІІ” В. Шекспіра, паралельно відбувалися репетиції ще над двома виставами: “Маленькі трагедії” А. Пушкіна та “Планета Сперанта” О. Коломійця. Кілька акторів, серед яких був і я, зайняті у всіх трьох виставах, бігали з проби на пробу. Втомлений і знервований, я попросив Сергія Володимировича звільнити мене від ролі Кларенса у “Річарді ІІІ”, у відповідь без жодної паузи: “Не вигадуй. Іди працюй. Я вірю, ти зробиш”. Мастита комісія з Москви, запрошена для перегляду вистав театру ім. М.Заньковецької, високо оцінила “Річарда ІІІ”, а в числі найкращих ролей було названо Річарда ІІІ — Богдана Ступки і мою — Кларенс.

Ця його довіра до актора сповнювала нас енергією, викликала бажання ще активніше працювати не тільки на репетиціях, але й поза ними. На пробах Сергій Данченко ніколи не виходив на сцену і не показував акторові, як грати. Зовні спокійно ходив по центральному проходу глядної зали, тримаючи в руках брегет — масивний кишеньковий годинник, то підходив до оркестрової ями, немов зблизька хотів поглянути на те, що роблять актори, то відходив у глибину зали і дивився на їхню роботу широким кутом зору. Ніколи не кричав ні на акторів, ні на технічних працівників, робив усе методично, спокійно, хоча в душі у нього, можливо, бушував “дев’ятий вал”. Терпеливо пояснював завдання, уточнював його і чекав... Актори на його репетиціях зобов’язані були знайти рішення дії власним тілом, шукаючи правильний темпоритм і виразні пристосування, розкодовуючи текст діалогів. Запропонований ним метод робив нас упевненими у власних силах, будив творчу уяву і фантазію.

Своє режисерське уміння постановника і педагога вдосконалював на заняттях у творчих лабораторіях Г. Товстоногова і Ю. Любімова, у дружніх бесідах з О. Єфремовим, керівником МХАТу і Тетяною Дорожною, в театрі якої поставив “Вишневий сад” А. Чехова. Здійснював також вистави і за кордоном, набутим досвідом ділився з нами, розповідаючи, як працюють там актори. З першої репетиції завжди чітко формулював надзавдання майбутньої вистави і скеровував виконавців під час проб на його розкриття наполегливо і вперто. Він мав тонке мистецьке почуття міри. Ніколи не відкидав запропонованого актором, давав йому змогу виявити своє бачення, своє розуміння сцени кілька разів, приглядався, а потім вирішував остаточно, залишав запропоноване або відкидав. У роботі був терпеливий і створював таку атмосферу, що ми охоче, без примусу залишалися після репетицій і самостійно шукали рішення тої чи іншої сцени, а наступного дня радісно пропонували знайдений варіант.

Жанрова амплітуда постав Сергія Данченка широка — драма, трагедія, комедія, казка, мюзикл. Він легко переходив від одного жанру до іншого. Єдине, чого не ставив, — це агіток і п’єс-плакатів. Мав філософський склад мислення. Кожна його нова вистава дивувала насамперед виваженою концепцією, не однозначним, а багатовимірним розкриттям цілого кола побічних тем. Як основний тон людського голосу і його обертони, що резонують у формантах, творячи неповторний тембр, так і його задум через візію сценографа, прецизійну гру акторського ансамблю виявляв себе з усією повнотою у виставі. Гадаю, що університетська класична освіта і вільнодумне студентське середовище кінця 50-х років ХХ ст. у Львівському університеті ім. І.Франка завжди пульсувало у способі його мислення. На формування творчої особистості, без сумніву, вплинув Львів — місто перетину різних європейських культур. Ніколи і ніде не почував себе меншовартісним. Мав непересічну бібліотеку, любив книги, багато читав. Як режисер-постановник ніколи не вдавався до надмірних театральних ефектів, на перше місце завжди ставив гру актора.

“Маклена Ґраса” М.Куліша (1967 р.) — вистава, що принесла молодому режисерові беззастережне визнання театральної критики. У ній грав блискучий акторський ансамбль: Ґраса — Б. Романицький, Зброжек — В. Максименко, музикант Падур — В. Глухий, Зарембський — Б. Кох, Б. Ступка, Анеля — А. Плохотнюк, Маклена — Л. Кадирова, Т. Литвиненко. Сценограф Мирон Кипріян запропонував цікаве просторове рішення вистави згідно з ремарками автора. На сцені - контур двоповерхового будинку — аналогія до українського вертепу – поділ на земне й божественне. У виставі такий поділ був іронічним. У підвалі будинку жив робітник Ґраса з дочкою, на подвір’ї перед будинком у собачій буді тулився музикант Падур. У тканину вистави Сергій Данченко ввів вуличних музикантів, що було типовим для атмосфери довоєнного Львова. Музиканти (Ф. Стригун, Ю. Брилинський, Б. Козак) — свідки подій — виконували під час спектаклю зонґи, що відтіняло й акцентувало звучання смислу окремих сцен. Текст до цих зонгів-пісень написав Роман Кудлик, а музику — Богдан Янівський. Такий режисерський хід Сергія Данченка перегукувався з прийомом епічного театру Бертольта Брехта. У виставі “Маклена Ґраса” виразно бачимо ті тенденції режисерського мислення С. Данченка, що будуть притаманні йому в усіх подальших роботах, — асоціативність, багатоплановість, закоріненість у тяглість європейської і української театральної культури. Прагнув розширити й поглибити смисл, взятої до постави п’єси, перетворюючи її на значні театральні спектаклі.

Свіжо, по-новому він прочитав комедію “В степах України” О. Корнійчука (1972). У цій виставі (сценограф Мирон Кипріян) було щось ледь вловиме від Курбасової “Диктатури” І.Микитенка у “Березолі”. Два скісні кола (двір Часника і двір Галушки) оберталися обабіч помосту дороги, що вела у глибину сцени. Режисер наділив виставу добрим гумором, що знаходив відгук у залі завдяки майстерній грі акторів, виразним мізансценам, оформленню, світлу, музиці . Ця вистава своєю іскрометною театральністю і легкою іронічністю давала змогу глядачам через сміх попрощатися з минулим і кликала до змін у сучасному житті. Блискучі акторські ролі: Часник — В. Розстальний, Галушка — В. Максименко, їхні дружини (Палажка — К. Хом’як та Параска — Г. Шайда). Образи дідів Тараса і Остапа створили корифеї театру Б. Романицький та В. Яременко.

У кожній поставленій Сергієм Данченком виставі знаходимо новаторський підхід до розкриття як класичної, так і сучасної п’єси. Він лише одному йому відомим способом умів у подіях і часі драматичного твору викликати резонанс на події і проблеми свого часу, що вирували в ньому .

До 120-ї річниці від дня народження І. Франка (1976) Сергій Данченко поставив “Украдене щастя”. Художником-постановником виступив Мирон Кипріян, музичне оформлення здійснив Богдан Янівський. Сергій Данченко зумів знову ж таки по-новому поглянути на хрестоматійний твір І. Франка. Творча група підійшла до постави “Украденого щастя” не як до побутової п’єси, а як до високої європейської драми. На причину конфліктів, які виникали між героями, поглянули не тільки крізь призму соціальних мотивів. Сергій Данченко зумів вловити у подіях п’єси і дух античної трагедії, і глибину психологічної та образно-поетичної драми. Він використав побут як узагальнююче тло для розгортання дії, не акцентуючи уваги глядачів на дрібних деталях. За його задумом у виставі усі троє виконавців головних ролей були молодими людьми, Микола фізично нічим не поступався Гурманові. Таке трактування кардинально міняло напругу конфлікту, посилюючи трагічне звучання вистави. Любов виступає тут не лише як життєдайний чинник, а й як трагічно-руйнівна смертельна сила. Наприкінці спектаклю Михайло, розуміючи безвихідь і свого, й Анниного, і Миколиного становища, свідомо провокує суперника на вбивство. Сергій Данченко як режисер зумів виразно заакцентувати у виставі ще один дуже важливий смисл Франкового твору. На думку Анни Юберсфельд, в основі образності театральної вистави лежить не метафора, а оксюморон. Добрий за натурою Микола вбиває, а “руйнівник” Михайло перед лицем смерті прощає йому це вбивство, запевняючи сусідів, які увійшли до хати, що вчинив самогубство. Режисер створив виразну образну мізансцену: смертельно поранений сокирою Михайло падав на груди Миколи, і вони удвох, немов в обіймах, один у білому одязі, а другий у чорному, під звуки дримби й гортанного голосу, який звучав як голос Долі, крутилися, немов у танці, посеред сцени. Цієї миті і виникав цей прихований “смисл” – єдність протилежностей – вона у нас, а ми у ній, кажучи словами з трагедії “Макбет” В. Шекспіра: “Добро у злі, зло у добрі”. Львівська вистава мала ще одне важливе достоїнство — вперше у сценографічному рішенні п’єси І. Франка на сцені було представлено побут не гуцулів, а бойків – строгий, чорно-білий, і в одязі і в інтер’єрі курної хати, стіни якої після арешту Миколи розривалися, залишаючи в повітрі високу стріху, крізь яку вливалося світло, і під акомпанемент дримби лунав той самий гортанний спів, немов крик хижого птаха. Зоровий і звуковий ряд вистави зливалися в одне ціле. У виставі панувала висока театральна культура, акторська гра відзначалася глибокою психологічною вмотивованістю і нюансуванням, без жодного вульгарного соціологізму. Виконавцями головних ролей були: Микола Задорожний – Б. Ступка, Б. Козак, Михайло Гурман — В. Розстальний, Ф. Стригун, Анна – Т. Литвиненко, А. Корнієнко. Вистава залишалася в репертуарі театру понад 10 сезонів і пройшла 265 разів! Це була найкраща постава Франкового твору не тільки в історії Театру ім. М. Заньковецької, вона увійшла в золотий фонд українського театру.

Сергій Данченко повсякчас прагнув до першопрочитання сучасної драматургії і до співпраці з найкращими митцями. Робив це не тільки сам, а й спонукав до цього колег-режисерів. Прапрем’єра “Прапороносців” О. Гончара на сцені Театру ім. М.Заньковецької (1975) була непересічною подією. І досі залишається таємницею, як Сергієві Володимировичу вдалося переконати Олеся Терентійовича Гончара дати дозвіл на інсценізацію його роману, адже подібні пропозиції надходили до нього не тільки з різних театрів, але й від кінематографа. Інсценізацію роману “Прапороносці” С. Данченко здійснив у співпраці з Богданом Антківим, за плечима якого були вже інсценівки романів “Сестри Річинські” Ірини Вільде та “На зламі ночі” Романа Іваничука. До творчої групи входив і сценограф Мирон Кипріян та популярний молодий композитор Володимир Івасюк. Виставу заньківчан пронизувала світла й висока тема солдатської вірності й любові до батьківщини, друзів, коханої. У цій пам’ятній для нас прапрем’єрі головні ролі виконували: Воронцов — В. Розстальний, Сагайда — Ф. Стригун, Брянський — Б. Козак, Черниш — А. Хостікоєв, Шура Ясногорська — Л. Кадирова. Для українського театру цю виставу зберегла редактор літературних передач республіканського радіо Ніна Миронівна Новоселицька, зробивши її запис і на радіо, і на платівку.

Обійнявши 1971 р. посаду головного режисера театру ім. М.Заньковецької, Сергій Данченко у 1974 р. відновив у його стінах функціонування театральної студії (попередня, якою керував Борис Хомич Тягно, припинила своє існування 1963 р.). Переходячи на посаду художнього керівника Київського академічного театру ім. І. Франка 1978 р., Сергій Володимирович попросив мене завершити навчання із студійцями його курсу, випуск якого відбувся у 1979 р. Саме з його легкої руки я розпочав свою театрально-педагогічну діяльність як викладач.

Обраний на посаду голови Спілки театральних діячів України, Сергій Володимирович започаткував нові творчі ініціативи. Однією з чи не найбільших акцій Спілки стало святкування 100-річчя від дня народження Леся Курбаса. Підготовку святкового всеукраїнського концерту до цієї дати він поклав на свій рідний Театр ім. М.Заньковецької. Заньківчани поставили літературно-музичну композиція “Я вибираю “Березіль”, автором якої була письменниця Н. Бічуя, а режисером Б.Козак. З успіхом вона була показана у Львові, Києві, Москві. Сергій Данченко виступив одним з активних ініціаторів створення Академії мистецтв України. Був її дійсним членом — академіком. Я глибоко вдячний йому за те, що і тут він покликав мене до співпраці, давши рекомендацію. Про Сергія Володимировича як першого керівника театрального відділення АМУ завжди пам’ятають академіки відділення: М. Резнікович, Р. Пилипчук, Б. Ступка, Б. Козак, члени - кореспонденти — Р. Коломієць, Ф. Стригун, А. Новіков.

Сергій Володимирович Данченко мислив масштабно, державотворчо, співміряючи поступ українського театру з розвитком європейського театру. Мав намір створити щорічний міжнародний шекспірівський фестиваль, виношував плани реорганізації роботи і розширення бази журналу “Український театр”...

У 1948 р. на загальних зборах заньківчан художній керівник театру Борис Хомич Тягно, учень Леся Курбаса, поставив мету вибороти звання академічного театру. Цю мрію великого режисера втілив у життя Сергій Данченко, під його керівництвом Театрові ім. М. Заньковецької у 1972 р. було присвоєно високе звання академічного. У рік 90-ліття національного Театру ім. М.Заньковецької з особливою теплотою згадуємо тих, хто по-лицарськи служив його сцені. Серед багатьох зіркових імен яскраво сяє в діадемі театру зірка Сергія Володимировича Данченка.