«Віддана». Сценаристи Аліна Семерякова, Софія Андрухович. Режисер Христина Сиволап. Оператор Олексій Ламах. У ролях: Маріанна Янушевич, Алеся Романова, Роман Луцький, Олександр Кобзар, Сергій Волосовець, Важа Годердзішвілі, Себастьян Цибульський, Ясін Фараджаллах. Виробництво: Film.UA, 2019

Якщо трактувати національний кінематограф як таку собі ментальну мапу, Україні ще багато чого належить на неї нанести. Особливо – в кіно історичному. Незмінну популярність має українське село, не надто ображений увагою Київ. Мають свою славну кінематографічну історію Карпати. Гірша ситуація зі Львовом та провінцією, наддніпрянською і, особливо, західноукраїнською. Втім, буквально за останній час ситуація почала змінюватися: стався маленький вибух інтересу до Західної України 30-х («Гуцулка Ксеня», «Екс»), а також те, що досі важко було уявити: український кінематограф наважився на відтворення незвичного, європейського, мультикультурного, для нас навіть екзотичного світу підавстрійської Галичини.

Тим часом, до цього повільно, але йшло. Суспільству притаманно шукати собі затишний куточок у минулому, такий собі «золотий вік», а довоєнна (маємо на увазі: перед Першою світовою) Європа на цю роль в цілому годиться. Останнім часом бачити це ідилічне «вчора» на теренах Російської імперії якось не випадає (тим більше, ідилічним, особливо для залежних народів, воно може здатися хіба що на тлі наступних історичних катаклізмів). Таким чином, логічно було звернути увагу на іншу імперію, до якої входили українські землі – Австро-Угорщину. Отже, коли вийшов і став бестселером роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія», не дивно, що його захотіли побачити і в екранному варіанті.

Фільм за романом малює Станіславів (нинішній Івано-Франківськ) епохи fin de siècle, кольористий і мерехтливий, химерний і крихкий, як вітраж у будинку стилю сецесія (будинок цей, до речі, також виступає свого роду персонажем – і вельми значущим!). По суті, показаний у творі світ відверто уявний: це така собі фантазія на тему поки що щасливої Австро-Угорської імперії (на що недвозначно натякає вже назва роману – «Фелікс Австрія», від девізу: «Bella gerant alii, tu felix Austria, nube» («Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби»)). Якщо в романі ця тема розвивається негучно, навіть приховано, у фільмі вона звучить на повну. Задає таке сприйняття вже одна з перших сцен фільму: театр, виступ ілюзіоніста Дорна, атмосфера дещо наївної і все ж непоясненної для необізнаного глядача магії… та несподівана смерть асистентки «мага» просто на сцені. Чим не метафора тодішньої Європи, з її майже фантастичним летом – і кривавим фіналом? Утім, автори фільму, очевидно, вирішили не наголошувати на останньому і дещо відсунули дію порівняно з романом – з початку ХХ ст. у кінець ХІХ-го.

І в цих декораціях, подекуди тонко, подекуди грубо намальованих, живуть дві так само штучні героїні («штучність» тут не недолік, а стилістична риса – також, до речі, цілком характерна для доби). Вони самі є свого роду химерою – в соціально-родинному плані. Дочка лікаря німецького походження Аделя і колись взята ним у дім сирота Стефа, де-юре – пані і служниця, де-факто – також названі сестри, до болісної залежності прив’язані одна до одної. Попри складні психологічні колізії (у фільмі, як то часто буває, значно спрощені), самі образи цілком стереотипні. Білява панянка – вродлива, геть непристосована до життя, досить вередлива й егоїстична, хоч і не без окремих шляхетних поривів; словом, чарівна балувана дитина. Служниця – чорнява дівчина, не красуня, підкреслено належна до світу матеріального, самовіддана і з серцем золотим, як годинник доктора Ангера. Тут сам собою напрошується поділ на красиву зовнішність і красиве серце, що доповнюють одне одне, але, на біду, роз’єднані. Насправді ж усе дещо складніше (і це стає зрозуміло не одразу, тим більше, що події ми бачимо очима Стефи, отже, неминуче однобоко). Метафорою для молодих жінок, що зрослися життями, стали дерева, які сплелися стовбурами – і заважають одне одному. Шлях до свободи, вивільнення пригніченого «я» стає центральною проблемою твору. І головним виразником її є саме Стефа, що перебуває просто-таки на перехресті різних домінованих груп: вона жінка (хоча якраз до питання нерівноправності статей фільм напряму не звертається), служниця, нарешті, русинка, себто українка (тобто в своїй країні – представниця національної меншини, причому відверто другорядної). Так, не все насправді ідилічно в «щасливій Австрії», були й там гнані і голодні, проте фільм насправді не про це, а про залежність і звільнення психологічні – що робить його актуальним і для нас.

«Віддана» – проєкт в історії сучасного вітчизняного кіно по-своєму етапний. Він намацує новий історико-культурний вектор України, він намагається по-новому підійти до українського кіно на історичному матеріалі, творячи світ на межі фантазійності, він же чи не перший в нас кінематографічно опановує культуру «віденського модерну» – сецесії, причому намагається передати не лише зовнішні форми її, а місцями й настрій. І, разом із тим, черговий раз доводиться констатувати: якщо кількість вдалих кінопроєктів на сучасному матеріалі зростає, схопити історичну форму, досягти в ній органічності і переконливості нашому кіно вдається ще погано. Демонструє це й «Віддана», при тому, що якраз вона приділяє особливу увагу «фактурі» зображуваного світу. Він поданий крізь призму життя служниці, для якої «низовий» світ побуту є «своїм», тож глядач має можливість ближче познайомитись із ринком, кухнею, ванною кімнатою… навіть нічним горщиком. Та, попри підкреслену «матеріальність», світ «Відданої» все ж сприймається як ілюзорний. Цьому сприяють і фантастичні сцени, де важко провести межу між уявою Стефи й ірреальною дійсністю, і сам лад життя героїнь, і навіть похибки у самому фільмі – від недоліків акторської гри до історичних помилок (найбільша з яких, до речі, пов’язана з уже згаданим «сецесійним» будинком героїнь: як випливає із сюжету, він був збудований на замовлення Ангера після пожежі, що осиротила обох дівчат, тобто наприкінці 1860-х – на початку 1870-х; тим часом, у самому Відні сецесія народилася лише в 1890-х!). Утім, навіть це працює на загальну атмосферу кінокартини з її чарівною, напіввигаданою австро-угорською Україною… і в певному сенсі навіть на саму ідею фільму, героїня якого, осягнувши ілюзорність свого життя, має вибудувати нове. Цього разу справжнє.