Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2020:#3
Олег Драч: особистість бачить парадоксальне


Олег Драч (н. 1.10.1959) – український актор, режисер, педагог, письменник, заслужений артист України. 1981 р. закінчив КДІТМ ім. І. К. Карпенко-Карого (курс А. Гашинського). Один із фундаторів Львівського театру ім. Леся Курбаса (1987). Художній керівник акторського курсу на кафедрі сценічного мистецтва в Київській академії мистецтв (КАМ). Завідувач відділу культурології НЦТМ ім. Леся Курбаса. Керівник театральної лабораторії «Студія А.К.Т.». Розробив оригінальну освітню методу, спрямовану на пробудження творчого потенціалу актора, режисера, драматурга – Метод Креативної Структурованої Імпровізації (МКСІ). За власним методом створив низку вистав на сцені НЦТМ ім. Леся Курбаса в Києві: «Жінки», 2005; «Дочасність», 2007; «Аперцепція дочасності», 2010–2011; «С7М», 2013; «Дванадцять персонажів у пошуках автора», «НA-Вій-НА», «Сім», 2014; «Вість», 2015; «Тіні забутих», 2016; «Ефект Мінетті», 2018. Активно знімається в кіно (понад 30 ролей) у кінопроектах Польщі, Росії, Єгипту, Курдистану та США. Автор документального фільму «Коляда для Параски» (2005). 2012 р. вийшла збірка оповідань «Северинові сни», 2013-го – філософські діалоги «С7М» (сім) із серії «Бесіди з Майстром», 2018-го – роман «Пасажир».

– Ваш перший театральний спогад?

– Моє перше враження від театру – театр юного глядача у Львові. Вистава про Робін Гуда. Мені було років сім чи вісім. Я вперше побачив театр, людей на сцені, і мене дуже вразив актор у латах – лицар, він діставав великого меча. Мені здавалося все справжнім. Тепер зрозуміло, що то було щось наївне, «для дітей», але той момент перетворення дійсності, умовне, яке виглядає реальним, зафіксувався в пам’яті. Однак не це зародило в мене бажання бути актором, бо я дуже-дуже рано знав, що це діло всього мого життя… Пам’ятаю себе хлопчиком рочків трьох, ми сидимо з сусідом у дворі в Стрию, і там ще бабуся з дідусем (я багато часу з ними проводив). Ми сидимо на таких собі колодах і робимо соломки та пускаємо бульки – в горнятках вода з милом для прання… Я дивився у двір. А там на табуреті сидить якийсь чоловік, обтягнутий простирадлом, а інший чоловік стриже його ручною німецькою машинкою. Поруч якийсь дядько на акордеоні награє танцювальну мелодію, можливо, польку чи вальс… Жінки вішають білизну, коти ходять кругом з хвостами догори… Я це закарбував як кіно – цей довгий «внутрішньо монтажний» кадр. І ось я, малий, на це все дивлюсь і думаю собі (я пам’ятаю ці думки), що я, напевно, з якоїсь іншої планети. Я розумію що не відчуваю належності до цього світу. Мене сюди занесло якимось дивним чином… У життя – як у «відрядження».

– Ви багато працюєте в театрі й для театру. Чим він є для вас?

– Театр – це початок, він і залишаєтся основною платформою. Коли ти молодий, то багато в тобі романтичного завзяття, потреби щось змінити в цьому світі. І театр Леся Курбаса у Львові був фактом такого бажання. І театр Заньковецької, де я мав великі ролі. І зустріч із Володимиром Кучинським. Наші мрії перетнулися в бажанні створити щось нове. Дуже часто згадую з великою вдячністю і Володимира Степановича, і всіх моїх колег, друзів, акторів, які в той час були і які залишилися в театрі дотепер. Але життя не стоїть на місці, ми весь час робимо якісь кроки... Так я опинився в Києві, але Лесь Курбас залишився моїм найсильнішим еґреґором у духовному сенсі. У Національному центрі Леся Курбаса я працюю над продовженням пошуків Леся Курбаса. Над темою «перетворення». «Метод креативної імпровізації» – це перетворення актора з виконавця у творця, бачення себе в мистецькій призмі творчого вчинку, а не у виконавському пристосуванні і намаганні «вигідно себе продати». Лесь Курбас спонукає мене до більш глибоких думок над змістом перебування на планеті. Пошуки, які велися в театральній майстерні «Студія А.К.Т.» Національного центру Леся Курбаса, стали для мене основним фарватером, змістом мого «відрядження». Не можу сказати, що все, з чого я починав, знайшло своє підтверження. Навпаки – довелося повністю переоцінити, повністю переформувати, змінити своє ставлення до того ж Станіславського чи до Ґротовського, зрозуміти, що місія Леся Курбаса внесла не тільки в театр, а взагалі в культуру і філософію мистецтва: жертовність, доведена цим генієм фактично до абсолюту, свідоме принесення життя на Голгофу української культури.

– Ви побували в багатьох центрах сценічного мистецтва…

– Усе це нині так далеко й так наївно виглядає. Завжди здається, що хтось більше знає й може тобі щось таке сказати, що раптом роль піде. Та все в цьому світі залежить від того, скільки ти зумієш усвідомити, через що ти можеш пройти, через які втрати чи здобутки. При цьому людина завжди має пам’ятати про вдячність.

– У вашому методі актор в одній особі втілює також драматурга і режисера?

– Актори в театрі й кіно є раби, найманці, обслуга. Мене це завжди дратувало, але така правда. Відповідь на питання, що можна змінити: перестати бути рабом. Якщо людина має певні переконання, то в неї не дуже гнучкий хребет, є опертя, спротив. Якщо ні, то нею можна маніпулювати. Звичайно, режисеру простіше працювати з пластиліном. Але через це хибне ставлення до акторського цеху й режисура починає деградувати. Коли нема співвідповідальності за справу. Відомий режисер Анатолій Васильєв, учитель Кучинського і мій (бо я теж вважаю себе долученим до його особистості), казав, що всі його кличуть: приходьте, подивитесь щось «новенькое». А він каже: «А я хочу побачити стареньке». Він хоче бачити, як і Щепкін: «Або священнодій, або геть із театру». Не акторів чи актрис, а особистості. Бо саме особистість перетворює персонажа, запропонованого акторові драматургом, у нову іпостась – коли це не є просто відтворенням, а перетворенням. Парадоксальне бачення. Особистість бачить парадоксальне. Неособистість бачить, як усі.

– Ця особистість має промовляти словами драматурга? Чи його думками?

– Авторський текст є запрошенням до створення сценічного твору. Це може бути абсолютно самобутній, цілковито самостійний твір, якщо збережено текст автора до коми. Але разом з тим, театр – це перетворення. Перетворення змістів у інші форми. На початку своїх педагогічних пошуків я був переконаний, що текст автора має бути недоторканним. Лесь Степанович Танюк, мій учитель і партнер у педагогіці, сказав мені: «Якщо взяти віршований текст Лесі Українки, то в ньому не можна піймати ідею і зафіксувати її, можна тільки почути її варіативність і створити такі умови, щоби ця ідея, як мозаїка, мерехтіла різними неочікуваними гранями своєї багатогранності. І вистава живе. Як тільки спробуєш піймати – вона вмирає».

– «Розумний Арлекін» Курбаса і «метод структурованої імпровізації»?

– Імпровізація існує, коли вона структурована. Коли вона перебуває у вібрації композиційних законів. Творча людина як композитор. Ми не можемо щось творити, не розуміючи тих змістів, які відчуваємо.

– Як мають співіснувати на сцені одночасно два композитори?

– Нормально. Добре. Прекрасно. Якщо розуміють, навіщо вони сходяться разом.

– Структура обговорюється попередньо?

– Не обов’язково. В театральному мистецтві попередньо нічого не можна обговорити. Тільки домовитися: анумо, ходімо разом усі в чагарі! І кожна експедиція, кожна спроба повернення приносить з собою якісь горіхи, плоди, якісь елементи, якісь форми, наповнені тим чи іншим змістом. Ми їх складаємо. Ми їх структуруємо. Й тоді вже кожна наступна експедиція йде з цим багажем, і тема починає звучати. А тема в фундаменті має структуру. Зібрану в композицію. Де є дуже чіткі речі. Вона може бути лінійною або полінінійною, зрештою, як усе в житті, чи нелінійною, де процеси можуть іти навіть у зворотному напрямку, коли ми в старості зустрічаємо тих, кого бачили у своїй юності.

– У кіно ви втілюєте переважно негативних персонажів?

– Коли починаєш думати про кіно, мріяти про нього, бажати його, то Господь дає якісь можливості, але каже: ти ж бачиш, де ти живеш, що тобі підходить найближче. Якось Роман Гургенович Балаян сказав мені: ну як тебе знімати в українському кіно, ти ж німець. Мій типаж – це стереотип. Українця саме з вусами можна побачити в ілюстраціях «Енеїди». Хоча українці дуже різні, і якщо говорити про європейськість, то й Курбас не був схожий на типового українця. Мій типаж є серединним типажем українця, людини радянської. Я граю бандитів, бізнесменів, «папіків», кадебістів – постійно мені це пропонують. Хіба що в «Іловайську» Іван Тимченко запросив мене зіграти роль «Скіфа», героя, але на екрані чомусь все вийшло куцо й підрізано. Такі ролі, як «герой», вимагають, звичайно, великого професіоналізму. Антигероя часто грають одним типажем, та й ситуація завжди підігріває його роль в історії сюжету.

– Як це корелює з тим, що люди, які в житті не бачили кінокамери, дивовижно точно зіграли в згаданому фільмі, а з акторами, яких учиш-учиш, результату часто не вгадаєш?

– Бійці, які зіграли самих себе, не зіпсовані псевдометодиками, їм не треба прикидатися, нема що втрачати та нема за чим ховатися. Вони щирі як особистості.

– Як вам працювалось з такими режисерами, як Юрій Іллєнко, Агнешка Голланд?

– Це різні режисери, різні світи. Юрій Герасимович – це взагалі унікальна постать. Особистість. І дякую Богові, що з ним зустрівся. З Михайлом Іллєнком. З Іваном Миколайчуком. А часом довгий період – жодних зустрічей. А потім несподівано – наче дарунок від Бога: Кшиштоф Зануссі, Владзімєж Станєвскі, Анджей Вайда, Агнешка Голланд. І це зустрічі на все життя. Ця якість людини, як зірка, все життя тобі світить. Особистості не зникають. Якось спитав Юрія Іллєнка, чи все так я роблю в ролі? А він відповів: «Ти ж сам знаєш...» Це стовпи духовні, той самий Стус, Симоненко, Ліна Костенко. Вони присутні в моєму житті.

– Лесь Курбас, який на початку «служіння» сповідував західний експресіонізм, і слов’янська емоційність. Чи можна їх поєднати?

– Це неділимо.

повний текст читайте в паперовій версії журналу


Корисні статті для Вас:
 
Заручник доби2019-11-11
 
Тетяна Міхіна: «Робота над виставою – це ніби подорож»2019-11-11
 
Олексій Петухов: «Зорі є свідками неправди й справедливості»2019-11-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#3

                        © copyright 2022