За зовнішньої непримітності, він був розумний і своїми аргументами, приправленими іронією та самоіронією, переконував. Був енергійний, наступальний, дотепний, умів влучно сказати, і його гострих і влучних слів побоювались. Тодішній редактор кіностудії ім. Довженка Віталій Юрченко згадував: «Леонід Осика <…> був відомий в кінематографічному середовищі як великий спеціаліст у галузі дискусій. Його улюблений полемічний прийом полягав у тому, що, якщо йому якийсь сценарій подобався, а комусь не подобався, то Осика заявляв, що всі ми розучилися радіти появі прекрасних і видатних зразків драматургії. І коли недосвідчений опонент заперечував, що радіти особливо немає чому, то Осика переконливо і дохідливо пояснював особисто йому, що саме в даному сценарії повинно подобатися кожному, хто хоч щось розуміє в мистецтві кіно. Після цього опонент ще довго радів будь-якому сценарію, який потрапляв йому до рук»^[1].

Викликав у людей прихильність. Незважаючи на те, що був владною людиною, підкорював собі людей по-хорошому і безболісно, так, що їм навіть приємно було потрапляти до нього в залежність. Відразу міг знайти потрібний тон, у сенсі – стати з ким завгодно «на коротку ногу».

Як режисер формувався під впливом фільмів неореалізму – вони вийшли на екран тоді, коли він навчався в художньому училищі в Одесі. Враження від них накладалося на особисте, пережите в пору повоєнного дитинства… Риси цього пам’ятного мистецького напряму прочитуються в його «Камінному хресті». Та ще в попередній картині «Хто повернеться – долюбить» (1967), де йшлося про поетів, які воювали. Він шукав свій індивідуальний стиль. У короткому інтерв’ю журналу «Юность» висловив свої творчі засади: «Чому без сюжету? Чому з’являються документальні кадри? – Річ тут не в сюжеті. В картині свідомо порушується часова послідовність. Наш фільм – роздуми, спогади про загиблого поета. Хотілося прийти до узагальненого образу поета через біографії багатьох.

Спочатку ми даємо фрагменти з документальних інтерв’ю. А потім переказуємо те саме поетичною мовою. <…> І якщо вірші, що звучать з екрану, не заважають зображенню, а зображення не заважає віршам, значить, ми досягли своєї мети.

Для мене було принципово важливо зіштовхнути на екрані хронікальні та ігрові фрагменти <…>. Я противник зйомок «під документальність», противник методу зйомок прихованою камерою. Кіно – це мистецтво з величезним арсеналом зображальних засобів, зі своїми умовностями, зі своїми обмеженнями. І зовсім не потрібно, щоб на екрані все було, «як у житті». Цього все одно ніколи не досягнути». (1967).

Багато хто вважав «Захар Беркут» його вершинним фільмом. Т. Іванова писала: «Очевидно внутрішню своєрідність цієї картини можна було б визначити як почуття історії. Воно пронизує собою фільм, воно змушує глядача переживати глибоке хвилювання. <…> Дивлячись на екран, важко позбутися відчуття, що саме тут, саме зараз – все вперше. <…> Образи фільму монументальні, цілісні, величні. Але в найкращому епізоді картини авторам вдається щось ще важче, коли органічно вбираючи окремі постаті й обличчя, збірний образ громади, Народу досягає чудової виразності, справжньої висоти. Досить згадати сцену, що стала перемогою мистецтва режисера, оператора і художника, сцену, коли перед загрозою ворожого нашестя вся община рушила з рідних місць, покидає свою землю». (1972). Т. Хлоплянкіна: «Фільм “Захар Беркут” самобутній. Це не історична хроніка, не кінороман, це – саме поетичний твір, пронизаний духом патріотизму, що оспівує красу народного подвигу». (11 квітня 1972).

Осика вільно почувався в просторі історичному, відчував потребу в цьому жанрі. Він зняв усього дві історичні картини – «Захар Беркут» за Іваном Франком і «Гетьманські клейноди» за Богданом Лепким. Дуже шкода, що не здійснилась його заповітна мрія – зняти фільм про Сагайдачного. Режисера цікавили люди, які вміють перемагати. В цьому, очевидно, був момент біографічний. На початку 1990-х, коли фінансування кіно різко зменшилось, Леонід Осика говорив авторці цих рядків: «Колись я написав заявку, але тоді не дозволили зняти, бо дорого. Я цю ідею не полишив і ще міг би такий фільм зняти. Але змушений був відмовитись. Бо якщо “Захар Беркут” дорогий, то “Сагайдачний” супердорогий. Битва під Хотином, Кафа, Запорозька Січ. Але як можна без цього? Якби ми зняли фільм про епоху Сагайдачного, то він був би навіки. Основою міг стати твір Данила Мордовця. Сагайдачний – це і особистість, і історія. Там маса подій. Без розуміння тих часів важко збагнути історію України взагалі. Це постать нашої історії. Хто ж, як не ми, повинні її показувати?». Мріяв і про Олексу Довбуша, в ролі якого бачив Івана Миколайчука.

…1975-го Леонід Осика працював над фільмом «Тривожний місяць вересень», і коли завершились зйомки на натурі поблизу Новгорода-Сіверського, «штаб» засідав на студії, у кімнаті з ескізами художника В. Шавеля на стінах. Саме тоді я познайомилась з Леонідом Михайловичем. Ішлося у фільмі про повоєнний час, про борців, які чинять спротив радянській армії, вважаючи її окупаційною. Тема, якщо по правді, була ризикована, хотілося знати, чому обрав саме повість В. Смирнова? Він пояснив, що з прочитаного останнім часом ця річ видалась найбільш прийнятною для постановки, і сам він уже пам’ятає 1944-й рік, і тому повість розбудила уяву: «Мене привабило, – сказав Осика, – як письменник зумів передати атмосферу того часу, подій – однієї сторінки літопису війни»^[2]. Це був жанр психологічного детективу, і велика відповідальність лягала на акторів. Важило й те, що він знову зніматиме людей глибинки і зможе вийти на ширші узагальнення: «Для мене найсучасніша сучасність – це чесне і правдиве зображення часу і людини в часі. А коли відбувається дія, не так вже, мабуть, і важливо».

Коли фільм вийшов, критики були одностайні: «Фільм строгий за стилем, точно відповідає своєму літературному першоджерелу. Характери персонажів розкрито психологічно глибоко». (Р. Поспєлов, «Литературная газета»). «Напружений сюжет, ретельно змальована атмосфера дії, цікаві характери». (Андрій Плахов).

На відміну від прихильних фахівців, «критики» у штатському були на сторожі. З Доповідної ЦК КПУ:

«На Київській кіностудії ім. Довженка завершилось виробництво фільму «Тривожний місяць вересень» (авт. сц. В. Смирнов, реж. Л. Осика). Події розгортаються наприкінці Великої Вітчизняної війни в одному із сіл правобережної України (Полісся), куди повертається після тяжкого поранення молодий солдат і організовує боротьбу з бандою націоналістів. Перегляд кінофільму на двох плівках показав, що в цілому він заслуговує на підтримку. Однак деякі епізоди фільму потребують уточнень, чіткіших смислових акцентів, що визначають політичну концепцію фільму…

– Зняти деяку гіперболізацію ролі головного героя-одинака;

– Виразніше показати роль комуністів, органів радянської влади (образ начальника райвідділення КДБ, голови сільради), комсомольців (образ секретаря райкому ЛКСМУ), активістів;

– Підкреслити, що боротьба ведеться не просто з бандитами, а саме з політичними бандитами, класовими ворогами (націоналістами-бандерівцями).

Заввідділом культури ЦК КПУ С. Безклубенко.

15 грудня 1975 р.

З розповіді Віталія Юрченка:

«Закінчився перегляд фільму “Тривожний місяць вересень” в 7-й проекції кіностудії. Переглядали партійні функціонери. Вони з глибоким знанням справи висували претензії і зауваження до фільму: потрібно зробити те-то, вставити те-то, посилити роль компартії і т. д.

Коли промовець закінчив, Осика, підвівшись, звернувся до директора фільму:

– У нас ще залишились кошти для того, щоб зробити всі ці переробки?

– Ні, кошторис вичерпано.

– Отже, ми переробляємо згідно із зауваженнями, а рахунок для оплати переробок надсилаємо у відділ культури ЦК КПУ.

На цьому розмова закінчилась. Переробок не було…».

Леонід Осика вважав себе «акторським» режисером. Можливо тому так часто звертався до літературних творів – там скоріше знаходив яскраві своєрідні характери. Характерно, що волів працювати з одними й тими ж акторами: «Взаєморозуміння, причому невимушене, не обтяжене зайвим поясненням, дуже багато важить у нашій роботі, і, зокрема, для мене суттєво, як швидко актор може схопити те чи те завдання, поставлене перед ним. Це не означає, що я сповідую диктат режисера і вимагаю, щоб актор йому сліпо корився. Але якщо режисер і актор швидко знаходять контакт, розуміють одне одного з півслова і мета їхня збігається, то тоді й робота йде на лад».

1978-го, в роки глибокого застою, до 50-річчя кіностудії ім. Довженка Осика – один із представників поетичного кіно – писав: «Ми працювали захоплено, але, на жаль, не вберегли все, що здобувалося вірою, працею і серцем від бездуховності, бездумної всеїдності дилетантів, від тиражування, яке ставало модою.

До істинно поетичних стрічок прилаштувалась маса ремісницьких творінь, і холодні копії затінили живу, первозданну душу оригіналів. Наслідувальники кинулись до місць чужих удач, та менш за все було в тих поривах серйозних устремлінь».

У цих словах, як і в усьому, що він робив у своєму житті, – чесність, тверда позиція митця, свідомого свого покликання.

1. ↑Юрченко В. Спогад про трьох мудреців, або Уроки «Білого птаха…» // Кіно-Театр. – 1999. – № 2.
2. ↑Відгомін тривожного вересня // Молода гвардія. – 1976, 7 січня.