Олів’є Ассаяс – французький кінорежисер, сценарист, критик. Народився 1955 року в Парижі в сім’ї режисера і сценариста Жака Ремі. Закінчив ліцей Блеза Паскаля в Орсе, Вищу національну школу образотворчих мистецтв у Парижі. Має диплом за спеціальністю «сучасна література» Паризького університету «Нова Сорбонна». В 1980–1985 рр. працював критиком у часописі «Cahiers du cinéma». Дебютом Олів’є Ассаяса у великому кіно став сценарій (спільно з Андре Тешіне) фільму «Місце злочину» (Le lieu du crime, 1986) з Катрін Деньов. Згодом він зніме за власними сценаріями більшість своїх фільмів: «Холодна вода», 1994; «Кінець серпня, початок вересня», 1998; «Сентиментальні долі», 2000; «Карлос», 2009; «Щось у повітрі», 2012; «Зільс-Марія», 2014; «Персональний покупець», 2016; «Нон-фікшн», 2018.

Прем’єра фільму «Зільс-Марія» в Канні у 2014 році стала однією з найкрасивіших подій фестивалю. Тоді з 58-річним Ассаясом на червоній доріжці з’явилися три акторки, які зіграли в стрічці головні ролі, – 50-річна Жульєтт Бінош, 23-річна Крістен Стюарт і 17-річна Хлоя Грейс Морец. Частина публіки губилася в здогадах, кому належить серце режисера. Та марно. Бо на сцені не було головної дійової особи, зазвичай присутньої в його стрічках. Хоча всі сценарії режисер пише під конкретних актрис, він змушує їх співіснувати з його «незмінною подругою», ім’я якої сьогодні виголошують нечасто. Приправлені критичним інтелектом та емоційною спонтанністю, його кінороботи насамперед актуалізують достопам’ятну жагу «трьох te»: Liberte, Egalite, Fraternite. Можливо, саме тому останні саркастичні драми режисера, якому виповнилось 65 років, але який залишається «вічним хлопчиком» (тобто чоловіком, вірним ідеалам молодості), з виходом на екрани розчарували захисників неоліберальної економіки. Вони не прощають режисерові найменшого сарказму – ні стосовно сучасного, ні стосовно минулого, продемонстрованого, наприклад, у байопіку «Карлос» (2009) про долю найвідомішого терориста світу та «Щось у повітрі» (2012) про добу небувалого піднесення шістдесятих.

На преспоказі в Каннах «Персональний покупець» (2016) освистали. Та на офіційній прем’єрі публіка вітала стрічку тривалими оплесками. Віддавши Ассаясу приз «за режисуру», приєдналися до високої оцінки й фахове журі та світова преса: на сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм здобув схвальні відгуки (оцінка 6,5 із десяти). На сайті Metacritic рейтинг 68 одиниць зі ста, тобто «в основному позитивні відгуки». Британська The Guardian присудила стрічці найвищу оцінку, назвавши її «такою, що не піддається категоризації, але, поза сумнівом, страхітливою». Що ж сіє жах і поляризує громадську думку в «сумбурних фільмах легковажного бунтаря»? В які глухі кути він зазирає, яких прихованих битв торкається? За які творчі меседжі глядачі різного віку вибачають режисерові окремі недоліки?

У вісімнадцять років Марія Ендерс (Жульєтт Бінош) – героїня стрічки «Зільс-Марія» – з успіхом дебютувала у виставі «Малійська змія», де виконала роль асистентки Сігрід – амбіційної дівчини з неперевершеною чарівністю, яка спочатку привабила, а потім довела до самогубства свою роботодавицю – заможну жінку на ймення Хелен. Через двадцять років молодий режисер запрошує Марію, яка перебуває на піку слави, зіграти зрілу Хелен – жертву безжальної кар’єристки Сігрід, на роль якої запрошена молода голлівудська діва Елліс (Хлоя Морец). Це ніби звичайне завдання виявляється нелегким із кількох причин; насамперед тому, що з душею зіграна роль значно трансформує характер... Тож доводиться констатувати, що минуле, яке ніколи не спить, ніби «малійська змія»^[1], повертається – в прямому чи фігуральному сенсі, – як це справедливо, до речі, зазначив свого часу Ніцше. На дачі в гірському поселенні під назвою Зільс-Марія у Швейцарських Альпах (саме там відбувається дія фільму) німецький філософ розробляв теорію «вічного повернення». Отож, колишня хижачка на сцені повинна «переконливо зіграти жертву», тобто й у реальному житті «стати жертвою» юної партнерки по сцені. А така «гра» зазвичай важко дається респектабельній пані, яка звикла все здобувати своєю зовнішністю.

Однак «вікова» проблема фільму – свідомий оманливий прийом. За ширмою артистичних мук розгортається справжній сюжет цієї соціально-лесбійської мелодрами. В її центрі – взаємовідносини лінькуватої-досвідченої-талановитої роботодавиці Марії Ендерс та її по-американськи простуватої помічниці Валентини (Крістен Стюарт).

Спершу здається, що юна асистентка, використавши випробувану «театральну схему» владної «фатальної Лоліти» зі згаданої вистави, намагатиметься закохати в себе успішну зрілу жінку – використовуючи її хворобливу пристрасть, беручи на себе її справи, обрубуючи її соціальні контакти, створюючи довкола психологічний вакуум, аби та стала сексуально більш залежною від Валентини, аніж вона сама фінансово залежна від господині. Однак у фільмі дзеркального (щодо основного мотиву вистави) натяку на «далекоглядний план», «вікову пастку» чи якусь легковажність або грайливість Валентини немає. Навпаки, талановита помічниця (якщо такий дискурс можливий) ефективно вирішує безліч проблем, домовляється про зустрічі; подаючи репліки під час репетиції, допомагає Марії вчити роль; вона також має достатньо досвіду, аби підтримувати зі своєю господинею розсудливу бесіду й на додачу бути для неї психоаналітиком. Марія критикує п’єсу (в якій колись прославилася) за банальність і фальш. Вона відчуває проєкцію п’єси на власне життя й глибинну неприязнь до жалюгідного персонажа, не знаходячи нічого спільного з підстаркуватою залежною невдахою. Слухачка цих випадів – Валентина, яка стримано компенсує «творчі тортури» роботодавиці. Ні яскраву сексуальність, ні можливість стати необхідною людиною, без якої господиня почуватиме себе безпомічною, не здатною ухвалювати самостійні рішення, асистентка не використовує. Вона не схожа не парвеню (як у виставі), й це важливо.

Порівняно слабким місцем Валентини є мистецька ювенільність. Марію звеселяють оповіді асистентки про «серйозну акторську гру» в «космічних операх». Зневагу до картонного психологізму мейнстриму досвідчена акторка проявляє помірковано. Й тому героїня Стюарт видається відкритішою, а в життєвих питаннях здатною розуміти більше, ніж можна було б очікувати від юної хіпстерки. Що ж до захоплення комерційною бунтаркою Елліс, антисуспільний заколот якої – це довгий шлейф скандалів, то, звісно, пристрасть ця має викликати усмішку не тільки в акторки, а й у глядача, що знає ціну нахабству круглих форм, які швидко втрачають пружність. Втім, для Валентини така нерозбірливість ілюструє персональне пекло творчого зростання. А от Марія не переживе небезпечної боротьби за увагу театрального глядача в присутності своєї більш бадьорої голлівудської копії.

Небажання спілкуватися з рівними нарівні, вільних же відпустити на волю заміщається у персонажів «Зільс-Марії» побудовою інтимних стосунків за законами суспільної ієрархії – з одного боку, й боротьбою спритних хижачок за домінування в цій ієрархії – з другого. Але гострі кігті з часом ламаються, зуби кришаться й, зрештою, пожнеш те, що посіяв, – думка лише на перший погляд тривіальна, як і теорія «вічного повернення» Ніцше. Не про якусь абстрактну нестачу, а про цілком реальне ніцшеанське небажання відвертості, дружби та любові навіть серед володарів(ок) дум, які про цю нестачу театрально жалкують, – ось яка насправді жахлива правда криється в поетично-витонченому, похмуро-емоційному та критичному фільмі.

Хвороблива неохота використати очевидний ключ для інтерпретації режисерського задуму прослідковується у відгуках про «Персонального покупця». Які тільки відмички не вигадував колектив досвідчених інтерпретаторів: маніпулював сентенціями на кшталт «фільм виглядає дурнувато, чванячись своєю інтелектуальною начинкою», «розгадував» символіку із залученням медіумів, духів та інших потойбічних сил. Але насамперед «Персональному покупцю» дорікали за відсутність послідовної логіки. Тим часом у стрічці відчутна навіть нотка гумору, а послідовність її взагалі сувора.

За кілька місяців до екранних подій від рідкісної хвороби серця, якою страждає й героїня Морін Картрайт (Крістен Стюарт), помер її брат. Ще в дитинстві двійнята пообіцяли не залишати одне одного, й ось нині хтось невідомий заохочує дівчину перебороти страхи, пише есемески, в яких вимагає чітко йти за своїм бажанням «побути ким-небудь іншим». Через специфіку роботи фізично виснажена Морін, яка нічого не їсть, споживаючи в кадрі лише каву та воду (й тому постійно перебуваючи на межі галюцинацій), схильна вважати, що надсилає їх дух померлого брата.

Містичний хід, що його використовує режисер у фільмі, подібно до «вікового» в «Зільс-Марії», виявляється метафоричним, оскільки деякі духи в теологічному сенсі – то душі невідомщених жертв, які не можуть покинути світ, допоки правосуддя не звершиться. Хоче брат Морін «правосуддя» чи намагається застерегти сестру від бажання стати на «шлях жертви» – здогадатись неважко.

Морін у виконанні Крістен Стюарт – дівчинки з популярної молодіжної вампірської саги «Сутінки», – яка заявила себе в Ассаяса акторкою великого реалістичного потенціалу, – беззахисна у великому місті: в кожному приміщенні вона відчуває себе чужою, на вулицях Парижа кожен, хто захоче, може її образити чи відібрати останні належні їй цінності. Її анемічна натура не здатна на опір, й тому більшість мізансцен навіюють страх за неї.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

1. ↑«Змія Малої» – надзвичайно ефектне, чарівне та потужне природне явище в Швейцарії, коли туман, що поступово накопичується, пропливає поміж гірськими хребтами – повільний і незворотний, він є символом часу у фільмі.