«Перекладачі» (Les traducteurs). Режисер Режис Руансар. Сценаристи: Денієл Преслі, Ромен Компан, Режис Руансар. Оператор Ґійом Шиффман. У ролях: Ламбер Вільсон, Алекс Лотер, Ріккардо Скамарчо, Сісе Бабетт Кнусен, Ольга Куриленко, Маноліс Мавроматакіс, Едуардо Нор’єґа та ін. Франція, Бельгія. 2019. Прокат в Україні – 20.02.2020

Уся сучасна людська цивілізація тримається, як відомо, на поділі праці. Благо це чи зло? А то вже – з якого боку поглянути на цього дволикого Януса. До незаперечних переваг спільної діяльності належить більш висока продуктивність. І водночас той самий поділ праці поглиблює (іноді – просто-таки в трагічних розмірах) нерівність людей. Взяти для прикладу хоч би працю письменника. Майстер художнього слова написав книжку, яка стала бестселером. Щоби її чимскоріше прочитали в інших країнах, знадобляться перекладачі. Їхні імена не стоятимуть на обкладинці. Про них майже не згадуватимуть критики. І все ж від їхньої майстерності, їхнього вміння «одягнути» слово автора в шати іншої мови залежить немало. А хто від усього цього дістане найбільший зиск? Правильно: не письменник і не перекладачі – видавець. І красномовне підтвердження цього – мільйони на його рахунках і скромні гонорари письменника та перекладачів…

Фільм французького режисера Режиса Руансара «Перекладачі», що показує непривабливий бік усталеного в європейському суспільстві поділу праці, за бажанням його творців міг би стати драмою, звинуваченням упізнаваних корисливих ділків, що безсовісно наживаються за рахунок чужого таланту, однак режисер і його однодумці-сценаристи обрали інший жанр: це детектив (з елементами трилера) з усіма його обманними прийомами й сумлінним дотриманням інтриги, а також з неприхованими нотками сумної іронії і доречною появою на екрані відомих літературних творів європейської класики, як-от «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста, «Улліс» Джеймса Джойса чи «Убивство в Східному експресі» Аґати Крісті. (Інакше й не могло бути: стрічка про літературу не може обійтися без книжки «в ролі героїні», і не особливо важить – належить вона до елітарної літератури чи до масової; «Текст вічний. Треба вірити в літературу», – говорить один із героїв.) Головних персонажів у стрічці чимало: дев’ять перекладачів з різних країн (прикметно, що кожен актор репрезентує свій етнос, крім «слов’янки» Ольги Куриленко, – так в якомусь інтерв’ю ідентифікує себе дівчина, що народилась і виросла в Україні, – яка грає росіянку), а також видавець, його помічниця, письменник і його творіння – трилогія «Дедал. Людина, яка не хотіла помирати». Завершальну частину цієї трилогії протягом місяця мають перекласти заперті в бункері розкішного старовинного замку перекладачі, що їх заради високих прибутків і з метою не допустити передчасного витоку сюжету зібрав під одним дахом успішний видавець Ерік Анґстрем (подейкують, що саме таким хитромудрим способом перекладали «Інферно» Дена Брауна). До послуг перекладачів – величезна фільмотека, чудова книгозбірня, тренажери, басейн, вишукана кухня, і все ж їх страшенно пригнічує ця ізоляція. А через три тижні роботи Ерікові надходить перше послання від таємничого хакера з вимогою чималої суми грошей, інакше він оприлюднить (зіллє в мережу) перші десять сторінок ще неопублікованої третьої частини «Дедала». Корисливий Анґстрем шаленіє, його видавництво може збанкрутувати, під підозрою перебувають усі дев’ятеро перекладачів, приниження набуває страхітливих розмірів, а хакер збільшує суму…

Ламбер Вільсон змальовує свого персонажа лаконічними точними штрихами: діловий, наполегливий, жорсткий і жорстокий, одержимий наживою, заради якої не зупиняється ні перед чим (показовий кадр: коли «бункерне» товариство відзначає Різдво з келихами в руках за літературною дискусією, видавець на самоті смакує ікру й лосося). Перекладачі для нього не становлять жодного інтересу як живі люди, тим паче як творчі особистості: маріонетки, роботи, слухняні безликі виконавці, майже раби – ось вони хто для видавця, ці розумники й розумниці. Айфони в них відбирають ще в аеропорту, контакти із зовнішнім світом їм суворо заборонено, інтернетом користуватися не дозволено, оригінал видають частинами – щодня по двадцять сторінок. Чоловік, який колись щось чував про порівняльне літературознавство, але не має жодної уяви про творчість, безсоромно помикає творчими людьми, – правда ж, знайома й на наших теренах постать?.. А те, як книжкова індустрія нівелює перекладацьку творчість, принижуючи її, обертаючи на звичайне ремесло, хіба не актуальна тема?

Із частиною перекладачів автори фільму знайомлять глядача в пролозі історії. Ось у аеропорту Копенгагена прощається з чоловіком і малими дітьми данська перекладачка Гелен (Сісе Бабетт Кнусен), в Лісабоні дізнається, що її щойно звільнили з роботи, португальська перекладачка Тельма (Марія Лейте), на Північному вокзалі Парижа спить на лавці англійський перекладач, юний Алекс Ґудмен (Алекс Лотер)… Пізніше ми побачимо «схожу на покійницю з “Дедала”», всю в білому російську перекладачку Єкатєріну Анісінову (Ольга Куриленко), грецького перекладача, літнього Константіноса Кедріноса (Маноліс Мавроматакіс). Не всім акторам вдається зліпити виразний образ, можливо, творці фільму, хвацько закручуючи сюжет, цього й не прагнули (до найбільш індивідуалізованих, проявлених у вчинках можна віднести грека: він дотепний, іронічний, співчутливий, самокритичний; а також датчанку: вона суперечлива, амбіційна і водночас із комплексом меншовартості; та італійця Даріо Фареллі у виконанні Ріккардо Скамарчо: він самовпевнений, спершу відверто підлабузнюється до видавця, однак у вирішальну мить стає на бік правди). Утім, цю ваду компенсують майстерні діалоги, найзагадковіший із яких той, що його провадить видавець, сидячи у в’язниці (до певної миті нам не повідомляють з ким). Час від часу пристрасну розмову перебивають флешбеки, декотрі з яких (як-от розповідь Алекса про викрадення рукопису чи спроба Єкатєріни дізнатися сюжет третьої книги «Дедала») непропорційно затягнуті. Зате такою не назвеш сцену, де перекладачі обговорюють книжку, що її перекладають. Для когось – це всесвітній бестселер, якість тексту якого не підлягає сумніву і який вивчають у європейських університетах, а ще для когось – просто споживацький продукт, «не шедевр, не література». Хтось визнає, що перекладає «паршиву книжку», «щоб утриматися на плаву», а хтось усерйоз ототожнює себе з героїнею детективу «Дедал» і вважає за честь долучитися до його перекладу. У книжці, як і фільмі (прийом «детектив у детективі»), до кінця зберігається інтрига: хто втопив головну героїню книжки Ребекку? І чому? Перекладачі – перші професійні читачі і майже професійні інтерпретатори тексту, дошукуються мотивів, помічають паралелі, відмітають банальщину і сподіваються, що загадковий автор трилогії, який виступає під псевдонімом Оскар Брак, захоче з ними зустрітися і розв’яже їхні суперечки. Авжеж. Видавець нізащо цього не допустить: «Практичні деталі виходу книги його втомлюють», – бреше Ерік перекладачам. Однак про те, що це брехня, знає тільки один із дев’яти.

Письменника, який начебто написав «Дедала», звати Жорж Фонтен (його чудово зіграв Патрік Бошо), колись він був викладачем в університеті, але розчарувався («Всі мої кращі учні пішли в бізнес. Заради грошей» – і знову цей наскрізний мотив, підданий у фільмі осуду потяг до грошолюбства). Тепер літній Жорж тримає невеличку книгарню на півночі Франції, до якої колись доленосно завітав маленький хлопчик, що приїхав із Британії на канікули до батька… Хто вбив Фонтена і спалив його книгарню? Хто був хакером, який шантажував пихатого видавця і, сконструювавши вишукану помсту, змусив його зізнатися в скоєному? Хто написав трилер «Дедал»? Звісно, глядач про це дізнається. Але (за законами жанру) не відразу. Питання в іншому: чому глядач (навіть вибагливий) іноді з таким задоволенням дивиться вправні детективи. Заради катарсису, який, кажуть, зменшує стрес? Щоб пересвідчитися, що ще не втрачено здатності розгадувати заплутані загадки? Чи існують ще якісь причини, як у нашому випадку. Наприклад, коли екран благородно підтримує віру в те, що зло неодмінно має бути покараним. Чи коли фільм-детектив у погоні за розвитком подій не губить із поля зору насущної проблеми сьогодення.