– Михайле Герасимовичу, вашу творчість я умовно поділяю на два періоди: радянський і український. Якщо звернутися до періоду давнішого, який із фільмів вам найчастіше згадується? Чи, може, сьогоднішні будні не залишають місця для згадок?

– Фільм «Сапоги всмятку» («Нісенітниця»), знятий за оповіданнями Чехова (замовлення Держтелерадіо), на якому я познайомився з Борисом Федоровичем Андрєєвим – від цього актора професія німбом променіла, він мені дав серйозні уроки, там тільки вбирай.... Це коли коротко, а коли ширше, то це справді окремий період, де діяла система виховання індивіда. Коли я приїхав сюди, для мене було багато незрозумілого, адже був я комсомолець-комсомольцем, закінчив у Москві школу, ВДІК, а потім ще й відслужив в армії. Я радий, що наблизився до російської культури, це велика школа. Хоча й виникали питання з приводу дискримінації української мови.

– Тобто у вас поступово мінявся світогляд?

– Не відразу. Для цього треба було спілкуватися так, як я спілкуюся з братами, треба було познайомитися з Миколайчуком. І врешті-решт засвоїти урок Параджанова, адже він скрізь працював автентично, не відокремлював звучання фільму від середовища, яке відтворював. Свого часу він порушив одну з фундаментальних заповідей радянського кіно: основний варіант фільму має бути російський. А от фільм «Тіні забутих предків» існує в єдиному варіанті – українському. Це було серйозне порушення, я думаю, що він розплачувався за нього все життя. В тому числі й за це, адже він завжди був порушником. Його уроки намагаються начебто копіювати: геніальність, екзальтацію, але цю лекцію з громадянським відтінком забувають. Крім того, я звертався до уроків російської культури, яка вміє захищати себе, і я шаную цю культуру. На самому початку я робив спроби романтизувати канони – технічні вимоги імперії до того, якими мають бути фільми. Скажімо, брав «Школу» Гайдара, письменника, якого люблю і який зробив перший крок романтизації. Я не опирався йому, але, мабуть, щось дуже сильно порушилось у цій системі, що її треба було так романтизувати. І талановито, як це робив Гайдар. Був ще дитячий фільм «Кожен мисливець бажає знати».

– Та й Микола Гоголь також вас інтригував. Мені здається, що характером творчості цей письменник вам близький, насамперед почуттям гумору, піднесенням над буденним.

– Безумовно, «Миргород і його мешканці» – то була школа, і дуже серйозна. Гоголь провокує багатьох, і це не випадково. Щось відбувається, коли його читаєш. Є дуже серйозна таємниця, і ми намагалися в цю таємницю заглибитись.

– А чому саме до цього твору виник інтерес? Гоголь в українському кіно 60-х років – це, якщо говорити узагальнено, чудова нагода показати світові Україну. А «Миргород і його мешканці» – це вже ідилія побуту, чи, навпаки, розвінчання ідилії, це Гоголь на шляху від романтизму до реалізму...

– Сценарій написав Юрій Іллєнко, і він теж у хорошому розумінні провокатор. До того ж треба згадати час: сценарій писався, коли був Брежнєв, фільм знімався, коли були його наступники, а здавали ми його вже в часи Горбачова. І все, що діялось у фільмі, паралельним монтажем повторювалось у житті, в політиці. Коли ми здавали фільм інстанціям, закінчився він у катастрофічній тиші, ми зрозуміли, що розплата неминуча. Була пауза, потім Жданова (чиновник Держтелерадіо) подивилася на своїх підлеглих і спитала: «І це все за сценарієм?» Паралелі були просто фатальні, я сам цього не сподівався. Бачите, кожен, хто приходив у Миргород, врешті-решт умирав. А за час власного правління кожен намагався зробити таку дурницю, що мешканці просто тихо рятувалися в рослинному способі життя. І таким чином вони зберегли свою гідність, ті ж самі старосвітські поміщики. Це взагалі закодовані постаті. Або Шпонька. Вони одержали велику ін’єкцію бридоти і зазнали тотального переляку, але якось відхрестилися від цього, герметизувалися, як буває, коли зерно довго зберігається і проросте тільки за відповідних умов. Але ж воно має якось зберегтися. І тема ця ще з домішкою абсолютно фантастичної наскрізної теми Гоголя, який розглядає майже всіх людей, хіба за винятком «Записок божевільного», як божевільних. Точніше, ще крок – і вже до лікаря, але цей крок ще не настав. Це страшенно цікаво, бо всі вони психи, тільки хтось тихий, а, скажімо, Голопуз буйний. І аналоги несподівано виникали в політиці. Для мене самого, повторюю, це була несподіванка.

Коли вже працював над «Миргородом», запитував себе: чому все-таки Гоголь перейшов в інше мовне середовище? Технічно зрозуміло: хотів вижити, хотів слави, його ж розпирало, цього ж не зупиниш. Тепер це трагедія для багатьох людей, бо вони не можуть реалізуватися, і я впевнений, що шансу вони не дістали, а якщо шукають шансу, то їдуть деінде... Повторюється історія, яка була трагедією для Гоголя, бо причини його трагедії – не тільки стосунки з його божевільними героями, а й стосунки з землею, запахами дитинства. Я не хочу про сентименти, але я міг би в Москві залишитися, шанс такий був, помешкання і прописка там були, але ті сентименти, те, що брати тут працювали вже чимало років, вирішили справу. Крім того, що з дитинства я ці запахи пам’ятав, ще мова, яку я, до речі, після закінчення школи вже забув і відновив тільки згодом. А ще я був вражений Києвом – це нокаут, з якого не вийшов і досі. Я дуже добре знав Москву, де минуло свідоме життя, Черкаси пам’ятав – там проводив літні канікули... Але такого не міг собі уявити. В останньому своєму фільмі я цитую Київ. Пам’ятаєте, навпроти Планетарія (то був колишній костел, змальований ще Шевченком) стояв глобус, і я – хочете вірте, хочете ні, – був шокований, коли побачив, як хтось підійшов до Землі і почав її крутити (там ручка була, потім її відламали). Своє враження від того глобуса два роки тому я процитував на екрані у вигляді такої собі брехні, звісно. Отже, це цілий комплекс.

– Вам би хотілося ті давні фільми показати сьогодні?

– «Сапоги всмятку» на телебаченні буває часто. Востаннє його показало українське телебачення, скоротивши на 7 хвилин, чомусь початок їм зайвим здався і фінал. Ми, п’ятеро носіїв авторського права, оскаржили це в суді й виграли справу. Це прикра ситуація, бо в залі суду представники телебачення не повірили, що це знущання з фільму.

Період пізнання Києва, України, мабуть, затягнувся в мене, я визнаю. Але настав час, коли воно само собою прийшло – «Фучжоу» й наступні фільми я роблю вже з іншої позиції. Я хочу не тільки щось взяти – бачите, вдаюся до пафосу. Але я тут живу, я хотів би, що б тут залишилося щось таке, що було б рідним комусь, крім мене. Щоб цінували не тільки російську культуру – того самого Чехова, Висоцького. До речі, про Висоцького. Фільм «Кожен мисливець бажає знати» – це історія про війну, сценарій я написав під впливом його пісні «ЯК-винищувач». А на тій війні воювали і росіяни, й українці, спілкувались російською мовою (саме тому дуже багато акцентів і досі зміщені). Армія також була російськомовна. І тому той мій фільм теж належить більше радянській культурі. Я не шкодую. Але, повторюю, настав момент, коли я над іншим задумався. Ідеться не про формальні речі. На формальне завдання я б ніколи не написав «Фучжоу».

І нині я, мені здається, послідовніший, ніж тоді, коли був, як ви сказали, в першому періоді – рожевому. Не знаю, який буде результат, але хотілося б, щоб зводився він не тільки до «Фучжоу», «Сьомого маршруту» та короткометражок. Щоб була й «Толока». А це вже інший погляд.

– Ви сказали, що «Невелика подорож на великий каруселі» – це данина Києву як місту, яке вас вразило. Тобто у фільмах було щось біографічне. У «Сьомому маршруті» люди з діаспори пізнають Україну, приїхавши сюди. Тільки ви возите їх якимось дивним маршрутом і персонаж, що себе за когось видає... Тобто ви свідомо заплутуєте глядача в цьому фільмі, чи це просто гумор?

– Не заплутую. Якщо до мене претензії професійні, то це одна справа, але... Заплутала цю екскурсію свого часу дуже цікава людина, поет Олександр Войтенко. Я зустрівся з ним уже після фільму, але історію про нього почув, коли почав їздити до Києва. Мені розповіли, що живе тут чоловік, який провів дивну екскурсію-сповідь перед тим, як кинутися з моста в річку. Бо дійшов до страшної кризи... Але від фатального кінця його врятувала ця сповідь, ця екскурсія, коли незнайомих людей, що приїхали десь із Казахстану, він провів власним життям, яке в нього було заплутане. Він писав хороші вірші, але його закрутила слава, скоріш за все неофіційна. Бо він у цій регламентації не належав до тих, хто мав офіційний вигляд. Він почав відчувати удари долі, а писати про партію не хотів. Його потроху стали відсувати. Історія ця здавалась неймовірною, в неї важко було повірити, але це була правда. Це були роки, коли почали закривати поезію не за ознаками концептуальними, серйозними, а просто за те, що не відповідала офіційним вимогам. Людина, яка почала писати, вже відчула свій хист і раптом зрозуміла, що все це буде ламатися, знищуватися, що цей процес пішов... То був акт відчаю приреченої людини.

Коли він подивився фільм, то зрозумів, що це вже інша історія: тут американці, вже наш час. Але щодо героя сказав: все так і було, тільки екскурсію закінчив не на мосту, а на Байковому кладовищі зі словами: «Отут лежить цей поет, про якого я вам розказував, якого вже нема. Він передчасно загинув». І вся екскурсія плакала. Вони сказали, що напишуть подяку. Й написали. І його за цю містифікацію вигнали з роботи – а більше не було куди йти. Це була трагедія. Я відтворив цю легенду.

– Але ж фільм важко назвати трагічним. Там багато ґротескового, яке перекриває цю трагічну постать. Можливо, Євсюков не зовсім відповідає характеру поета...

– Це окрема тема. На жаль, це моя помилка, треба було шукати іншого актора. Щодо трагічності, то життя – якась дивна річ. Олександр Войтенко сьогодні має туристичну агенцію в Києві. Правда, він мені сказав: «Щось мене відвернуло, і я вже не можу писати. Хіба для себе». Мабуть, це була травма. Може, й немає зовнішнього трагізму, тому що тепер на трагедію поета мало хто відгукнеться. До речі, я хотів поставити це ще за радянських часів, але, коли прочитали заявку, сказали: «Про дисидентів? Забудь».

– Я хочу відійти від наміченого курсу, звернутись до інших ваших справ. Ви викладаєте на кінофакультеті, три роки були деканом цього факультету, об’єднували і підтримували молодь, організували і проводите кінофестиваль «Відкрита ніч». Тобто займалися не тільки власною творчістю. Я нагадала це, щоб поставити питання, яке, мабуть, позбавлене сенсу, та все-таки. Ми в Україні опинилися з кінематографом за межею здорового глузду. Фільми останні півроку перестали виходити, руйнується інфраструктура кіногалузі, Ялтинська студія у власності росіян, значну частину приміщення студії «Анімафільм» віддано в оренду комерційній структурі, спеціалісти студії ім. Довженка, що вже кілька років на мізерних зарплатах, нажахані діями новопризначеного директора, який відверто заявляє, що українського кіно не було, нема і не може бути. А якби можна було вернутися до 1991 року, як, на вашу думку, повинен був розвиватись кінематограф незалежної України?

– По-перше, так, як крадуть у нас, мабуть, не крадуть ніде. Це фатально. Піратська продукція – це крадіжка. І продовжують це робити у великих масштабах. А крадене – дешеве. І телеканали забиті переважно дешевим напівкраденим секондгендом. Хто ж тоді купуватиме своє? Хоча воно дешеве, та все ж повинне відшкодувати витрачені кошти. А про яке відшкодування можна говорити, коли за гроші, які треба було б витратити на український фільм, можна купити безліч касет з тим самим секондгендом. Я не політик, не філософ, не правник. Але коли я вперше побачив в ефірі телекомпанії «ТЕТ» іноземний фільм і ведучий грайливо сказав: «З люб’язного дозволу відеотеки на Андріївському узвозі», то стало ясно: ця невинна фраза – катастрофа для нашого кіно. Як може відеосалон на Андріївському узвозі давати дозвіл показувати в ефірі касету, на якій напис: «Тільки для приватного перегляду»? Так почалася крадіжка у фантастичних масштабах. І оскільки так крадуть і досі, то я не знаю, як взагалі наше кіно ще якось жевріє. Ця тенденція сформулювала загальну картину. На телеканалах нашої продукції взагалі мало, а тим паче продукції, яка б формувала свідомість національну. От є «американська мрія», частина якої – американське кіно. «Російська мрія» – це радянське кіно й кіно російське, яке перебуває в діапазоні між мрією і вказівкою політичною. Потрібна реклама війни в Чечні – будь ласка: і вже тільки ледачий не захоче поїхати в Чечню замочити когось. А в нас – порожнеча. Дешевше купувати чужу мрію, тільки за це потім треба буде дуже дорого розплачуватись.

– Михайле Герасимовичу, ви правильно сказали: крали з самого початку. А чи не могли самі кінематографісти, бачивши цю злочинність, об’єднатись і щось змінити? Щоб були юридичні норми, і щоб їх телеканали дотримувались. Протестувати якось, зрештою.

– Прикро, але спроби не досягли мети. Кінематографісти не знайшли способу свою територію захистити. Але ніхто не знімає провини з людей, які більш консолідовані для вирішення справ на державному рівні. Бо кінематографісти – це анархісти, їх важко об’єднати. Не тому, що вони погані. Просто в кожного є свій ідеал. І хоч як ми об’єднувались, мети поки що не досягли. На жаль. Це факт, з якого треба зробити висновки. Їх ніхто не хоче робити. І не знаю, чи зробить коли-небудь. Цим скористалися люди, для яких ефір – це гроші. Зараз усе вже давно поділено. Не тільки великі гроші, а й чужі мрії. Бо ми дивимось по телебаченню виключно американські та російські мрії. Влада допустила, щоб власного виробника знищили, і це провина влади. І запрограмована.

– Ще 1995 року в інтерв’ю журналові документаліст Олександр Коваль сказав те саме: кіно знищено зумисно. Але ж російські кінематографісти змогли відстояти свої інтереси, й сьогодні частина їх випускає фільми, в яких досить критично оцінюються порядки в країні чи на сучасному, чи на історичному матеріалі. Кінематограф процвітає. Чому ж наша кінематографічна громадськість, яка також мала і силу, і вагу, сьогодні фактично розгромлена? Кінематографісти дозволили скористатися владі принципом «поділяй і владарюй».

– Так складається. Думаю, тут багато є об’єктивного, неприємного для нас – вимивання наших талантів, імпорт кінотовару. Це, до речі, й раніше було. Коли я їхав з Москви, мене питали: «Ти не збожеволів? Всі сунуть у тому напрямку, а ти навпаки?» Як у тому анекдоті: «Ледь не затоптали на кордоні». Я не закликаю до пафосу, не хочу сказати, що це подвиг, але... Треба не просто скаржитись, а щось робити. Щодо держави, то кіно – це не спорт, де можна в очках вимірювати, хто більше, а хто менше зробив для перемоги. Чи для поразки. Але коли в Росії зрозуміли, що кіно й серіали – це великий вихователь, закони змінились. Не стільки там тих грошей дають, скільки змінились закони. А гроші знайшлися. Закони сприяють виробнику, чого немає в нас. У нас держава не може сказати кінематографістам: ми вам зробили стартову позицію, а ви її проігнорували, ви дурні. Скільки було звернень, страйків, протестів! Вибачте за нескромність, але я також якісь статті публікував, писав про очевидні речі. В пасивності нас звинуватити не може жодна влада, хай яка вона була за ці 12 років. Навпаки, як тільки справа доходить до сприятливих законів, усе зупиняється. Ганна Чміль зуміла пробити закон, який би дозволяв кінематографісту йти в банк чи до комерсантів, аби вони побачили, що це їм вигідно. Але тих законів і досі не прийняли. Отже, не було в нас шансу. І він зменшується безупинно. Ось уже сім років проводився фестиваль «Відкрита ніч» – скільки людей через нього пройшло, не буду називати прізвища і фільми. Не раз пропонував і телеканалам: давайте покажемо ці фільми. У відповідь одне: «Не треба». Тобто українського кіно не було і немає – і цей міф працює на іноземного виробника продукту та ідеології.

– Завершуючи цю тему, слід нагадати очевидне: ми мусимо захищати свої інтереси, бо ніхто за нас цього робити не буде. Є сподівання, що ваш майбутній фільм «Толока», який ви будете ставити за власним сценарієм і який має з’явитися наприкінці року, стане незаперечним аргументом у цьому плані. Я особисто цього фільму чекаю. Значна частина глядачів, які відвідують сьогодні кінотеатри, справді живуть американською мрією. Але, слава Богу, не всі – не менш значна їх кількість прагне українського фільму. І це не голослівне твердження – в січні «Молитву за гетьмана Мазепу» було двічі показано в Кіноклубі НаУКМА (зал на 800 місць), фільм збирав аншлаги. Ваш сценарій цікавий – притча про невмирущість України, яку тисячоліття знищували, а вона все одно відроджувалась. Це знову на часі. До речі, у своїй передмові до фільму ви скаржитеся, що багато хто, до кого ви звертаєтесь по допомогу, вас не розуміє, не збагне навіть назви фільму. І ви ніби аж виправдовуєтесь. Але ж це тим, хто не розуміє, повинно бути ніяково, що вони не знають значення слова «толока». І, підтримавши цей фільм, вони матимуть нагоду дізнатися, що це таке. А ще ви бідкаєтеся, що вашу тему не можна «звільнити від національних мотивів»...

– Ви ж розумієте, що це іронія і я не збираюся позбуватись національних мотивів. Я вдячний за пораду і скористаюся з неї. Але зрозумійте: я працюю на кінофакультеті зі студентами, і далеко не всі вони розуміють, що означає в нашому житті культура. Вони складають іспити українською, а коли приходять на навчання, забувають мову. Можливо, тому, що працювати збираються на телебаченні або в Росії, де потрібні кінематографічні кадри. Й переходять на російську автоматично. Я втомився кожного студента переконувати. Наприклад, кажу: «В тебе на екрані українське село. А герої розмовляють по-російськи. Чому?» – «Бо мене не зрозуміють у ВДІКу». – «А якщо тебе не зрозуміють у нас?» У відповідь він дивиться на мене з тихою усмішкою жалю, що доводиться гаяти час з людиною, яка нічогісінько не тямить.

– Є синдром рабства, який прищеплювався століттями і тим вашим співрозмовником, на жаль, не усвідомлений. Та повернімося до «Толоки». Переконати будь-кого можна тільки аргументом успіху. Після «Мазепи» Юрія Іллєнка, «Мамая» Олеся Саніна і «Трамвая» Степана Коваля — цих непростих, але все-таки переможних картин наступною має бути «Толока»: успіх закладений у сценарії, який читається з насолодою (чого не скажеш про багато інших сценаріїв, з якими доводиться знайомитись). І ви тепер нікуди не подінетесь від цього. Знаю, що сценарій пережив відчутну еволюцію, адже перший варіант було написано ще 10 років тому?

– Я не випадково згадав Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука: ті розмови, які виникають у творчому азарті, десь губляться. Я почав колекціонувати фрагменти, які мене дуже вразили і були приречені на забуття, – але якщо ти починаєш складати це в мозаїку... І не тільки від Юри чи Івана, життя підказує багато. Несподівана зустріч на виборі натури, якась випадкова фраза, спілкування зі студентами. Я цю роботу дуже люблю. У суперечках виникає раптом якась ідея, що потім формується в тему. Це така ікебана, яку я не можу свідомо окреслити, але це все – той самий другий період, як ви його назвали. Це така некерована суміш, яка врешті-решт, дай Боже, складається. В мене таких заготовок чимало. В тому числі для сценарію про Йосипа Тимченка, який за два роки до Люм’єрів показав кіно. Написав його не для того, щоб доводити, що «Україна – батьківщина слонів». Ясно, що Люм’єри зробили вирішальний внесок, та все ж варто дослідити нюанс: чому в нас винахід було зроблено, а потім від нього відмовились. А знадобився він в іншій країні. Хіба це не повчально? Сценарій вже склався, не вистачає якихось частин, їх я сподіваюся завершити. Є й інші. А щодо «Толоки» мені пощастило. Бачите, я і з Юрою товчусь довкола тих самих питань. Сподіваюсь, йому теж ця толока цікава. Ще Іван Миколайчук, Сергій Параджанов, Леонід Осика, Костянтин Єршов, Леонід Биков, Василь Васильович Цвіркунов – чимало людей цю толоку місили. Мені вона подобається – з цього і виріс сценарій.

– Люди, яких ви назвали, давали вам творчі імпульси, а сценарій писали ви.

– Це нелегко складалося. Перший варіант і остаточний дуже відрізняються. Річ у тому, що сюжет мав більш камерний характер, хоча історія хати, яку нищать, а вона відбудовується, була наскрізною лінією. Є різні варіанти. Сценарій – своєрідна іграшка-конструктор – схема дає змогу його по-різному складати.

– Ви давали читати його різним людям, серед них і Ліні Костенко.

– Таке було. На щастя. Я просто мав можливість звернутися до Ліни Василівни, вона прочитала, і після цього я його дуже сильно переробив. Бо Ліна Василівна – постать епічна, вона такими речами не жартує. Погляд її був дуже суворий і водночас делікатний. Делікатністю я можу пояснити те, що Ліна Василівна сказала, а могла сказати більш жорстко і стисло. Розмова була довга, мабуть, саме для того, щоб мене не шокувати. Питання були серйозні. Сценарій – це ж абсолютно вигадана історія, така нафантазована притча. Але в будь-якій фантазії є точки дотичності до історичної правди, до фактів, якими не варто легковажити. У тому варіанті, який я дав читати, було трохи пережартовано. Це конфлікт із життям, на тлі якого все розгорталося. Стосувалося це часів козацьких. А Ліна Василівна не просто знає історію, вона знає її досконало. І деякі нюанси її насторожували: в тому сенсі, що так не могло бути. У мене був шок, бо я знав, що ці вимоги мені буде дуже важко врахувати. Я попомучився довго і, здається, знайшов вихід, що дає мені можливість у деяких моментах переступити правду протоколу. Один з героїв – козацький кошовий – переступає, бо потрапляє в межову ситуацію: помирає його донька, і він дізнається, що винен в цьому хтось із козаків, і оцей некерований стан, коли все трапилось в одну секунду, мені як автору дав право перебільшити повноваження цього кошового. В попередньому варіанті це ставалось через авторське свавілля, а тут вже є мотивація. Йому не до формальностей, починається драма, яка відкидає звання, чини, атрибутику влади. Лишається людина, в якої трагедія. Я сподіваюсь, що така різка зміна мотивації дає мені цю свободу.

Іноді кажуть, що редактор – це якийсь цензор, їх треба як клас знищити. Я думаю, що серйозний редактор із філософським поглядом може спровокувати досить серйозні рішення. В цьому випадку Ліна Василівна – геніальна поетеса й особистість – була для мене таким редактором, і тому (це вже між іншим), коли кажуть, що цей інститут треба забути, я не погоджуюсь. Можу згадати не один випадок, коли редактори – Віталій Юрченко, Євген Загданський – допомагали. З ними цікаво було спілкуватись. А цього разу – це було епічно.

– У вашому сценарії є гумор, який не дає, незважаючи на трагічні обставини, впадати в песимістичний настрій. Я не можу для себе визначити, яким чином воно все поєднується і не суперечить одне одному. Хата раз по раз руйнується, діти Катерини не повертаються, і хто зна, де вони. І власне Катерина – це символ. Але водночас це все конкретно земне, бо ця історія відбувається на грішній землі й сама хата немов виростає із землі. Тому постає питання про жанр цього фільму.

– Я все ж думаю, що це притча. Я цей жанр поважаю, і багато фільмів або в прихованій, або в явній формі до цього жанру тяжіють. Я тільки робив усе, щоб притчу розповісти не пафосним стилем. Притчі ж народжуються з життя. Я написав у передмові, що несподівано відкриваються грані пригодницького кіно. А якщо нескромно сказати: коли мене питають, який жанр «Толоки», я відповідаю: «Толока» – це жанр «Фучжоу». Я знаю, що мені поталанило з цим фільмом, хоча його ні разу не показали в кінотеатрі, але він на телебаченні йшов, тому посилання на цей жанр не безадресне: хтось його бачив.

Дехто називає цей жанр химерним. Там обов’язково буде багато для того, щоб глядач посміхнувся. І, на відміну від «Фучжоу», там є дуже серйозна прикмета трагедії. Основна деталь трагедії – це присутність фатуму.

Погляд на драму, на версії, на психологічне обґрунтування мотивацій та вчинків головних героїв несподівано піддався корегуванню під час вибору натури – процесу, далекого від теоретичних досліджень.

Шукали ми натуру в жовтні – листопаді по коліна в тій самій глині, з якої піднялася не одна тисяча хат. Їздили, ходили-блукали навпростець – яром, полем, лугом, берегом... Крім іншого, шукали Хортицю. Дивно, бо нащо її шукати? Але шукали, як шукають актора на роль, бо власне Хортиця зніматися в кіно вже не може: високовольтні лінії, мости, індустріальне оточення з усіх боків... Шукати Хортицю почали на Хортиці – сподівалися на ракурси, вільні від осучаснення. Сподівалися марно, але свою ноту Хортиця залишила. Навіть захотілося, щоб прозвучала вона у фільмі. Йдеться про будівельний матеріал, з якого складена Хортиця. Скеля. Її не зруйнуєш, як хату-мазанку, і не спалиш. Хортиця примушує поставитися до очевидного, механічного висновку, як до підсвідомого: не зруйнуєш! І тоді в монументальній тиші острова-фортеці виникає живе відчуття того дивного перетворення, яке відбулося на Хортиці з вимушено-гостинними, хворобливо-терплячими хліборобами, пасічниками, гончарами, бондарями, пастухами... Фортеця перетворювала їх на воїнів. Скеля наче випромінювала: «Якщо сьогодні мене віддасте, то завтра нову Хортицю не втовчете!»

Толока була в іншому житті, яке доводилося починати з початку мало не кожного ранку. Катерина і козаки – представники двох різних паралельних світів. І кожний з них виконав свій обов’язок так, як підказало йому його призначення.

26 січня 2004.