Незважаючи на холодну погоду, Синій зал Київського Будинку кіно був заповнений ущерть. Шанувальники кіно зібралися на прем’єру стрічки Дмитра Томашпольського «Спасибі». Українець з польським прізвищем зняв у столиці Росії за власним сценарієм «сучасну казку» на замовлення Московського уряду.

Лисий персонаж — уособлення зла та всіх пороків людства, понад усе в своєму нудному житті прагне Апокаліпсису. Він краде світло (майже як у дитячого класика: «Крокодил, который сонце проглотил»). На цьому зло закінчується й починається абсолютне добро. У лісі, в дерев’яній, трохи ідеалізованій хатинці, мешкають собі Віра, Надія та Любов, щоправда, осучаснені одягом з бутиків. На дозвіллі ліплять пиріжки (на перший погляд, з яблучками, а насправді з вірою, надією та любов’ю) та годують ними всіляких невдах, яким виявляється й головний герой Филимон. Він сповнений рішучості поставити крапку на своєму житті, проте всі спроби суїциду закінчуються невдало. У цей «драматичний» момент Надія збиває бідолаху та на старенькій «Побєді» відвозить додому. Покуштувавши «чарівних» пиріжків, він уже й не від того, щоб урятувати світ, а в цьому йому допоможе «чарівна» книжка з російськими народними та авторськими приказками, а також «зброя масового знищення» – чарівна, але, на жаль, одноразова, дуля (також казкова). І ось Филимон, на якого надіється все людство (принаймні його російська частина), разом з абсолютно неадекватним інвалідом-філософом, збираючи волонтерів, проводить агіткампанію з ліквідації хаосу. Згодом до них приєднуються всі «неоперабельні» пацієнти з лікарні, в якій наші герої й зустрілися, та екстрасенс-невдаха. Врешті-решт лисий чорт зазнав невдачі, й світло знов запанувало в світі.

Звичайно, якщо є бажання, то можна прочитати в цьому фільмі багато прихованих смислів, алегорій та апеляцій до вічних тем, а за доволі пласким ситуативним гумором віднайти скарб метафор. Проте робити це бажання немає. Тому що не все тут повноцінне, щось залишилось недопрацьованим, адже передати комедійними засобами трагізм ситуації дуже важко.

У К’єркегора можна знайти актуальну й повчальну історію. Палає цирк. Почувши цю новину від клоуна, глядачі сприйняли її за жарт. Усі бідолахи згоріли в полум’ї. На жаль, не кожен глядач відзначається особливою «пластичністю розуму» (Хосе Ортеґа-і-Ґасет переконаний, що лише людина, наділена пластичним розумом, здатна помітити інколи приховану трансформацію комічного в трагічне), а Томашпольський до того ж забезпечує публіку сумнозвісними рожевими окулярами. І вже зовсім не схожий фільм на постмодерністську іронію, «метамовану гру, переказ у квадраті» (У.Еко), хоча, напевно, режисер і прагнув цього, зрідка вдаючись до цитування (сцена знайомства героїв відбувається на тлі пам’ятника Пушкіну й супроводжується реплікою «давайте познайомимося», відсилаючи глядача до поеми Маяковського «Ювілейне»). Враження «сирого» справляє також інсталяційний характер зображення, наближаючи стрічку до рівня дешевого телевізійного серіалу, а не повноцінного кіно. Мабуть, саме такий вигляд мала б екранізація одного з «шедеврів» Пауло Коельйо, а тому успіх стрічки на телебаченні гарантований.