Сьогоднішній інтерес до цього фільму був забезпечений двома іменами — режисера Володимира Хотиненка, який утвердився в російському кіно в 90-х роках, та виконавця головної ролі Євгена Миронова. Вихованець Саратовського театру, один з найцікавіших серед московських акторів, Євген Миронов минулої осені вразив масову українську аудиторію своїм князем Мишкіним у телеверсії багатосерійного «Ідіота», де впродовж усього фільму був у центрі уваги, ніс величезне психологічне навантаження і ніде не схибив, вражаючи природністю напруженого внутрішнього життя. Зрозуміло, що без такого надчутливого психологічного «інструмента» постановник Володимир Бортко не міг би взятися за екранізацію класики такого рівня. Дивлячись фільм, я щиро раділа за актора, якому дано світитися внутрішнім світлом, нести дар Божий людям невимушено і легко. Акторові поталанило, що його зірка засяяла в час, коли російське кіно перебуває на економічному і творчому піднесенні.

У «Мусульманині» (1995), створеному за сценарієм Валерія Залотухи, – історія Колі Іванова, звичайного хлопця з російської глибинки. Звичайного і незвичайного водночас. Був він у контингенті радянських військ в Афганістані. Моджагеди захопили його в полон і коли вели розстрілювати, селянин, який проїздив дорогою, викупив його. Таким чином чужинець замінив йому вбитого сина. Після семирічного полону Коля повернувся додому глибоко віруючою людиною, але віри мусульманської.

Можливо, якби не було осінньої зустрічі на екрані з князем Мишкіним, асоціація з ним не виникла б. Та, мабуть, саме це й цікаво, що Коля Іванов, який ні за соціальним статусом, ні за історичним часом не має нічого спільного з Мишкіним, з ним асоціюється.

Та повернімося до колізії — незвичної й нетипової, але водночас такої характерної для нашого часу, коли планета перетворилась на великий казан, в якому люди перемішалися. Хіба міг знати сільський хлопець, мобілізований до війська, що чекає на нього? Афган перемолотив немало життів — юнак також мав стати жертвою, але бувають дива — він вижив, хоча його сліди губляться на сім років. Тому Колю вже не чекала ні мати, замордована щоденною сільською роботою, ні старший брат (Олександр Балуєв), що став майже дегенератом від безпросипного пияцтва (батько за цей час, очевидно, також не від тверезого життя повісився). Тож чи дивно, що мати (Ніна Усатова), побачивши по телевізору обличчя сина, живого і звільненого з полону, впала непритомна. (Телевізор як незмінний атрибут життя можна назвати одним із персонажів фільму: дівчина, яка дочекалась-таки Колю, удома також не розлучається з пультом, всю увагу зосередивши на телеекрані.)

Сюжет фільму починається з поверненням Колі додому, в неймовірно мальовничі краї. Принадність краєвидів посилена ідилічною музикою Петра Чайковського з «Пікової дами». Такої краси, певна річ, немає в скелясто-піщаному Афганістані. І, немов знущання з цієї краси, якесь безглузде, аж до сюру, життя тутешніх мешканців. Пияцтво, крадіжки, жадібність до чужого добра, обмеженість, цілковита ізольованість від світу зображені з максимальним натуралізмом. Враження таке, що режисер не прикрашав натуру, просто знайшов село, придивився до життя людей і ввімкнув камеру: життя плине своєю чергою, а камера намотує його на плівку. Закарбовує час і все, що в ньому відбувається. Без прикрас і без ретуші. Так, як є.

Отже, Коля вдома. Сім років у полоні повністю змінили його. Він молиться Аллаху. Він став мусульманином не тільки в молитвах, а й у житті. Він не п’є, не чинить перелюбу, не виловлює з річки чужих доларів, не хоче красти. Відмовляється від того, що роблять його земляки, не задумуючись, інстинктивно, хоча християнство все це вважає тяжким гріхом. «Синочку! — плаче мати. — Та хіба ж ми не знаємо, що красти погано? Але ж це в держави... Це ж усі так живуть, так зроду заведено. Якби ми не крали, то хіба ж вижили б?». Саме тут, у звичному повсякденні, і проходить лінія, яка розділяє віру позірну, зовнішню, і віру як глибоке переконання.

Не складаються стосунки зі старшим братом: той вимагає від Колі жити за канонами рідного села, тобто неможливого, через що час від часу спалахують справжні баталії на домашньому фронті. В якийсь момент брат вішається, і саме Коля в останню хвилину до фатальної розв’язки розрубує кинджалом злополучний шнурок. І на очах у всього села, розхитуючи гак, вбитий у сволок рідної хати, примовляє, що позбавляти себе життя — тяжкий гріх. Мати також вірить у Бога, навіть кличе до хати батюшку, щоб помирив її синів і порадив, як бути далі. Тим більше, що старший син за пиятикою і дорогу до церкви забув. Батюшка розказує притчу про людей, які все життя спокутують свій гріх молитвою і все одно почувають себе винними. І в брата настає мить просвітління. Він хоче миритися з Колею і на знак примирення цілує іконку Миколи-угодника. Й вимагає, щоб Коля теж її поцілував. І коли у відповідь чує: «Я не можу», знову кидається на Колю і, розпластавши його на землі, б'є тою іконою... Ця картина постала перед матір’ю, коли вона повернулася до хати після благословіння. Тож сподівання на батюшку не справдились.

На пропозицію матері їхати звідси Коля тихо промовляє: «Куди ж я поїду?» Справді, крім віри в Аллаха і єдиного її атрибута — килимка, якого він стелить під час молитви, в нього нікого і нічого. Він усім чужий. Навіть зі своєю коханою Оленою йому непросто порозумітися. Дівчина за ці роки звикла до цілковитої свободи («Вона з геологами не соромилася в хаті при бабусі. Гроші з них брала», — останню фразу Колина мати вимовить з жахом). Досвідчена Олена все-таки розтопить відстороненість і неприступність Колі, проте його моральність їй не подолати. Коли він заявить, що хоче з нею одружитись, а тоді буде все інше, на ці слова вона реагує як повія. Тобто, хоч і живуть вони поруч, але в різних світах – і настільки різних, що дійти згоди їм ніяк не вдається.

Ось які випробування влаштувало життя мусульманській вірі (хоча можна сказати, що й «мусульманин» випробовує на порядність своїх односельців). Мабуть, значно простіше було б жити Колі в пустелі безгрішним, аніж залишатися вірним заповідям Аллаха у своєму рідному селі, серед рідних і близьких, які його не те що не жаліють, а без зайвого лукавства хочуть зі світу звести.

Прагне цього ще один персонаж, колишній його командир, лейтенант, який поклявся ще в Афганістані, що уб’є рядового Колю Іванова, якщо той трапиться йому. Нібито за зраду Батьківщини (бо Коля здався в полон). Угледівши його по телевізору, примчав на автомобілі в село й ходить назирці з пістолетом, зринаючи час від часу в полі зору мусульманина. Тільки ніяк вистрілити не може. «Коли в Афганістані не хотів убивати, вбивав, а тепер хочу – і не можу, — зізнається він Колі, коли вони нарешті зустрінуться, — щось немов за руку тримає». А ще скаже про інтерес до християнської віри, який у нього прокинувся. Хрестився, Євангеліє почав читати. Але знайшов у цьому вченні суперечності, і вже зовсім чужа йому настанова підставити ліву щоку, коли вдарять у праву... Сумніви він висловлює, немов Дмитро Карамазов якийсь.

Ця зустріч колишніх афганців мала б закінчитись начебто мирно. Віра в Бога допомагає випрямитись колишньому лейтенанту, й він уже готовий простити давні гріхи Колі Іванову. Але на прохання перехреститись Коля відповість: «Не можна мені». Отоді й поставить колишній лейтенант крапку в цій історії, натиснувши на курок пістолета... Коля, падаючи, скаже востаннє «мама...».

Юрій Трифонов у одній із своїх повістей, занурюючись у перипетії родинних конфліктів, сказав вустами свого героя: «Ми хочемо, щоб на планеті був мир, а не можемо досягти миру між найближчими людьми». «Мусульманин» є яскравою ілюстрацією цієї думки.

А ще фільм жорстко й безкомпромісно стикає нас із реальністю, в якій домінує нетерпимість до інакодумців, до іновірців, ненависть до інакшого. Оцінюючи правдивість і важливість фільму, російський критик Лев Аннінський писав: «Про нас Хотиненко і Залотуха знають щось важливе... Насамперед це наша неспроможність зберегти християнські моральні цінності. Злоба, яка проривається через привітність, ненависть, яка йде рука в руку з братанням... По суті, це летаргія народу чи навіть «смерть етносу». Причому смерть не як загибель у боротьбі, а як ейфоричне засинання». Автори фільму не тільки торкнулися болючого нерва в організмі своєї нації та й людства загалом, а й поставили діагноз.

«Мусульманин» — дуже актуальний і правдивий фільм.