Це фільм про війну. Однак у ньому немає передової й окопів, важкої техніки й поля мертвих. Його пафос — не в тактичній драмі воєнних дій. Фільм Олександра Рогожкіна «Зозуля» продовжує тенденцію, яку спостерігаємо останніми роками в кінематографі. Звертаючись до теми Другої світової війни, автори стрічок намагаються показати зворотний бік подій, людські долі, історії, що відбувалися в тилу чи взагалі за півсвіту від фронту, проте були вибудувані саме цією жахливою бідою XX століття (згадаймо хоча б фільм Кароліни Лінк «Ніде в Африці», 2001).

В «Зозулі» війна зводить докупи три долі, трьох зовсім різних людей. Ними є фінський снайпер-смертник, російський капітан, якого теж мають стратити, та молода жінка з племені саамі. Першого — Вейка — прикували до скелі, залишивши найнеобхідніші підручні засоби: окуляри, каністру з водою, кілька бляшанок консервів, ніж тощо. Щохвилини на нього звідусіль чигає смерть: з повітря, де невпинно кружляють бомбардувальники, з лісів, де містяться військові бази ворога. Звільнитися і втекти — ось перші кроки до порятунку. Росіянину Івану смерть рокована через донос. Уже коли його везли на страту, волею випадку він виживає після обстрілу машини. Ані, яка мешкала неподалік, виходжує його. Тут з’являється Вейко – і починається комедія. Зрештою, не зовсім комедія, бо жанр фільму визначено як воєнна драма, однак глядач не може без щирого сміху дивитися цей фільм.

Згідно із задумом режисера, сміх викликають не кумедні, безглузді події, а специфіка кожного героя — його мова. У героїв вони зовсім різні: фінська, саамська та російська – і хоч як вони намагаються порозумітися за допомогою слів-інтернаціоналізмів, кожне з них тримається свого. Тому надзвичайно цікавими є діалоги, коли кожен може вільно говорити про все, що бажає, звірятися іншому, а у відповідь почути мало не протилежне твердження. Так, на всі вихваляння приготованих грибів Іван чує від Ані одне і те саме: не їж, погано буде, можеш померти. Але хіба вони розуміють одне одного? Тож далі кожен чинить так, як вважає за потрібне.

Опинившись у господі Ані, що вже четвертий рік без чоловіка (тут її жіночий інтерес до мужчин), Вейко та Іван мусять жити за законами цього народу. Щоб багато їсти, треба багато працювати. Тому ми стаємо свідками побуту саамі. Дерев’яні хижі та загорожі для риболовлі, догляд стада оленів, убрання, обряд повернення померлого з того світу — все життя у тісному єднанні з природою, яка є визначальною та найголовнішою для саамі. Фільм знятий на природі серед північних пейзажів. Довкілля, що є підвалиною, базисом існування людей, стає мало не персоніфікованою дійовою особою.

Марно намагатися визначити, хто з героїв є головним. Усі вони діють як рівні. Як рівні звучать три різні мови, що певною мірою відображають характери персонажів. Так, фінн, який закінчив університет та непогано знає світову літературу, більш виважений, намагається порозумітися. Росіянин — простий хлопець, не дуже освічений. Мова його доволі скупа, уривана, слів небагато, зате міміка, жести — дуже промовисті. Він замкнений, трохи сторониться інших. Але в душі Іван є поетом, пише вірші. Мир, про який Вейко говорить відверто, маючи на увазі тогочасну війну, є лише оспіваним лагідним миром поетичної душі Івана, готового до останку бити ворога. Капітан завжди дивиться на Вейка насторожено, не довіряє, незважаючи на позитивне ставлення та дії фінна, все чекає нагоди поквитатися з ним як із супротивником. Але режисер не зображує Івана негативно. Просто ця настороженість — риса його вдачі.

Річчю, навколо якої розвивається конфлікт двох мужчин, є гвинтівка снайпера. Без набоїв, але з біноклем, вона являє собою символ силової влади для обох. Однак фінн носить її скоріше на пострах Івану, а росіянин робить усе можливе, щоб заволодіти зброєю й використати її. Зрештою, та сама гвинтівка, що розділяла чоловіків, приведе їх до дружби, як і жінка — Ані, що, сама того не бажаючи, теж стала поміж ними.

Мовна знахідка режисера розвивається і в іншому аспекті. Гадаю, що фільм сприйматимуть по-різному носії різних мов, бо навіть найкращий переклад з російської не відтворить того колориту та специфіки, які має ця мова. «Фашист проклятый!», «А не пошел бы ты...» й інші фрази, сказані Іваном з відповідною інтонацією, навряд чи будуть такі ж зрозумілі і (за текстом фільму) смішні, як для носія російської. І ще один авторський хід посилює симпатію до фільму. Бажаючи познайомитися, фінн називає своє справжнє ім’я — Вейко, чим демонструє свою лояльність, щирість. Однак капітан і далі називає снайпера фашистом, використовуючи типову асоціацію з німцями – ім’я Фріц. Сам лише відбуркується: «Пшел ты!». Друзі сприймають ці слова як власну назву, і тому яке справжнє ім’я російського капітана глядач дізнається лише в останні хвилини фільму. Усі кличуть його «Пшолти». Те ж стосується й Ані, ім’я якої — поєднання вигуку й заперечення. Щоб не наврочити, краще не називатися. Як з’ясовується згодом, у жінки кілька імен. Чоловік кликав Ані, люди назвали кульгавою, а батьки дали ймення Зозуля. Так у називному ряді заплітається тріада, де в той чи інший спосіб кожен зветься Зозулею (так звали і російські солдати фінських снайперів).

Фільм легкий для сприйняття. Його з однаковою цікавістю можуть дивитись як вибагливий, так і масовий глядач. Вдале поєднання популярного та елітарного знайшло не один схвальний відгук на міжнародних кінофестивалях. Список нагород уже доволі великий і, думаю, ще не закінчений.

2003 – Гран-прі за найкращий фільм, призи за найкращу чоловічу (Віктор Бичков) та жіночу (Анні-Крістііна Юусо) ролі на XI КФ російського кіно в Онфлері (Франція); приз глядацьких симпатій на МКФ в Сан-Франциско; призи за найкращий фільм і найкращу жіночу роль (Анні-Крістііна Юусо) на МКФ в Трої (Португалія); премії «Ніка» за найкращий фільм, найкращу режисуру (Олександр Рогожкін), найкращу жіночу роль (Анні-Крістііна Юусо), найкращу роботу художника (Володимир Свєтозаров); премії «Золотий Орел» за найкращий фільм, найкращу режисуру і найкращий сценарій (Олександр Рогожкін), найкращу чоловічу роль (Віктор Бичков).

2002 – Премії «Золотий Овен» за найкращий фільм, найкращий сценарій (Олександр Рогожкін), найкращу жіночу роль (Анні-Крістііна Юусо); головний приз і приз за режисуру (Олександр Рогожкін) на МКФ Europa Cinema у Віареджо (Італія); головний приз і приз за найкращу жіночу роль, 1-2 місце (з фільмом «Зірка») в позаконкурсній номінації «Виборзький рахунок» на X КФ «Вікно в Європу» у Виборзі; гран-прі «Золотий грифон» на X «Фестивалі фестивалів» у Санкт-Петербурзі; призи «Срібний Святий Георгій» за найкращу режисуру (Олександр Рогожкін) і найкращу чоловічу роль (Вілле Хаапасало), Приз глядацьких симпатій, Приз ФІПРЕССІ, Приз Федерації кіноклубів Росії на XXIV МКФ в Москві.