Всього на ньому було цього року більше, ніж будь-коли: більше авторського кіно, більше музичного, більше науково-фантастичного, більше комедійного, документального, класичного, більше бойовиків, більше власне іспанського кіно... Очевидно, за задумом офіційного спонсора фестивалю Canal+, це мало привернути до нього ще більше уваги, ніж досі, доводячи зрілість і потужність заходу.

Десять неповторних днів (з 18 по 27 вересня) балансували на межі справді фантастичного кіносвята і стримано-напруженої роботи геть усіх, у суто іспанській манері. Хоча баски вважають цей фестиваль своїм і його точніша назва – «Доностія — Сан-Себастьян», за подвійною назвою міста — столиці однієї з баскських провінцій, і до того ж наймальовничішої. Доностія — прероманська назва, яку обстоюють не тільки баски, її визнають і зірки першої величини. Принаймні Ізабель Юппер у своїй подяці за премію «Доностія», засновану 1986 року, що традиційно присуджується на фестивалі за визначний творчий внесок, увесь час уживала лише цю назву, освідчуючись у любові до цього міста. Так само «забули» про Сан-Себастьян і двоє інших лауреатів цієї премії — Шон Пен і Роберт Дюваль. Всі фестивальні видання друкувалися трьома мовами: баскською, іспанською та англійською.

Епіцентром фестивалю протягом останніх років є Палац Курсааль на 1800 місць, суперсучасна споруда зі скла, металу і дерева, що ніби застигла в гирлі річки Урумеа у вигляді одного з каменів, які оберігають її від наступу моря, тільки збільшеного в сотні разів. Це море в географії називається Біскайською затокою, що поблизу Сан-Себастьяна утворює в свою чергу бухту Мушля зі справді «золотим» піском (кращим, ніж у Каннах!), що і дало, очевидно, назву головній нагороді фестивалю. «Золота мушля» була запроваджена у 1957 році, хоч сам фестиваль відбувається з 1953 року. Крім Курсаалю, на фестивальних орбітах оберталися ще Театр Прінсіпаль, сучасні кінотеатри «Прінсіпе» (10 залів) і «Асторія» (7 залів) та Велодром на 3 тисячі місць з гігантським екраном і спеціальною програмою переглядів для дітей з батьками.

Питання вибору (як більше побачити і подивитися найкраще і найголовніше) було чи не найдраматичнішим моментом для учасників і гостей фестивалю. Не кажучи вже про наявність моря, – на моє запитання до іспанського колеги, що він удень бачив, пролунала відповідь: «Тільки пляж»...

На фестивалі було показано близько 170 художніх і документальних фільмів з усіх кінців світу. Крім офіційної програми, популярність мала програма «Відкрита зона» (Zabaltegi), яка складається з двох розділів: «Перлини з інших фестивалів», куди увійшло 17 стрічок, нагороджених у Каннах, Берліні й Санденсі, та «Нові режисери».

Традиційна класична ретроспектива висвітлювала доробок американського режисера і сценариста Престона Стерджеса і була представлена 21 стрічкою. Тематична ретроспектива мала назву «Серед друзів і сусідів» і знайомила з творчістю режисерів із Марокко, Тунісу та Алжиру (33 стрічки). Сучасна ретроспектива була присвячена Майклу Вінтерботтому, 42-річному британському режисерові, який за останні вісім років зняв 10 повнометражних фільмів і вважається одним із найактивніших кінематографістів сучасності.

Новиною цьогорічного фестивалю стало включення програми «Латинські горизонти», що об’єднала кіно всієї Латинської Америки та Іспанії і поділялася на «Горизонти» (17 стрічок), «Зроблено в Іспанії» (18 стрічок) та «Кіно в розвитку» (8 стрічок).

«Більшість людей побачить меншість фільмів» — так не зовсім оптимістично висловився у щоденному виданні фестивалю член Офіційного журі продюсер із Австралії Ал Кларк.

Майже на самому початку офіційної програми, що складалася з 19 повнометражних художніх фільмів (3 — поза конкурсом) було показано картину південнокорейського режисера і співавтора сценарію 35-річного Бонґ Зун Ґо «Нотатки вбивства». Він уже брав участь у роботі Сан-Себастьяна — 2000 своєю першою повнометражною стрічкою «Собаки, що гавкають, ніколи не кусають», після чого його запросили багато МКФ. Сюжет «Нотаток...» ґрунтується на реальних фактах. Дія відбувається у 1986 році під час розквіту військової диктатури, коли країна здригалася від серії вбивств, що лишались безкарними. Кінооповідь стрімко набирає обертів з самого початку, коли в одній із південнокорейських провінцій трапляється жахливий випадок зґвалтування і вбивства молодої дівчини. Через два місяці повторюється ціла серія зґвалтувань і вбивств за таких самих обставин. Неоковирна, недолуго організована робота двох місцевих слідчих — представників двох різних поколінь, що виявляються здатними лише фальсифікувати дані, аби якнайшвидше закрити справу, «підсилюється» направленням із Сеула недосвідченого молодого слідчого. Але чим довше ведеться слідство, тим більше віддаляється розкриття злочинів, аж до повного його унеможливлення. Все це подається з чорним гумором, нагадуючи іноді більше комедію, ніж детектив, з точним відтворенням атмосфери часу і місця дії, з органічною, злагодженою роботою акторського ансамблю. Крок за кроком, і глядача пронизує здогад: немає злочинів без злочинців. Виникає відчуття розгорнутої метафори, що виходить за рамки кримінальних злочинів, так що у фіналі молодшому із двох провінційних слідчих лишається зазирнути із жахом у камеру, як у власне відображення, коли несподіваний свідок — маленька дівчинка – дає опис убивці: «Звичайнісінький собі чоловік...». Наступні дуже достойні фільми офіційної програми не змогли потьмарити враження від корейської стрічки.

Аж поки не з’явився майже під кінець німецький фільм «Страх вистрілити». Історія життя і краху молодого німця на ім’я Лукас (Фабіян Хінріш), який з пацифістських переконань відмовився служити у війську і відбуває альтернативну службу, розвозячи обіди хворим та старим, розвивається навдивовижу неквапливо. Надзвичайно інтровертний, герой не вписується в життя великого міста, а ночами ходить до річки і, налягаючи на весла, знаходить гармонію своїй самотності. Єдиним свідком того іноді буває дивакуватий персонаж у водолазному костюмі, що просто пливе річкою, вдаючи утопленика. Не менш дивакуватими видаються і сусіди Лукаса: складна суміш ексцентричності із самотністю, серед якої живе і він сам. Але життя головного героя різко змінюється, коли він зустрічається з чарівною, хоча і меланхолійною Ізабеллою (Лавінія Вільсон), закохується до нестями, вбачаючи у ній втілення найкращих своїх мрій, і відтоді вважає, що сенсом його життя є опікуватися нею і захищати її. Ставши випадковим свідком брутальної сексуальної сцени у спортивному залі після тренувань між Ізабеллою та її вітчимом, пацифіст Лукас вирішує долю кривдника: він купує суперсучасну рушницю і з німецькою педантичністю вчиться з неї стріляти. Та об’єкт його люті самознищується, ніби тане, — вітчим гине від серцевого нападу просто на сцені, де він як успішний психолог веде лекцію-тренінґ, навчаючи людей досягати своїх цілей. Тим часом Ізабелла віддаляється від Лукаса, і його охоплює розгубленість, він потрапляє в стан внутрішнього хаосу, а рушниця, за відомим висловом класика, має вистрілити... Протягом фільму немає жодної сцени, де б не був присутній головний герой, тому його бачення ніби стає нашим, глядацьким. Крім точної драматургії, майстерної режисури, що відзначає гарне кіно, в цьому фільмі відчувались знайомі ностальгійні інтонації з приводу недосконалості соціуму, певна поетичність і навіть інтимність. Загальна тональність і атмосфера стрічки нагадувала добре знайоме грузинське кіно. Тим більше радувала творча удача німецьких кінематографістів. Але як сприйме це журі, чи буде все те оцінено або ж бодай помічено?

Цьогорічне міжнародне журі офіційної програми недорахувалося одного члена, і до того ще й очікуваного голови журі, що не прибув з дуже поважних причин, тому «виконавцем обов’язків» голови несподівано для самого себе став бразильський режисер Ектор Бабенко. На фестивалі він був присутній іще й як режисер свого останнього фільму «Карандіру», представленого у «Відкритій зоні». Тому прес-конференція з ним відбулася перш за все як з режисером цієї стрічки. «Карандіру» — найбільша в Латинській Америці в’язниця поблизу бразильського міста Сан-Паулу. Зйомки відбувалися саме під час реструктуризації цього пенітенціарного закладу, що аж ніяк не полегшило роботу знімальної групи. За сюжетом — це ціла низка вправно зведених воєдино історій життя в’язнів, побачена очима лікаря, що прибуває туди для реалізації програми захисту від СНІДу. «Ми мусимо розповідати історії, які б розкривали нам нашу ідентичність» — під таким заголовком наступного дня вийшла редакційна стаття-інтерв’ю з ним. На мої запитання: «Коли предки Ектора Бабенка виїхали з України, з якого вони регіону і чи знає він сам хоч дещо з української мови?» — відповідь я дістала лише на перше: його дід прибув до Аргентини наприкінці ХІХ сторіччя, займався скотарством, був одним із найкращих «ґаучо» (щось на кшталт ковбоя), «на баскому коні, гарно вбраний...» (як і личить козакові!). Сам Ектор Бабенко був приємно вражений, дізнавшись, від якого слова походить його прізвище і що воно досить розповсюджене в Україні. Це було, за його висловом, найприємнішим, «найтеплішим» запитанням прес-конференції, на якій представники різних видань в той чи інший спосіб намагалися спровокувати його як фактичного голову журі на певні коментарі щодо офіційної програми. Бразильський режисер українського походження лише стримано пообіцяв «бути згуртованою шісткою, судити спокійно і професійно, щоб ухвалити рішення якомога справедливіше і точніше, без зайвих емоцій».

І от що з того вийшло:

«Золота мушля» найкращому фільму – «Страх вистрілити», режисер Діто Цінтсадзе (Німеччина).

Спеціальний приз журі – «Станційний наглядач», режисер Том Мак-Карті (США); фільм розповідає про самотність у простій, розважальній манері і зовсім не сентиментально. (За нормами фестивалю присудження Спеціального призу має обов’язково супроводжуватись поясненням.)

«Срібна мушля» найкращому режисерові — Бонґ Зун Ґо за «Нотатки вбивства» (Південна Корея).

«Срібна мушля» найкращій актрисі — Лайя Маруль за «Віддам тобі свої очі» (Іспанія).

«Срібна мушля» найкращому акторові — Луїс Тосар за «Віддам тобі свої очі» (Іспанія).

Премія журі за найкращу операторську роботу — Едуардо Серра за «Дівчина з перлиною» (Великобританія — Люксембург).

Премія журі за найкращий сценарій — Пер Флай (режисер), Кім Леона, Моґенс Руков, Дорте Г’єґ за фільм «Спадщина» (Данія — Швеція — Норвегія — Великобританія).

Премія «Альтадіс» «Нові режисери» дісталася фільму «Нотатки вбивства», режисер Бонґ Зун Ґо, – «За дивовижну вправність у змішанні жанрів, що виявляє гідний подиву кінематографічний талант».

Меценатська фундація Altadis обрала цю південнокорейську стрічку серед 27 кінофільмів-кандидатів, створених молодими режисерами з усього світу, що були представлені на фестивалі як в офіційній програмі, так і у «Відкритій зоні» та інших. Ця стрічка «накосила» найбільшу кількість нагород. Премія FIPRESCI 51 Міжнародного фестивалю в Сан-Себастьяні також дісталася їй – «За нове бачення коренів політичної репресії під час диктатури під виглядом пошуків серійного вбивці».

Присудження «Золотої мушлі» журналісти, що першими довідались про результати фестивалю, сприйняли, делікатно кажучи, неоднозначно. Самого Діто Цінтсадзе це анітрохи не збентежило, навпаки, він задоволений тим, що фільм спровокував такі протилежні думки. Він чув, що деякі представники преси освистали рішення журі, але це зайвий раз підтвердило, що цей фільм — не той витвір, який має подобатися всім. Увечері, на урочистій церемонії вручення «Золотої мушлі», виступаючи з подякою і звертаючись до присутніх англійською мовою радянської школи, режисер «не забув спом’янути», що він грузин і ця нагорода, таким чином, не є лише німецькою, і якщо вона пробудить інтерес до його вітчизни, це зробить його справді щасливим, «бо багато в цьому фільмі духу Грузії...». Уродженець Тбілісі (1957) Діто Цінтсадзе навчався у Тбіліському Інституті театру і кіно, зараз проживає в Берліні. «Страх вистрілити» — його третя повнометражна робота. Попередня, «Загублені вбивці», була представлена у Сан-Себастьяні 2000 року в програмі «Відкрита зона». Як щиро признався грузинський режисер, це був саме той сценарій, якого він давно шукав. Драматург і автор оригінальної новели Дірк Кюрбювейт не мав перекладу свого твору жодною мовою, існував лише німецький оригінал. На запитання автора, як він зміг прочитати, не знаючи німецької, Діто відповів:

— Один мій друг прочитав за ніч і переказав мені сюжет.

— Німецький друг?

— Болгарський.

— Болгарський друг, що говорить німецькою?

— Так.

– І грузинською теж?

— Ні.

— То якою ж мовою ви спілкувались?

— Російською.

Автори фільму визначають жанр свого фільму як поетичний трилер. «Не знаю, що зробило мій фільм таким винятковим, можливо, критики це зможуть пояснити, але я вклав у нього всю свою душу», — додає Діто Цінтсадзе.

Зате одностайно було сприйнято присудження премій за найкращу жіночу і чоловічу ролі акторам, які знялися в фільмі молодої іспанської режисерки Ісіар Больяїн «Віддам тобі свої очі». Тема стосунків у сім’ї, де чоловік попихає і навіть б’є дружину, розробляється послідовно. Режисерка прагне зрозуміти обидві сторони. Вкрай знервована молода жінка, похапцем зібравшись уночі, так що вибігає на вулицю в капцях, тікає з дому з малолітнім сином. А далі — все за майже усталеною схемою: розрив, пробачення, завойовування дружини, медовий місяць... і знову те саме. Кіношна історія з реального життя. Лишається тільки дивуватись, чому на наших теренах не виникають подібні сюжети. Може, тому, що іспанці з меншого приводу дужче б’ють на сполох? Саме через те і в телевізійні сюжети мало не щодня потрапляють теми насильства у сім’ї. На думку творців стрічки, між розумінням учинків героїв і їх виправданням пролягає дуже тонка грань, і виконавцям головних ролей доводилось іноді ніби йти навмання по мінному полю, робота вимагала великого напруження. Лайя Маруль і Луїс Тосар вважають свої обидві нагороди єдиною нагородою фільму і в першу чергу Ісіар, що сама починала як актриса (наші глядачі могли бачити її у фільмі Кена Лоуча «Земля і воля» під час одного з Тижнів іспанського кіно в Україні). Режисерка почувалася щасливою, ніби йшлося про власну дитину, тим більше, що й сама вона під час фестивалю була на останніх днях вагітності. За тиждень після тріумфу у Сан-Себастьяні прем’єра цього фільму відбулася в Мадриді; Педро Альмодовар, відсутній на фестивалі, прибув на неї, щоб поздоровити колегу з успіхом.

«Дівчина з перлиною» — це дебют у кіно британського режисера Петера Вебера, який досі працював на телебаченні. Оператор-постановник Едуардо Серра, що був відзначений за найкращу операторську роботу, відомий також як оператор фільму «Чоловік перукарки» Патріса Леконта, відтворив атмосферу Голландії ХVII ст., створивши «живопис у русі» прекрасних полотен Вермера. Саме тоді, у 1665 році, великий голландець написав «Дівчину з перлиною», закохавшись у свою модель. Історія цього кохання втілена молодим режисером у витонченій манері, без штампів. Сама епоха «зобов’язала» знайти для цього оператора, здатного відтворити її на відповідному зображальному рівні. Цей фільм отримав також Премію C.I.C.A.E.-2003 Donostia (Міжнародної конфедерації кіномистецтва і дизайну) «За осягнення суті творчості майстра живопису з допомогою мистецтва кіно. Також за оволодіння одночасно технічними і творчими елементами, що відкривають «секрет творення» в opera prima режисера».

Серед інших нагород:

Премія молодіжного журі — фільму молодого іспанського режисера Ачеро Маньяса «Листопад», присвяченого вуличному театрові, що його створили бунтівні молоді актори; вони грали просто на вулицях, не намагаючись заробляти на цьому гроші, і як нагороду діставали не лише схвалення, а й стусани від ґаволовів та проблеми з поліцією.

Премія «Перлина публіки», що визначається глядацьким голосуванням і дорівнює 30 000 євро, дісталася фільму «Весна, літо, осінь, зима... і весна», що його зняв південнокорейський режисер-самоук Кім Кі Дук.

Премію ARTE у розмірі 92 000 євро здобув іспанський художній фільм «Ми, що нижче підписалися» режисера Хоакіна Орістеля. Одну з головних ролей у ньому виконав Хав’єр Камара, що зіграв санітара у фільмі Педро Альмодовара «Говоріть до неї». Журі Всесвітньої асоціації католиків за спілкування (SIGNIS) присудило Премію «Майбутній талант» (4 000 євро) режисерові з Іраку Амерові Альвану за фільм «Заман, людина із тросників».

Серед багатьох фестивальних премій була навіть премія від асоціації донорів Гіпускоа (баскська провінція, столицею якої і є Сан-Себастьян). Її отримав американський режисер Джоель Шумахер за конкурсну стрічку «Вероніка Ґерін». Немає сумніву, що не в останню чергу на це рішення вплинуло і те, скільки крові довелося пролити молодій мужній журналістці Вероніці Ґерін, котра врешті-решт загинула в боротьбі з мафією, через яку помирає від наркотиків так багато молоді. Фільм спирається на реальні факти.

Єдиним російськомовним на фестивалі був фільм московського режисера і актора, випускника ВДІКу Геннадія Сидорова «Старі жінки», включений до програми «Відкрита зона» в розділі «Нові режисери». Старі баби із забутого Богом села в російській глибинці, куди потрапляє сім’я біженців із Середньої Азії, так необмежено-буйно вживали ненормативну лексику, що це викликало певну розгубленість при перекладі за браком відповідних мовних засобів. Фільм не дістав жодної нагороди чи відзнаки, але, як влучно висловився продюсер «Станційного наглядача» Роберт Мей під час вручення Спеціального призу журі, сама участь у фестивалі вже є нагородою.

Серед учасників фестивалю були цього разу шість кіношкіл із Мадрида, Парижа, Барселони, Тулузи, Сантьяго-де-Чилі. Вдруге на фестивалі майбутні майстри кіно мали змогу показати свої роботи, поспілкуватися з метрами, в тому числі мексиканським режисером Артуро Ріпштейном та чилійцем Патрісіо Гусманом.

Тридцять літ тому, в 1973 році, «Золоту мушлю» в Сан-Себастьяні вперше отримав іспанський фільм «Дух вулика» баскського режисера Віктора Ерісе. Ця прекрасна поетична фабула, на тлі якої несподівано виникає політичний зміст, ніби проходить крізь час. І одна із двох дівчаток, що приходять до залізничної колії дослухатись, чи не йде поїзд, у відновленій з нагоди ювілею копії на мить постає дорослою. П’ятилітня дівчинка виросла, і тепер це одна з найбільших зірок іспанського кіно — актриса баскського походження Ана Торрент. Саме цей новостворений кадр «Духу вулика» і став плакатом 51 МКФ у Сан-Себастьяні.

На його закриття прибув Кевін Костнер з останнім своїм фільмом «Відкритий простір» і представляв його в оточенні ще двох акторів – виконавців головних ролей — Роберта Дюваля і Дієго Луна — та продюсера Давіда Вальдеса. На прес-конференції, що передувала церемонії закриття, творці фільму на чолі з Кевіном Костнером наполягали на тому, що вестерн — дуже важливий жанр, це — суто американське явище, яке заслуговує на подальший розвиток.

Сан-Себастьян багато хто розцінює як злітний майданчик для найкращого іспаномовного кіно. Але, очевидно, фестиваль є ним і для найкращого світового кіно взагалі, яке не цурається водночас і касового успіху.