Окремо історія цієї установи не досліджувалася. Деякі аспекти, що стосуються функціонування курсів (їх навчальний план, творчість викладачів і випускників) у контексті акторського мистецтва розглянула В.Слободян [1], а також у загальних рисах О.Шимон [2].

Публікація ставить за мету провести комплексне вивчення діяльності освітньої установи: її організацію, завдання, навчальний план, роботу викладацького складу, участь студентів у зйомках тощо. При її підготовці головним чином використані матеріали періодичних видань 1923-1924 років.

Визначальним у виборі місця установи стала наявність в Одесі кінофабрики, де студенти мали змогу теоретичні знання закріплювати на практиці. Та й у керівництва кінофабрики меншало проблем з добором акторського матеріалу, адже в різних сценах можна було використати студійців, до того ж платили їм менше, ніж запрошеним акторам. Це не було якесь нововведення, таке відбувалося й раніше. Наприклад, у тій же Одесі у 1918 році навчальні заклади були відкриті при акціонерному товаристві «Торговельний дім «К.П.Борисов і Ко», кінофабриках А.Сибірякова та Д.Харитонова. Такої практики дотримуватимуться і згодом, коли 1924 року в Одесі створять технікум, а в Києві 1930 року інститут кінематографії.

Оголошення про відкриття курсів з’явилися в періодичних виданнях у березні 1923 року. Ось одне з них: «Одеське фотокіноуправління спільно з губпрофосом відкриває кіношколу для підготовки кіноакторів. Теоретичні заняття у школі проводитимуться у поєднанні з практичними, причому учні школи виступатимуть на кінофабриках фотокіноуправління у майбутніх зйомках» [3].

Мета курсів, дізнаємося з іншого часопису, – «підготувати нові кадри діячів кінематографії, обізнаних з новітньою кінотехнікою, з принципами екранного мистецтва, із завданнями радянської кінопромисловості і виробництва» [4]. Отже, навчальний заклад мав не лише художній, а й технічний ухил. Проте, судячи з наявного масиву інформації, значно більше уваги приділялося першому напрямку, якщо конкретніше – вихованню актора кіно.

Програма спочатку була розрахована на рік. Вісім місяців відводилося на теоретичне навчання, чотири – на практичну роботу, що включала участь у зйомках, «лабораторні, операторські й інші заняття на фабриках» [5]. Реально ж навчання тривало півтора року. Студійцям викладалися: вступ до мистецтва, мистецтво екранного актора, техніка кінематографії, міміка, мімодрама, пластика, гімнастика, танці, політграмота.

Як педагогів на курси запросили представників не лише кіно, а й театру. Серед останніх треба згадати професора Б.Варнеке. Сфера його наукових інтересів – історія античного та російського театрів, народної драми, питання театральної історіографії, драматургії. Такі дослідження, як «Нариси з історії давньоримського театру» (1903), «Спостереження над давньоримською комедією. До історії типів» (1905), «Історія російського театру» (1914) – принесли науковцю широке визнання ще до революції не лише у тодішній Росії, а й за кордоном. Свою наукову діяльність Б.Варнеке гармонійно поєднував з виступами у пресі, педагогічною роботою. Він працював у театральних державних і недержавних школах Петербурга, Казані, Одеси. Такою ж активністю відзначався і за радянських часів. «Безперервна наукова і журнальна робота не відриває Б.В. і від викладацької діяльності, і від лекторства у студіях та клубах, – писав журнал «Силуэты» з нагоди 35-річчя літературної і наукової діяльності професора. – Від театральної газети – до спеціального органа європейської наукової думки, від замітки про театральне враження – до історії античного і російського театру, від аудиторії університету – до зали робітничого клубу – таке це, багате досвідом і досягненнями, наукове і літературне життя» [6].

Досвід педагогічної й адміністративної роботи мав керівник Держкурсів Б.Лоренцо: в 1918 році він разом з А.Аркадьєвим очолював театральну студію в Одесі. Це про неї писав часопис «Мельпомена», що тут «не обмежуються викладанням мертвої техніки, а прагнуть пробудити художню самосвідомість майбутнього актора» [7]. У кінематографічних колах Б.Лоренцо був знаний як співавтор сценарію «Шведський сірник».

Свій досвід студійцям прагнув передати кінорежисер і актор М.Салтиков. Відбувалося це не лише на теоретичних заняттях, а й у процесі зйомок. З «сьомим мистецтвом» своє життя М.Салтиков пов’язав ще 1910 року, зігравши понад п’ятдесят різнопланових ролей. Серед фільмів дореволюційного періоду – «Жінка-сатана» (артист цирку), «Дякую, не чекав» (чиновник), «Будь проклятий ти, хто розбив моє життя» (літній кравець) та ін. Але найбільший успіх принесла роль солдата Петра Безпалого у фільмі «Помер, бідолаха, в лікарні військовій», знятого Скобелєвським комітетом у 1916 році. Головних героїв грав він і в українських фільмах 1920-х років, зокрема, в «Остапі Бандурі», «Поміщику», «Отаманові Хмелі», «Слюсарі і канцлері». За радянських часів на адресу «буржуазного» актора можна було почути гостру критику. Наприклад, негативно оцінював діяльність Салтикова-педагога, та й, зрештою, курсів автор публікації у журналі «Кіно»: «У Московському готелі в Одесі, у приміщенні колишньої більярдної, містилася перша кіностудія (тобто кінокурси. — Р.Р.) ВУФКУ, що нагадувала школу танців. Опріч фокстроту, що тільки прийшов до нас із Заходу, в школі нічого не викладалося. Кіномистецтво намагався викладати корифей Салтиков, який сходив з екрану.

Про покійників говорять лише добре, але все ж беру на себе сміливість згадати, що навчання відбувалося лише тоді, коли вчитель був п’яний у міру, а не до нестями.

Зовсім тверезий він не був. У вільний від пияцтва й навчання час педагог ловив своїх учнів, обіцяючи все можливе кінощастя, за умови, що йому позичать п’ять карбованців. Все це того часу звалося підготовкою кінозміни» [8]. Зазначу, що вся публікація витримана у такому тоні – зневаги до працівників дореволюційного кіно.

Корисним було спілкування з іншим викладачем – кінооператором Є.Славинським (у кіно він прийшов 1908 року, співпрацював з фірмою братів Пате). У даному разі, очевидно, також потрібно вести мову більше про практичний аспект підготовки майбутніх акторів, адже Славинський знімав фільми за участю студійців.

Значно менше відомостей про студентів, які навчалися інших фахів. Про це дізнаємося, зокрема, з такого повідомлення: «Група студійців, котра спеціалізується в галузі техніки, працює у павільйоні та лабораторії як практиканти при операторах, лаборантах і електротехніках» [9].

Взагалі історія курсів ще недостатньо вивчена. Так, журнал «Экран» вмістив інформацію про набір на курси ще й третьої групи, що мав відбутися десь у жовтні-листопаді 1923 року. Якщо вірити публікації, то це питання стояло навіть на порядку денному ЦК КСМУ, який ухвалив провести набір на курси та порушити клопотання перед ЦК КП(б)У про надання студійцям стипендій [10].

Студенти брали участь у зйомках фільмів «Не впійманий – не злодій», «Остап Бандура», «Поміщик», «Слюсар і канцлер», «Магнітна аномалія», «Від темряви до світла», «Укразія», «Лісовий звір» та ін. Співпраця з відомими режисерами, операторами, акторами, задіяними у них, сприяла становленню акторської майстерності молоді.

Відповідна система оцінки набутих знань і навичок передбачалася на завершальному етапі. Теоретичні знання перевірялися на екзаменах та заліках. Для перевірки ж практичних навичок їм хотіли доручити самостійну постановку фільму на Одеській кіностудії.

До завершальних іспитів допустили 30 студентів з акторської групи [11]. Та лише 22 з них пройшли всі випробування. «Випускні екзамени показали, що курсанти на відмінно засвоїли цілий ряд художніх, технічних і наукових дисциплін, – зазначав журнал «Силуэты», – значно розвинули свій політичний, суспільний і художній світогляд і вільно орієнтуються у створенні дійових образів перед кіноапаратом» [12]. Тут же наводяться і прізвища «червоних кіноакторів»: Алексєєв, Армер, Гершуненко, Горський, Горвіц, Глік, Гуревич, Давидова, Ігнатьєв, Котелевцева, Ковальова, Клименко, Карабазов, Матвієнко, Підлісна, Поліщук, Поляновська, Поляк, Подчерникова, Пожарицька, Рабинович, Соколова. Тим же, кому до «фінішу» добратися не вдалося, видавали спеціальну довідку [13].

Серед випускників курсів найвідомішими стали А.Клименко та О.Підлісна. «Про А.Клименка можу сказати лише найкраще. Це актор гнучкий, багатогранний, з чудовим характером, винятково скромний, дисциплінований. Я завжди радий з ним працювати», – таку характеристику дав І.Кавалерідзе, який знімав його у фільмах «Коліївщина» і «Штурмові ночі»[14]. Актор протягом 1920-1930-х років зіграв близько 50 ролей. На жаль, після Другої світової війни у його долі стався крутий поворот. Актора звинуватили у співпраці з німецькою владою (під час окупації, аби заробити собі якось на життя, він продавав квитки у кінотеатрі) й позбавили можливості зніматися.

«Вендета», «За чорне золото», «Димівка», «Винахідник», «У пазурах радянської влади», «Остання ніч», «Перекоп», «Вітер з порогів», «Вовчий хутір», «Біла смерть» – далеко не повний перелік фільмів О.Підлісної. «Дуже вродлива, струнка – типу степової українки з великими, жагучими, веселими очима»,– такою запам’яталася О.Підлісна одному з учасників зйомок фільму «Лісовий звір»[15]. Про подальшу долю О.Підлісної відомо мало. За однією з версій її репресували у другій половині 1930-х.

Ще до випуску, наприкінці літа 1924 року, відбувся черговий набір. До вступних іспитів було допущено 160 осіб (їх відрядили профспілки).Та зарахували лише 50, котрі успішно склали іспити з політграмоти, історії загальної та історії літератури, виявили належні художні здібності. Певних змін зазнав і педагогічний склад. Журнал «Силуэты» подав прізвища педагогів: Л.Курбас, А.Лундін, П.Чардинін, Б.Лоренцо, Б.Варнеке, К.Тетюшов, Риков, Ширвіндт, Г.Дробін, Балланотті та ін. [16]. Та навчатися студентам на кінокурсах, мабуть, так і не судилося. Того ж 1924 року в Одесі створено Державний технікум кінематографії ВУФКУ, котрий на екранному відділі готував і акторів кіно.

Незважаючи на те, що курси функціонували недовго, і далеко не всі викладачі мали досвід педагогічної роботи, організація курсів стала значною подією в історії українського кіно. Частина випускників знімалась на Одеській і Ялтинській кінофабриках, решта стали асистентами, монтажерами. Досвід, набутий на курсах, став у пригоді новоствореному закладові – Державному технікуму кінематографії, куди перейшли і деякі педагоги.

Більш повна і різностороння розробка даної тематики можлива за умови пошуку, вивчення та введення до наукового обігу відповідних архівних документів (зокрема м. Одеси), докладнішого аналізу методів підготовки екранних виконавців, творчості випускників.