— Почну розмову з традиційного запитання: як трапилось, що ви стали актором?

— Зовсім випадково. Ніколи про це не мріяв. Я виріс у родині військовослужбовців, думав тільки про військову кар’єру. Але не склалося. Рік навчався у нафтохімічному інституті у Баку, рік у Харкові в політехнічному. Кидав навчання — було відчуття, що це не моє. Тоді хтось сказав: «А чому б тобі не спробувати театральний?» Оскільки ніяких життєвих планів не було, я подумав: «Чому б ні?» Вступив без проблем і, чесно кажучи, особливого кайфу не відчув. Єдине, що завжди дуже багато читав, тому фантазія працювала, а для актора це дуже важливо. Багато фахових речей почав аналізувати пізніше, й у смак професії ввійшов лише під кінець навчання.

— Хто був вашим майстром?

— Я навчався у легенди українського театру — Леся Сердюка, котрий працював з Курбасом, стояв біля джерел театру «Березіль». Наш випуск — його останній курс. Великий плюс, який я тільки згодом усвідомив для себе, був у тому, що він не тиснув на нас (як то ведеться у багатьох інших педагогів) і давав можливість сформуватися творчій а, головне, особистій індивідуальності. Звичайно, на такому шляху можливі помилки, але вони тільки твої. Особливо прекрасно, якщо зрештою починаєш на них учитися. Коли ще нічого не знаєш у професії, часто сліпо наслідуєш те, чого тебе навчають, а потім у театрі виникають проблеми. Я попрацював уже в семи театрах, у кожному з кількома режисерами. У кожного з них своя «система Станіславського». Якщо ти вишколений лише в одній системі і вважаєш, що тільки вона правильна, тоді дуже важко працювати. Я вдячний Сердюку за те, що був готовий до роботи з будь-яким режисером. Не було паніки: «Боже мій! В інституті мене вчили зовсім по-іншому, а тут...»

— Ви один з небагатьох акторів, хто перебуває в контексті театрального життя Києва, вас можна побачити на виставах. Як на вашу думку, чого зараз бракує молодим акторам у театральній освіті?

— Я б не ризикнув робити якісь узагальнення, але молодим завжди бракує досвіду. Можна розбиратися в системах, але наша професія — практична. Треба більше і частіше грати.

— Як ви виходили із ситуацій, коли не було роботи?

— Ситуації бувають різні, і рецепт у кожного свій. У мене було й навпаки, коли двері відчинялися самі собою. На четвертому курсі я дізнався, що Владимиров у Санкт-Петербурзі збирається ставити «Ромео і Джульєтту». Випадково мені потрапив його робочий телефон, я подзвонив, він узяв слухавку: «Алло, хто говорить?». Я кажу: «Ромео». Він, мабуть, оцінив мою сміливість, я поїхав показуватись. Але не склалося. Тоді поїхав до Москви, в Театр ім. Маяковського. Показався Гончарову, котрий запропонував перейти до нього на другий курс у ҐІТІС і спробувати Ставроґіна в «Бісах». Зараз — це фантастично, якби хтось запропонував таку роль. А тоді здавалося, що я вже всього навчився, готовий грати в театрі, а тут пропонують знову вчитись. Я подякував і відмовився. Потім працював в Орлі, почав зніматися в кіно. До Харкова повернувся на той момент, коли розпався Союз. Час важкий, роботи немає. Раптом прийшла пропозиція з Польщі — брати участь у мюзиклі «Метро». Працювати там було дуже цікаво, але ж я драматичний актор. І в театрі можна поспівати, потанцювати, але ти знаєш, що наступного дня будеш грати іншу виставу. А тут — лише цю, і робота дуже складна — 15-16 годин на добу. Якби я не відчув уже смак і спокусу драматичної сцени, можливо, залишився б там – європейський рівень роботи, гарний заробіток. Але пролунав дзвінок з Києва — Микола Павлович Мащенко запрошує зніматися у фільмі «Вінчання зі смертю». Я не вагався ні хвилини — зібрав речі і поїхав.

– І що змінилося?

— Поки знімали фільм — це було свято. А потім все закінчилось. Тоді працював у Харкові в камерному театрі. Я вмію працювати і на маленьких сценах, хоча звик до великої і більше її люблю. Мені цього бракувало. І от мене запросили в Харківський театр ім. Шевченка і запропонували роль Армана Дюваля у «Дамі з камеліями». Шість років я грав цю виставу, де все було ідеально дібрано — режисура, музика, світло, костюми... А коли пішов з театру, виставу зняли. По-своєму це приємно.

— Ви любите переглядати свої роботи?

— Не буду кокетувати, люблю. Це і ностальгія — який я був юний, як цікаво було відкривати для себе професію. Хоча, коли дивлюся з позиції досвіду, — бачу, що тут не те, тут не так, а тут би взагалі не дивився...

— А де б не дивились?

— Бувають моменти. Я ж намагаюся чесно ставити собі оцінки. В кіно, як правило, з тебе «витискають» те, чого ти вже навчився. А театр — це академія, яка вчить, розвиває, ти ростеш поступово, від ролі до ролі, від п’єси до п’єси. Театр — поступальний рух, а в кіно треба моментально видати те, що вже вмієш. У кіно тебе ніхто не навчить. Можливо, раніше існувало покоління режисерів, котрі вчили акторів. Тепер їх немає. Я не засуджую — у них теж не вистачає часу вчити, адже їм треба організовувати усю зйомку, це складно. От за кордоном зовсім по-іншому. Є досвід роботи у польському кінематографі — це просто казково. З багажем, який маєш тут, там знімешся точно.

– Чому?

— На майданчику все організовує другий режисер. Головний сидить у своєму кабінеті, актор — у гримерці. Їх запрошують, коли все готове. Прийшли, зняли кадр, знову розійшлись. Другий режисер готує все для наступної зйомки. А режисер може далі думати, весь час працювати над кадром. Актор має змогу підготуватися. І вони не витрачають час і нервові клітини на те, щоб поставити хороше світло, як це звичайно відбувається у нас на знімальному майданчику: «Так, спробуймо звідси. От чорт, не так! Ану, спробуй з цього боку!» Тому нашим режисерам не вистачає часу працювати з тобою, і ти повинен видавати на-гора те, що вмієш.

— Внутрішні суперечки з режисерами...

— Завжди бувають. Ти повинен слухатись. Але й суперечки повинні бути — тоді роль у тобі вирує, ти не просто виконуєш завдання. Якщо категорично не згоден — повинен або розібратися в ситуації і зробити врешті так, як хоче режисер, або схитрувати і довести своє. Я спостерігаю, що ідеальні спектаклі (хоча їх, мабуть, і не буває, але все ж таки) — ті, котрі народжуються як дещо третє, відмінне від задуму режисера чи уявлення актора. Саме народжуються як плід творчих суперечок цих людей.

— Ви знімалися у стількох екранізаціях шедеврів української класики. Режисери наголошують на вашому серйозному ставленні до роботи. Чи брали ви до уваги, готуючись до ролі, той контекст, в якому писався саме літературний твір?

— За національністю я росіянин. Але дуже довго прожив в Україні і, хоча в школі не вивчав української мови, вона була в мене на слуху, я спокійно увійшов у це мовне середовище — не було ні протесту, ані «ломки». В інституті треба було вчитися і грати всі ролі українською — я вдячний, що мав цю можливість, бо тепер можу дозволити собі і в кіно, і в театрі, і на телебаченні працювати українською мовою. На початку роботи в кіно мене озвучували інші актори. А перший фільм, де я озвучував себе сам, – «Далі польоту стріли» Василя Вітра. Потім я вже вважався україномовним актором. Хоча, чесно кажучи, в кіно ніколи не ставив собі завдання втілити саме українця, навіть у «Саді Гетсиманському». Мені завжди були цікаві просто людські долі.

Слово режисерові. Василь Вітер:

У моїх фільмах актори завжди повинні говорити українською мовою, навіть якщо вони не українці. Це те, що існує поза мікрофоном, — природа, яка спрацювала в одній мові. І нікому ще не вдалося за допомогою дублювання цю ж природу загнати в іншу мову — на психологічному рівні глядач завжди відчуватиме дискомфорт. Олег здивувався, коли я запропонував йому працювати українською під час зйомок, а ще більше здивувався, коли я довірив йому дублювати самого себе. Проте Олег дуже органічно увійшов і в українську мову, і в мову персонажа — актор знайшов свою мелодику, тональність, шепіт, поклик, бажання. Цього б не відтворив жоден дубляж чужим голосом. Олег Савкін уміє творити персонажі зсередини, без гриму і перуки. Це рідкісна акторська техніка. Єдине, чого йому бракує, — це кількості фільмів.

— Якщо говорити про вживання в роль...

— Я рано почав зніматись. Коли ще не мав досвіду, на зйомках вчився в тих людей, котрі працювали поруч і для мене були майстрами. Все робилося на ходу. Два роки знімався у «Війні» — перші півроку ми сиділи на полігоні, щоб зріднитися з формою. Повзали, вивчали зброю, щоб невимушено працювати з нею в кадрі. Паралельно Борис Савченко запросив зніматись у «Меланхолійному вальсі». Для мене це було відкриттям Західної України, я вперше потрапив у Карпати і просто закохався у все, що побачив. Цікаво, що в кіно багато складних і страшних для актора моментів минають дуже швидко і нічого не важать у драматургії фільму. Наприклад, перший епізод «Меланхолійного вальсу» — мій герой лежить на скелі, потім бачить жінку, що йде внизу, і спускається до неї. Треба було зробити так, що герой дуже легко, наче орел, перелітає з каменя на камінь. В одній руці у нього люлька, в другій топірець — руками ні за що не схопишся. А на ногах шкіряне гуцульське взуття, котре на камінні страшенно ковзає. І ти ризикуєш послизнутися й полетіти вниз у провалля. Щоб зробити все це ефектно і безпечно, доводилося довго тренуватись.

— Мабуть, це не єдиний випадок, де потрібні були тренування...

— Звичайно! У «Вінчанні зі смертю» мого героя катують, щоб підписав донос. Його не б’ють, але змушують стояти в одній позі — на колінах з піднятими руками. Ось я прочитав сценарій і думаю: «Що ж це за тортури такі? Стоїть на колінах, руки підняв, ну і що?» А завтра цей епізод знімають. Читаю далі: «Ти стоїш на колінах уже шосту годину, і все ніяк не підпишеш». «Скільки ж я простою?» — думаю собі. Прийшов у готель, зробив усе необхідне, тоді став на коліна і стою. Минає година. Ноги й руки вже затерпли. Стояти доводиться з певними зусиллями, а потім починають тремтіти руки — дуже важко втриматись у такому положенні. Тоді починає текти піт... Я простояв три години і зрозумів, що стояти довше немає сенсу, — мені вже недобре. Я ледве опустив руки вниз і на превелику силу встав. Одним словом, усі моменти цього катування, які відчув на собі, — потім робив у кіно.

— Яка в акторів фахова хвороба? Де мозолі натираються?

— Фізично хворіє горло. А образно — залежить від людських якостей. Немає різниці — акторське середовище, адвокатське, медичне... Людина скрізь однакова і всі свої плюси і мінуси приносить у професію. Небезпечні моменти бувають і на зйомках. Наприклад, знімали момент кінної атаки. Першими повинні йти каскадери — під ними вибухи, вони падають, тоді без падінь і стрілянини йдуть актори. Ми пішли вперед, але каскадери не з’явились. І все почало вибухати під нашими кіньми, котрі схарапудились, — це ж не треновані коні, а звичайні, сільські, їм не поясниш, що це кіно. А за нами йде армія у триста чоловік. Якщо ненароком впасти з коня, вся ця масовка піде на тебе... Коли ми нарешті взяли цей редут, я зрозумів, що більше цього робити не хочу. Каскадерів так і нема, а треба знімати ще. В другому дублі, коли знаєш, на що йдеш, — страшно. А в третьому... Я просто молився. Нема ані страховки, ані медичного обслуговування. На жаль, у нашому кінематографі багато речей робиться «на авось». За свою акторську практику я пережив чимало таких моментів, дивом вдалося уникнути травм.

— Де межа цензури в тому, чим тепер «годують» глядача?

— Цензура починається з тебе особисто. Режисер і актор мусять від початку поставити для себе культурний ценз — вони відповідають за те, що потім виходить на екрани. Останнім часом режисери не скаржаться на цензуру, але колись вона була краща. Багато було неправди, та підсвідомо в людях виховувалось прагнення до чогось хорошого. А подивіться, що відбувається тепер. Я не святенник. Мені приємно дивитись на оголених жінок. Але в Австрії чи Німеччині ти не побачиш цього в ефірі — плати гроші за окремий канал. А в нас — будь ласка, конкурс стриптизу по всій країні. І це ніяка не свобода. Одна річ, якщо таке робиться бездумно, а тут я вбачаю певну політику. І вважаю, що суспільству цензура потрібна. В нас люблять перегинати палицю.

— Вас на екрані і мучили, і били, і любили ...

— Я взагалі любив уявляти, як гину.

– ?!!?

— В дитинстві надивишся фільмів: солдат іде в атаку, в нього влучає куля, він падає, але треба доповзти до мети, ось він доповзає, а потім останні слова: «Зате Батьківщина буде в безпеці...» Романтика! Це теж були своєрідні акторські вправи. Тому не було проблеми зіграти тортури — я вмів входити в цей стан. В роботі над «Садом Гетсиманським» багато жінок-асистенток не витримували на зйомках допиту і вибігали — так натуралістично я реагував на побої. А режисер Ростислав Синько по-батьківському переживав, запитував: «Олег, як ти? Може, тобі дійсно боляче?» У фільмі є епізод, де героя зіштовхують у камінний колодязь. Мене доводять туди і нібито штовхають, а далі летить каскадер. Я запропонував, що падатиму сам, адже комбіновані зйомки помітні. «Ні-ні! В жодному разі!» А мій характер бере своє, і я тихенько кажу акторові, котрий мене веде: «Скидай по-справжньому! Я буду падати.» Він підводить мене до люка, ми граємо сцену, я лечу туди (оператор стоїть внизу) і кричу: «Знімай! Знімай!!!» Але оператор так сторопів, що не знімав, — потім знімали каскадера. Режисер був шокований. В іншому епізоді, де герой тікає з етапу через підлогу вагона, я запропонував зняти, як він розбирає ці дошки і залазить туди: «Обіцяю, що не буду падати на рейки, вибігати між колесами. Але зависну донизу, і буде зрозуміло, що я пішов під поїзд». Ростислав Олександрович, навчений гірким досвідом, приставив до мене асистента: «Щоб нікуди ні на крок!»

Слово режисерові. Ростислав Синько:

На зйомках «Саду Гетсиманського» я відчував певну тривогу — як передати реаліями кіно страшні тортури НКВД, виписані у романі. Олег Савкін, що грав головну роль Андрія Чумака, виявив безмір чоловічої мужності: кожен епізод психологічного і фізичного впливу на героя він загострював до максимуму, часом ризикуючи життям. Деякі його вчинки мене просто лякали! Олег — це ідеальний кіноматеріал, красень-герой європейського типу: вміє носити фрак, може виявити вибух емоцій. Окрім того, має неймовірну працездатність, цілеспрямованість, уміння зосередитися на головному. В моїх руках міг би опинитися актор з подібними фізичними даними, але інфантильною душею, і тоді був би провал, але в Олега Савкіна зовнішній і внутрішній стан перебувають у гармонії. За десять років, відколи ми знімали фільм, Олег майже не змінився — він стежить за собою і досі може грати юнаків. Але діапазон можливостей цього актора, на жаль, не використовується достатньою мірою ані в театрі, ані в кіно.

— Це були тортури, а як знімають кохання?

– «Вирок» («Острів любові») Олег Іванович Бійма зняв дуже красиво. Це притча про людей, вільних від раціо. Якщо вони люблять, то люблять. Якщо кажуть: «Уб’ю», то вбивають. Є лише поклик інстинктів, і на цьому все ґрунтується. Це чудова спроба зняти еротичне кіно, коли пікантні моменти не превалюють, але постійно присутні. Адже стосунки чоловіка і жінки уявити без цього неможливо. Для мене як актора це теж був певний етап — роздягнутися перед камерою не просто, і я дуже хвилювався. Я вдячний партнерці, Валерії Чумаковій, котра розкуто себе почувала, — це допомагало.

Слово режисерові. Олег Бійма:

У фільмі «Вирок» я поставив Олега Савкіна у невигідне становище — використав його як декоративну модель. Але він з честю вийшов з цієї ситуації і знайшов барви, що додали об’єму поверховому персонажеві — красеню-самцю, виписаному однією фарбою. У Олега виняткове ставлення до роботи — колосальна дисциплінованість, зовсім нема «зірковості» чи зверхності. Цей актор серйозно займається професією, намагається не стояти на місці, «м’яти» себе в різних амплуа. Олег міг би просто експлуатувати свої зовнішні дані, але він уміє рости, і це прекрасна акторська риса. Мені здається, Олег Савкін ще не зіграв тої визначальної ролі, яку повинен би зіграти, і вірю, що це невдовзі станеться.

– Чи заважала вам коли-небудь у акторській кар’єрі ваша фактура, зовнішність?

— Завжди. І досі заважає.

– Чому?

— Я теж довго думав, чому, поки не натрапив на оповідання Ільфа і Петрова, де головний режисер приймає в театр актрису: «Ну що ж мені з вами робити? У вас дуже гарне обличчя. Прекрасні очі. Довге волосся. Струнка. Я не знаю, що вам давати грати». Написано і смішно, і реально. Письменники простежили надзвичайно точну річ — комплекс кіношних і театральних режисерів у ставленні до красивих акторів. Майже всі переконані, що красиві актори — бездарні, вони просто ляльки і глибоких ролей грати не можуть. Цей стереотип завжди тяжів наді мною. Доводилось і доводиться його ламати навіть досі.

— За словами Олега Бійми, ви ще тільки йдете до «своєї» ролі...

— Це ж добре! Значить, є перспектива. Гірше, коли ти вже відіграв свою роль.

— Ви так само бачите цю структуру творчого життя актора, котрий мусить зіграти одну певну роль?

— Так виходить, що в будь-якому випадку актор зіграє одну-дві, максимум три ролі за все життя. А назагал у мене є вже близько сорока ролей в театрі і близько двадцяти в кіно.

– Чи є серед них та роль, яку б ви могли назвати вашою?

– «Вінчання зі смертю» я вважаю для себе однією з етапних ролей. У театрі я ще не зіграв тої ролі, котру міг би назвати етапною. Хоча дуже цікавими були Арман Дюваль і Молчалін в «Горі з розуму».

— Акторство — ефемерна професія. Залишиться кіно, ось це інтерв’ю, а театр...

— Ну, чому ж? Минуле століття подарувало акторам можливість залишатися в пам’яті завдяки телебаченню. А якщо ви хотіли запитати, навіщо це все, навіщо такі нерви... Чесно кажучи, іноді думаєш: «А й справді, навіщо?» Насправді муки творчості цілком фізичні — ти дуже нервуєшся, особливо коли працюєш на противагу режисерові, а повинен робити зовсім інше. І нікого не цікавить, скільки кривавого поту за цим сховано.

– Чи приносить сатисфакцію глядач?

— Звичайно, приємно, коли аплодують, дарують квіти, щось кажуть. Я трохи розпещений цим, ще з театру в Орлі. Мене впізнавали, підходили на вулицях. Але найприємніше, коли вистава давно минула, кіно йде кілька років, а ти зустрічаєш людину, котра каже тобі: «А я вас бачив у тому фільмі (чи в тій виставі). Я такий вдячний!» Приємно, коли людям залишається те, що ти робиш. Проте коли починають писати чи говорити про щось, – часто звучить жаліслива нотка. Може, я і помиляюсь, але мені здається, що в українській ментальності (на превеликий жаль!) це є: «Як все погано! Яка наша доля важка!» Не варто так писати. Адже думки і слова матеріальні. А потім думаєш: «Справді, чого ж доля наша така важка?» Тому треба говорити і мислити по іншому. І при нагоді обертатися назад і впевнюватися, що там не все було так погано. Україна молода держава, все починається заново, зараз момент становлення, а що буде далі — побачимо.

Грудень, 2003 р.