— Тарасе, чому ви вирішили стати актором?

— Насправді мрія моя була стати кінорежисером. Я пишу сценарії і за двома зняв фільми. В мене був хороший оператор. Колись у Львові існувала народна кіностудія «Карпати». А вчився я тоді у політехнічному. І коли приїхав до Києва, режисерські курси набирали люди, у яких я вчитися не хотів, — тому пішов на акторський. Та й пройшов. До того навчався у театральній студії «Ровесник». Віктор Шулаков — мій перший учитель. А також Мойсей Баціян, який зараз у Мюнхені, — людина фантастичної естетики і стилістики, режисер, що прожив творче життя в Україні і залишився непоміченим, тому про нього майже ніхто тепер не знає. Отож я потрапив на акторський, а потім, коли кіно почало помирати... Коли ти плануєш переправлятися через річку, то завжди треба брати вище за течією — тоді знесе туди, куди треба. Я вирішив, що зможу добратися на той берег прямим шляхом, а він, як правило, найдовший. Потім мені, очевидно, почало подобатися, з’явились якісь досягнення, відчув, що починаю щось розуміти у профессії.

— А як же режисура? Залишилась як мрія?

— Ні. У Львові в мене є «проростання», як я їх називаю, — це у театрі-студії «Дебют» Ади Кобринської – «Ніч після випуску» Тендрякова у 1996 році. Потім у польському театрі «Сцена Галіціана» вистава за поезією Юліуша Словацького «Поет і натхнення». Було цікаво зіграти польською. Я польську знаю на побутовому рівні, а на сцені це неймовірне відчуття. У приватному театрі «Небо» у Львові я поставив за Юрієм Липою драматичну поему «Офіра». І зняв два фільми: «Гітарист» і «На трьох».

— Якщо виділити одну певну лінію — до чого прямує цей режисер?

— У суспільстві потрібні марґінали для того, щоб широкий загал міг спостерігати або заперечувати в марґіналах себе. Театр — це теж своєрідне прикордоння. Людина йде до театру, щоб пережити ситуацію, в якій хоче побачити себе, але потім не бути відповідальною за фінал. А ще мене дуже цікавить, як вижити в цьому світі. Оскільки нещодавно у мене народився син, потім прийде час, коли він виросте, дозріє і мені доведеться відповідати на багато важливих запитань. Наприклад, як досягнути чогось у житті і не скурвитись. Кожного дня життя пропонує багато всього, треба тільки простягнути руку і сказати «так», а наука казати «ні» — складна і болісна. Я вдячний за всі ті моменти, коли мене пресували. Прес — дуже хороша річ, бо дія рівна протидії. Чим сильніше тиснуть, тим більше набуваєш сили, щоб випростатись. Християнство говорить нам, що, погубивши душу за ближнього, ти знайдеш її. Але ж це межова ситуація, а треба жити щодня. Як розтягнути цей подвиг на все життя?

— А якщо син підросте і скаже: «Тату, я йду в театральний», — що ви йому відповісте?

— У мене є друг – прекрасний актор Ігор Гаврилів. Ми з ним вперше усвідомили, яка у нас фантастична професія! Звичайно, вона забирає весь день і всі твої думки. Адже, виходячи з театру, не вимикаєш її, як тумблер, — вона весь час в тобі колобродить. А син повинен зробити в світі все те, чого я не встигну. Мені б тільки не хотілося бачити його в політиці. Театр — це те місце, де відбиваються усі суспільні механізми, але в театрі немає такої продажності.

— Театр і акторство часто пов’язують із жрецтвом, із сакральністю — це як постриг, від якого вже нікуди не дітись.. Ви помічали містичні речі, пов’язані з вашим фахом?

— Мене лякає те, що акторів ховали за огорожею, але приваблює, що середньовічний театр вийшов із містерії, з храму. Я читав про перевтілення, але сам такого не бачив. Може, мені просто це ще не дано. Не можу сказати, що я в ролі перевтілююся. Іноді буває страшно в «Ідіоті», де є тиск на рівні тексту і сюжету. Потім є фаза вивільнення, але є моменти дуже хворобливі — сама основа до цього спонукає. От кажуть: «Чому Бог не дає нам ніяких знаків своєї присутності?» А ви подивіться на бруньку чи на око — хіба це не є чудом? Ми самі ігноруємо власну унікальність.

— Дехто вважає, що української богеми не існує. Справжня богема — тільки у Москві, у Санкт-Петербурзі...

— Українська богема, звісно, є. Можливо, у Львові її менше, і плин життя плавніший. Мені смішно, коли кажуть, що Львів відійшов на марґінеси театрального і суспільного життя. Провінції духу не існує — це треба взяти за основу. Ти ж не через Київ зв’язуєшся з Богом. Можна згадати славетний театр у Паневежисі — малесенькому містечку. На жаль, існує розшарування на Львів–Київ. Часто складається враження, що Київ просто не здогадується про існування Львова. От Алла Бабенко закінчила Щукінське училище, з 70-х років працює в театрі, і коли показала тут 1998-го року «Ідіота», а 2003-го «Дядю Ваню» і «Даму з собачкою», то до мене підходили журналісти і питали: «А звідки приїхала ця режисерка?»– «Та зі Львова ж!» Сьогодні, на жаль, Київ часто не помічає того, що фантастичні артисти є в Тернополі, Житомирі, Вінниці, Черкасах, Чернівцях, Рівному...

— Чи доводилось вам бачити в театрі моменти одкровення, людей, які відкривали для себе все те, що ви хотіли їм донести?

— Я не знаю, що потрібно, щоб змінити ставлення до українства і до українського театру тих, хто не любить саме поняття «Україна»... Ну, хібащо вени відкрити на сцені, щоб їх переконати. В житті дуже сильною є інерція. От зараз вирішили, що треба читати Коельйо. Не знаю, чому б не читати Нечуя-Левицького, Коцюбинського чи Стефаника — це такий космос, де закладено стільки болю, стільки життєвого досвіду, любові! Але їдуть в метро з Коельйо — модно. В українській літературі багато правди, дійсної і зараз. Кращої п’єси про театр за «Житейське море» Карпенка-Карого я не знаю. Живучи в театрі, спостерігаєш все те саме.

– І ніщо за стільки років не змінилось?

— Природа людини не змінилась за весь час історичного існування. Змінюється клімат, засоби до існування, транспорт, комунікації... Стало менше часу, здоров’я, і я починаю здогадуватись, що і щастя стало менше.

— Чому так?

— Якою б не була еволюція, є закон, що сонце сходить на сході, а сідає на заході. А людина намагається поміняти і це. Ми розщепили атом, а тоді розщепили і любов. Дуже не люблю, коли на сцені цілуються, обіймаються, не люблю еротичних сцен задля них самих. І в кіно не люблю цього. До речі, у запорізькому театрі «Ля ві» я вперше побачив на сцені голого чоловіка, та й жінка мелькнула. Але я згадав про те, що не люблю цього, вже після вистави. Я бачив дуже багато театрів у різних країнах. Але театр «Ля ві», що на Хортиці, був для мене справжнім відкриттям — я навіть не уявляв, що може бути щось таке неймовірне, і зрозумів, що я ще багато чого про театр не знаю. Я не зможу навіть описати, що і як вони грали, – і в цьому чудо театру.

— Я чула від акторів, що варто пережити щось на сцені, як потім воно приходить у життя.

— Я відмовився від ролі Юди — мені пропонували після Ісуса зіграти у п’єсі за повістю Романа Іваничука «Смерть Юди». Хай це називають непрофесіоналізмом, хоч як, — а я не міг. В першу чергу я християнин, а вже потім професіонал.

— Запрошення на роль Христа вас злякало?

— Коли Федір Стригун сказав, що буде ставити виставу «Ісус, син Бога живого» і запрошує мене на роль Ісуса, то спочатку страху не було — скільки разів буває, що беруть виставу, починаються репетиції, а потім усе припиняється. А от коли почалася робота з євангельськими текстами, отоді вже страх з’явився. Страх як совість: «Як же ти це зможеш зробити?». Я не вважаю, що зіграв Ісуса, — мені просто було дозволено ці слова озвучити. А коли кажуть, що я схожий, то відповідаю : всі люди схожі на Бога, раз Господь нас створив за своєю подобою.

— Ви помічали несподівані реакції глядачів, особливо після цієї ролі?

— У виставі на Нагірну проповідь я спускаюся в зал. Приходили хворі, намагалися доторкнутися до руки. І тут я розумів того православного єпископа, який попереджав, що через мене люди можуть спокуситися, тому треба бути обережним, особливо коли актора починають ототожнювати з образом. Минулого року ми зробили добродійну виставу для дітей-інвалідів. От коли по-справжньому стало страшно. Весь перший ряд був у візочках. Я молився всю виставу. Пошли їм, Господи, здоров’я.

— Який був найнеприємніший відгук на цю виставу?

— А про «Ісуса...» нічого пристойного, аналітичного я і не пригадаю. Я дуже люблю цю роботу, їй багато віддано, і вона багато мені дала. А критика на інші вистави... Після «Дон Кіхота» відбулась моя перша зустріч з київською критикою: «На сцене актер, с виражением лица секс-символа львовской области». Та я все намагаюся сприймати з гумором, є лише кілька людей, на чию думку я можу спертися і беззастережно повірити.

— Ви як актор уповні віддаєтесь режисерському задумові?

— Коли ти ніколи не побував у шкурі режисера, то думаєш: «Які ці режисери недосконалі — не бачать, не відчувають, пропускають таких самородків!» А коли сам щось пробуєш і якийсь «самородок» починає комизитися... Тому, відколи я вперше «вклинився» в режисуру, намагаюся якомога філіґранніше виконати завдання режисера. І мовчки.

— Наскільки придатна до реального фаху сувора акторська система, де є подія, надзавдання тощо?

— Перед тим як почати писати сюрреалістичні полотна, Далі дістав академічну школу. І той, хто каже, що система – це все вчорашнє, віджиле, вони не у професії. Ця школа вкрай потрібна, як табличка множення для рахунків. Коли я працюю з Бабенко чи зі Стригуном, — тут є довіра, повага і користування тим самим лексиконом. Я шукав цього, коли сам ставив вистави. Але бачив випадки, коли режисер шукав і не знаходив, але продовжував ставити. І тоді виявлялося, що дитина вбрана задом наперед.

— Наскільки важливим був для вас історичний контекст, коли грали, наприклад, Пантелеймона Куліша у «Державній зраді»?

— Якби я в іншій країні грав таку особистість, то, можливо, розвивав би один певний аспект. А в нас все українське несе на собі подвійний історичний багаж — відсутність держави, за яку ми вболіваємо. Роль маленька, але мені треба було встигнути показати, що людина, безперечно, боїться. Але боїться людина шляхетна, котра гідно долає страх і перемагає насамперед себе. Я сам перейшов через спілкування з КДБ і знаю, як згинаються коліна, як нудота підступає. Розумієш, що ти такий минущий... І як з цього виборсатися, як вистояти? А треба. І можна.

— За якими критеріями ви можете оцінити свою гру після вистави?

— Ой, все це дуже суб’єктивно і несправедливо. Коли ти плачеш на сцені, здається, що й усі переживають з тобою те саме. А дзуськи, а може, ніхто й не переживає. Бо плакати повинен глядач, а не актор. Тепер для мене сльоза — таке саме табу на сцені, як обійми й поцілунки. Ти повинен привести зал до відповідного стану.

— Ви бачите себе актором трагедійного жанру чи не вірите в амплуа?

— Мій вчитель, Мойсей Баціян, казав: «Тарасе, у тобі майбутній характерний актор». Хоча давав мені грати Ієшуа Ганоцрі та Майстра у «Майстрі і Маргариті», Гемона в «Антігоні» і поручика Говоруху в «41» Лавреньова — тобто нічого ні характерного, ні комедійного. Але тепер доктор Астров і Гуров у «Дамі з собачкою» вирішені доволі характерно, і кажуть, це цікаво. Хоча, звичайно ж, хочеться зіграти героя, щоб у залі жінки плакали і мріяли.

— Чи бракувало вам чогось в акторській освіті?

— Я дуже люблю співати, здається, що ще мало робив, а хочеться ще більше. Люблю пластичне вирішення ролі, і у всіх виставах, де танцюють, я танцюю теж. Я хотів би глибше, аніж у студентські роки, підійти до філософії, до історії мистецтва. У мене дуже велика бібліотека, зібрана ще батьком. Але є такі книги, на які я роками дивлюся. А для того, щоб віддатися цій книзі, ніяк не вистарчає часу.

— Нещодавно вистава «Дама з собачкою» з вашою участю отримала приз за найкращу режисуру в Москві...

— Так. Це був міжнародний фестиваль «Слов’янський вінець» на базі Театру на Перовській, який очолюють брати Панченки — директор і режисер. Чесно признаюсь, що виставу ми, принаймні я, зіграли найгірше за час її існування — от не пішло. Але я собі думав: «Тут у мене є такий моментик, от зараз я на ньому і вскочу на підніжку...» – є емоційна пам’ять, вона часто допомагає, коли уже щось було досконало зроблено, а сьогодні ти приходиш у розтерзаному стані і не можеш грати виставу. Ненавидиш усе на світі, себе в першу чергу, але потім поступово тебе затягує у контекст, і все виходить, чудо відбувається, і після вистави виходиш як новенький. Про це ніхто не здогадується! А от тоді у Москві чуда не сталося. Нічого особливого не відбулось, а ми отримали приз за найкращу режисуру — уявляєте, як ця вистава зроблена, що навіть у такому вигляді захопила глядачів.

— Як сприйняли Чехова українською?

— Москвичі, росіяни і досі вважають нас за частку самих себе, але за таку частку, яка ще не в кондиції, ніби і хороше, добре, але трішки недолуге, щось таке, що наче заблукало десь у лісі. Після нашої вистави вони були розгублені — наче бути такого не може, і не повинні Чехова грати українською, і взагалі українці не такими повинні бути. Але цей місточок вже не скрутиш. Переправа правдивої візії про Україну налагоджена, інша річ, що часто натрапляєш просто на небажання і бачити, і чути. Кожного разу, коли ми їздимо до Москви, я хочу показати інший кут зору на нас. І, очевидно, це вдається, бо нас запрошують далі і далі, от цього року знову на роковини смерті Чехова. Коли мені по виставі надали слово, я сказав, що, може, комусь прикро, що ми не живемо під одним дахом, але цього не треба боятися, як не треба боятися, що ми розмовляємо різними мовами, бо по-суті ми розмовляємо однією мовою — мовою культури. Я говорив це російською, тому остання фраза закінчувалась «на языке культуры». І хтось із залу крикнув: «На русском языке!», на що я відповів: «Так, російська мова — це теж одна із мов культури». Так, імперський спадок всюди дається взнаки. Росіянам ще тяжко зрозуміти, що вони «одні з» — але ж кожен народ є винятковим.

— А наш?

— А наш народ є обраним, про що він віками пише на піску історії власною кров’ю і живе тільки власним коштом. Це народ зі світлим обличчям і променистим зором. То й Театр у нього кличе до єдиного, чим може бути виправдане наше перебування тут, — до любові.

Грудень, 2003.