Василя Павловича я знаю, відколи себе пам’ятаю. Високий, ставний, з веселим поглядом ясних очей, він завжди здавався мені кіноактором. У принципі я недалеко відійшла від істини, адже на той час він був провідним кінорежисером Української студії хронікально-документальних фільмів, де працював і мій батько. До речі, вони приятелювали й приятелюють донині, хоч тато від нього набагато молодший. Проте це ні одному, ні другому ніколи не заважало. І та привітність ішла від такту, вихованості й доброзичливості старшого, в якого за плечима були вже фронтові дороги, навчання у двох мистецьких вузах, робота в театрі, в пресі й кіно. Як просто й звично стали поруч ці буденні слова. І хто ж побачить за ними молодого лейтенанта-артилериста, який поруч зі своїми бійцями тяг трохи не на руках (а то й на руках!) свою гармату крізь вогонь, дим, кров і смерть дні й ночі до Перемоги; хто збагне подальшу долю розвідника-десантника, котрому доводилося пізньої осені сидіти в непрохідних болотах, жуючи саму кору молодих беріз, в оточенні ворога. Вижив! Вийшов із пекла війни з нагородами й... контузією. Дожив до Перемоги. Покоління переможців! Василь Павлович по праву належить до нього.

З часом контузія потроху відступила, – і ось він уже студент акторського факультету Київського театрального інституту. Потім — театр! Амплуа герой-коханець. Дрогобицький обласний музично-драматичний театр. Глядач бачив його в «Наталці Полтавці», «Ой, не ходи Грицю...», «Безталанній», а ще у виставах «Підступність і кохання» Шіллера, «Овод» Ліліан Войнич, у багатьох ролях сучасного репертуару: «Вас викликає Таймир», «Розлом» Лавреньова та інших. Де тільки не побував з тим обласним театром! Та колишні бої, поранення, холодні театральні сцени зробили своє: тяжка хвороба, з якою довелося боротися не один рік, аби лишитись живим. Знову переміг! Відтак — журналіст центральних газет України, публіцист. Зрештою — документальне кіно. Сам пише сценарії, знімає і монтує фільми про новобудови, шахти, домни, мартени. Майже в кожному пронизливо і глибоко лірично звучить тема рідної землі — України. Уже одна з перших його документальних стрічок – «Говерла» — знята й змонтована так, що з тієї Говерли всю нашу рідну батьківщину видно. І чисте, красиве українське слово, пісня. А ще картина про Платона Майбороду та Андрія Малишка – «Так народилася пісня» («Пісня про рушник»).

Василь Павлович близько зійшовся з Василем Земляком, Сергієм Козаком, Михайлом Чабанівським, Олександром Ільченком... Перший його власний твір — повість «Чаклунка Синього Виру» благословив до друку Андрій Малишко. Василь Павлович — сценарист майже всіх своїх документальних стрічок. Писав і сценарії художніх фільмів: «Ніч перед світанком» (перший багатосерійний український телефільм), «Корабель закоханих», «Спокута чужих гріхів», «Платон мені друг», «Украдене щастя». Встиг він попрацювати і керівником сценарної майстерні студії ім. О.П.Довженка, і директором «Укркінохроніки», і головним редактором журналу «Новини кіноекрану»...

Його п’єси досі йдуть у театрах, його романами, повістями й оповіданнями захоплюються читачі. Свій ювілей зустрічає новим романом-трилогією «На зламі», дві книги якої – «У кожного своє пекло» і «Краплені мільйони» — щойно з’явилися разом із великою збіркою поезій «Осіння сповідь». Студенти Київського тетрального читають зі сцени його твори, використовують уривки в навчальних сценічних роботах. Сердечна й щира «Осіння сповідь», яку високо оцінив Микола Жулинський («Літературна Україна» від 20 лютого 2003 року) починається лірикою про Фастів на берегах Унави, де побачив світ Василь Павлович. Сам і оформив книжку. Пейзажі, натюрморти, портрети, офорти, пастелі, до яких він звернувся років сім тому, експонуються нині на виставках. Галина Крайня