Вадим Скуратівський Перейти до переліку статей номеру 2004:#4
Дві кадрові інтриги


По Другій світовій війні — у всій європейській системі — знайшлося троє міністрів культури, які за своєю сутністю були втіленням європейської культури. Андре Мальро у голлістській Франції, Хорхе Семпрун у пофранкістській Іспанії, Іван Дзюба у вже незалежній Україні. Отож, голлієць, єврокомуніст, націонал-демократ. Попри різні політичні орієнтації цих осіб, маємо вочевидь спільний біографічно-психологічний знаменник їхньої «кар’єрної» катастрофи: всі вони були усунуті з «їхніх» урядів як аутсайдери у цих урядах. Котрі за давньою бюрократичною звичкою потребували слухняних функціонерів, а не особистостей такого от рангу.

Але культура (а особливо сучасна) вже за самою своєю духовною будовою вимагає присутності у ній — і в адміністративному полі біля неї — саме особистостей. Інакше вона перетворюється на гротеск, а то й просто на антикультуру.

Сказане — вкрай коротке переднє слово до двох злободенних «кадрових інцидентів» у Міністерстві культури і мистецтв України.

Порівняно недавно те міністерство залишила — вочевидь не з власної волі — Ганна Павлівна Чміль. Тепер уже колишній заступник міністра культури і мистецтв з 1995 року.

...Не будемо надто розводитись довкола цієї постаті. Процитуємо лишень велику українську кінорежисерку Кіру Георгіївну Муратову: «Ганна Павлівна — єдиний на моїй пам’яті чиновник, який безнастанно, з усіх своїх сил, чи не героїчно допомагав кіно. Доброму кіно».

А тому Ганна Павлівна Чміль опинилась за стінами її шановного міністерства, поза вітчизняним кінематографічним процесом, що ним вона роками героїчно і самовіддано опікувалась. І — додамо — естетично кваліфіковано.

Нам, так званій громадськості, передовсім кінематографічній, жодним словом не пояснили-не прояснили цю, стримано кажучи, «кадрову ситуацію»; мовляв, проковтнете.

Далі — «патологічно» там само і те саме. Сергій Васильович Тримбач, один із найбільш кваліфікованих і найвідоміших кінознавців на всьому пострадянському просторі (не кажучи про Україну) «залишив» Національний центр Олександра Довженка Міністерства культури і мистецтв України. Чому?!

«Приїхали...» Таке враження, що ми повернулися в совєцький бюрократичний палеоліт в епоху фурцевих, дьомічевих, бабійчуків, які нібито опікувались культурою у тогочасних своїх уже зовсім здичавілих «міністерствах», а насправді ту культуру руйнували.

Чим пояснити оці кадрові експромти? Тим, що Україна — це країна, де чиновництво всіх його історичних видів і різновидів розвело такі авгієві стайні, що їх очищення постає вже чи не найголовнішим пріоритетом національної безпеки?

Вадим Скуратівський, спеціально для «Кіно-Театру»


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#4

                        © copyright 2022