Те, що фільм брав участь у конкурсі цьогорічного Каннського фестивалю і не здобув найвищої нагороди, не означає, що тут гірша, аніж в усипаному лаврами «Підпіллі», художня якість. Навпаки, як на мене, фільм засвідчив, що Кустуріца вдосконалюється і як митець, і як мислитель. Але змінилась ситуація у світі, змінились уподобання суддівських команд. Страшний вірус воєнної агресії та ескалації насильства перекинувся з Балкан на інші території й уже в Каннах 2004 року перевага надається американській стрічці про перипетії довкола політики американського президента Джорджа Буша, даючи тим самим зрозуміти, що тема війни на Балканах уже не особливо актуальна.

Тільки Кустуріца показує війну по-особливому – і в цьому переконалися всі, хто свого часу бачив його «Підпілля». Показує як карнавал безумців. Бо чим, як не безумством є війна? Що, крім вибуху агресії та її жахливих наслідків, вона приносить? Цього разу розв’язання війни стає страшним лихом для конкретної людини на ім’я Лука (Славко Штимач) – інженера на залізниці у віддаленому, затиснутому звідусіль горами, полустанку Голубине. Вона для нього трагічна, тому що в армії його син, який мріяв грати у збірній країни з футболу. Лука не хоче знати про це жахіття, він викидає у вікно і розстрілює з гвинтівки телевізор, щоб не чути повідомлень про бої, які зовсім близько. Він не декларує свого пацифізму, просто не хоче піддаватися масовому психозу, не хоче ні воювати, ні знати нічого про цю ганебну війну. Бо призначення людини за час нетривалого земного існування в іншому. Він готовий безперервно працювати, щоб відновити залізничний рух на своїй ділянці, він невтомно вдосконалює її макет. Він готовий все віддати своєму синові, аби здійснилась його мрія стати знаменитим футболістом. Він готовий терпіти напади божевілля своєї дружини Жадранки, чиї сподівання співати на оперній сцені не справдились і арії в її виконанні звучать серед безлюддя, хоча вона й не упустить нагоди показати свій талант на багатолюдних урочистостях.

Тобто можна сказати, що Кустуріцу не політика цікавить. Його цікавлять люди. Звичайнісінькі. Химерні й простодушні.

Хоча б поштар, який регулярно відвідує і нашого Луку. Побачивши, що ведмеді вдерлися до будинку одного із мешканців і розтерзали його, замість викликати наряд поліції, аби знешкодити звірів, він продирається крізь учасників оркестру (іде репетиція чергового помпезного свята), аби повідомити високому начальнику про тих ведмедів. Врешті, організовують полювання на ведмедів, але на ньому вбивають не хижаків (про них забули), а самого начальника. Очевидно, українським глядачам важко зрозумати алегорію, хоча розв’язання війни є явищем універсальним: мусить хтось на когось напасти. В цьому випадку призвідцями стали ведмеді.

Мені здалося, що Емір Кустуріца, який в «Підпіллі» уже висловився з приводу безумства війни і до того ж у досить ризикованій формі, сьогодні не випадково повернувся до теми сербсько-боснійського конфлікту, показавши воєнний психоз і долю людини в цій ситуації. Дуже на часі переконання художника, що війна є чимось протиприродним. Очевидна річ: з історії людської цивілізації відомо, що війни тривають безперервно, що нічого, крім біди, не приносять. Але людство не робить ніяких висновків з цього. Тому абсурдна реакція Луки на події в його країні дуже зрозуміла й викликає симпатію: герой не хоче мирится з фактом війни. Він кохає Сабаху — дівчину з табору противників — саме в найвищу кульмінацію боїв, коли лунають вибухи і дах його будинку будь-якої миті може обвалитися. Бо життя це справді диво і ніщо його не зупинить.

Можливо, цей пасивний протест проти війни і є найрадикальнішим? Але Кустуріца не менш переконливо показує безвідповідальне шаленство, яке провокує війни. Епізод футбольного матчу важливий не тільки тому, що там грав син Луки. Матч перетворюється на всезагальну бійку, що зчиняється спершу на футбольному полі, а потім в неї втягуються і глядачі. Це розгул стихії і режисер не шкодує барв, задіює в цій несамовитій сцені масу людей.

Кустуріцу не сплутаєш ні з ким: його об’ємність, багатовимірність природна й органічна, як природною і органічною є форсована музикальність його фільмів, де музика не тільки за кадром, а й часто в кадрі самі виконавці, й мелодії поступаються тільки гуркоту вибухів і канонад.

Одна із відомих граней його таланту — це вміння працювати з тваринами, які у нього за артистизмом не поступаються професійним акторам. Цього разу знімалися коти, собаки, голуби, а функціонально важливу роль зіграла ослиця. Це парафраз, жартівливе і водночас цілком серйозне віддзеркалення історії героїв, їхнього кохання. На початку фільму вона не хотіла сходити із залізничного полотна через бажання загинути від нещасливого кохання. І саме вона, ослиця, рятує і самого Луку, який хотів у такий же спосіб покінчити з собою. Але хіба міг такий стійкий, такий життєлюбний чоловік як Лука так безглуздо померти?

Емір Кустуріца — це сплеск енергії, карнавальна стихія горців, які чомусь не можуть мирно вжитися. Невже треба, щоб вибухнула війна, аби зрозуміти справжню цінність кохання, цінність життя?