Оскільки ця версія любові — сучасна, а до того ж запропонована молодими людьми, в ній бачимо вже зовсім інакшу картину, ніж, принаймні, пропоновану 1997 року. Як почуття загалом, так і картину як характер зображення. Майже немає активного в таких випадках «персонажа» — природи, яка сприяла б відповідному настроєві героїв, а відтак і глядачів. Відсутні, як не дивно, й закохані герої. Натомість маємо персонажів, які ще або чекають на це почуття, або вже опинилися на його руїнах. Нерідко про любов мовиться рекламною скоромовкою та ще й за кадром (як маємо у випадку з героїнею фільму «Птахоlove»). Колізії зав’язуються і розв’язуються переважно в помешканнях, що не в останню чергу пояснюється скромним бюджетом проекту. Щоправда, є винятки. Наприклад, фільм «Берег», де почуття, точніше, друзки від нього, спостерігаємо на південному березі Криму. Вкрите легкою позолотою листя дерев і осіннє, не дуже привітне море логічно доповнюють та емоційно забарвлюють стан героїні (Анастасія Сердюк). Молода жінка опиняється перед очевидним фактом збайдужіння до неї партнера (Олег Драч). І середовище тут є суттєвим, оскільки постановник (Костянтин Денесюк) не бажає шукати слів для вираження стану молодої жінки. Втішати її випало літньому чоловікові (Баадур Цуладзе), який заробляє на прожиття фотографуванням перехожих на набережній. Цьому ніби випадковому в історії двох закоханих персонажеві приділено значно більше місця, ніж коханцю героїні. Літній чоловік не лишається байдужим, і його здатність співчувати, зрозуміти іншу людину дуже важлива для автора фільму, як і настрій героїні, яка намагається триматися в нелегкій ситуації. Режисер дає простір акторам, вирішує своє завдання кінематографічними засобами. Стрічку можна кваліфікувати як психологічний етюд, і цим вона видрізняється серед інших короткометражок.

Місто як середовище дії також здатне активно впливати на настрій фільму. Назва «Крістіна і Денис танцюють танець бондарів», звичайно, налаштовує на розважальний лад, і таким, власне, фільм і є. Вояж героїв на таксі по Києву (постановник Дмитро Попов перетворив на кліпове освідчення містові, в якому не живе, оскільки переїхав до Німеччини. Здатність «пробитися» у широкий світ і є змістом стрічки, в якій любов опинилась на периферії: не можна ж усерйоз сприймати закоханість школяра в топ-модель, яка одного чудового дня зійшла з постерів (точніше, вийшла з авто), а Денис виявився поруч. У кожного часу свої кумири. Якщо колись хлопчаки закохувалися в кіноактрис, згодом — в естрадних співачок, то сьогодні — в топ-моделей. Вони, ці моделі, звичайні дівчата, з їхніх уст також злітають поширені лексеми «блін» та «козел». Легкі й грайливі мелодії гурту «Мандри», якими оформлено стрічку, задають тон невимушеності загалом банальній ситуації, примиряють з внутрішньою порожнечею героїв. І оскільки молоді люди вже, здається, остаточно втратили здатність висловлювати свої почуття, їм на допомогу приходить іграшковий попугай, який, як і живий, повторює слова, сказані людьми.

Але якщо з Денисом і Крістіною колізія розгортається і завершується весело, то зовсім інакше, тобто всерйоз, ставиться до своїх героїв та їхніх почуттів авторка фільму «Світло у вікні навпроти» (Алла Шкарупа). Тут є любовний трикутник, і герої нібито закохуються, але, якщо вірити фільму, то почуття взагалі не може тривати довго. Наслідуючи героя «Короткого фільму про кохання» Кшиштофа Кесльовського, герой стрічки також закохується в жінку, спостерігаючи за нею через вікно будинку навпроти. Бо ж кохає ця жінка (Оксана Архангельська) підтоптаного ловеласа (закрадається підозра, що заради грошей). Вродливій коханці не до жартів, адже законна дружина, діставши свого благовірного по мобільнику, вичитує йому. Як побитий пес (бо ж і коханка незадоволена), ловелас ретирується. Коханка страждає, закоханий в неї юнак наполегливо їй телефонує. але, на відміну від сором’язливого героя польського фільму, буквально нав’язує себе їй. Щоб через якийсь час зрозуміти, що його почуття кудись поділись. Всі ці стосунки, щоправда, якісь фальшиві. Потім на зміну любовному бажанню приходять будні (про них – скоромовкою), а любов зникає.

Окрім щасливої безтурботності та банальності почуттів, звертає на себе увагу ще одна характерна риса: автори висвітлюють любов ущербних людей. У згаданій стрічці «Птахоlove», наприклад, показано психічно хворого молодого чоловіка, який закоханий в актрису. Звичайно ж, вона кохає іншого, тільки чомусь той інший ні сіло, ні впало демонстративно йде до іншої. Але нещасний герой може спілкуватися з птахами – не випадково зветься птахоловом. За допомогою птахів він мститься зрадливцеві, й ця майже комічна сцена стає нібито кульмінацією, після чого хворий герой знову потрапляє в лікарню і йому залишаються тільки видіння актриси. У цьому випадку прикрі дві речі: сюжетна надуманість і поверховість.

Складніше вибудувана аналогічна ситуація у «Панні» — експериментальній стрічці.

Молода жінка не то в трансі, не то психічно хвора, освідчується незнайомцеві, що прогулює свою собаку. Чоловік, природно, лякається її, чимдуж мчить додому. Але тут починається наслання. Помешкання немов заворожене: двері не відмикаються, треба діставатися через пожежні сходи і балкон, падає і розбивається акваріум. Саме такими засобами, нагнітанням страху, передає автор внутрішній стан свого героя. Автор знов і знов зводить молодих людей, знімаючи межу між сном і реальністю. Все у фільмі, щоправда, позбавлене сенсу, але намагання створити настрій уже може виправдати цей дебют.

Любов всюдисуща, і якщо ти навіть зачинишся за сімома замками, від неї важко сховатись. Але загалом, судячи з фільмів, любов сьогодні є великим дефіцитом. Автори циклу «Любов — це...» констатують не її наявність, а її відсутність, втрату, неможливість. Їхні герої (чи автори?) ще не вийшли остаточно з-під влади Ерота, але не можуть це почуття чи то розпізнати, чи то дати собі з ним раду.