Усі радянські люди читали в дитинстві вірші про добрих міліціонерів, пізніше ті, хто дожив до перебудови, дивилися кіно про добряків-буржуїв та щиросердних олігархів. Від цих позитивних образів-масок у фільмі Олексія Росича «Олігіарх», де діють олігірхи й міліціонери, залишилася тільки батьківська любов (що завжди викликає розчулення), решта — не найкращі людські якості. Ці стереотипні образи, можливо, якщо дуже захотіти, і могли б скластися в непогане кіно. Якби не штучність побудови психологічних портретів персонажів, наслідком чого є нічим не виправдані дії та фрази героїв. Так, як чистий фарс сприймаються слова одного міліціонера, що втішає свого колегу, чиєю донькою «заволодів олігарх»: «Це може бути наказаніє Божіє. Сам подумай — скільки ти вже кошенят втопив, а? Сотні дві, не менше? У суботу ти шістьох утопив, а в неділю цей олігарх твою доньку... ну сам знаєш.» Таке враження, що фільм замислювався як драма, або трагедія, а режисер вдається до постійних іронічно-абсурдистських відступів. Можливо, це добре з точки зору розширення усталених жанрових меж, але неминучим наслідком такого змішання є еклектика і штучність.

Загалом робота Олексія Росича цікава своїм експериментальним підходом. Це помітно вже навіть у виборі тематики фільму, що не є буквальною відповіддю на питання: «Що ж таке любов?». Серед уже представлених восьми фільмів також цікавим є погляд на цю тему Ганни Яровенко у документальній стрічці «Кіноманія». Поки що це тільки дві роботи з восьми, які не є мелодрамами. Невже мелодрама — це єдиний жанр в якому можна говорити про любов і чому у більшості фільмів ця любов перетворюється на кліше?

Дуже хороша операторська робота Андрія Лисецького «витягує» фільм, навіть такі «загальні місця» відеоряду, як осіння алея в тумані, окуляри, що падають в траву... Формальні експерименти свідчать про пошук режисером свого стилю, власної кіномови. Хоча цей пошук і не завжди успішний, фільми Олексія Росича вже можна впізнати за такими ознаками, як звернення до гострої соціальної проблематики, зумисною відсутністю динаміки, що є наслідком поєднання монологів із кадрами-замальовками, свого роду кінонатюрмортами, спекулювання візуальними метафорами, гра на контрасті. Це можна побачити, зіставивши дві роботи режисера — минулорічну («Тато») і зняту у рамках «Любов — це...» («Олігарх»). До речі, і в «Таті» провідною є тема любові батька до доньки, батька, який і тут там стає жертвою обставин, що не залежать від нього самого.

Фільм, як і більшість картини з серії «Любов — це...» слабкий з погляду сценарію та акторської гри, але є деякі цікаві режисерські вирішення. Операторська частина, як і майже у всіх стрічках серії, виконана добре (дається взнаки робота операторів у рекламній сфері). Якось уже набридло говорити про нестачу сценаристів, адже кіно — не реклама, де можна задовольнитися красивою картинкою та іронічним штампом.