кадр з фільму «Дім дурнів»

27 жовтня цього року під завісу 32-го кінофестивалю «Молодість» в палаці «Україна» було показано фільм Андрія Кончаловського «Дім дурнів».Трагічний збіг обставин — фільм про чеченську війну йшов у Києві наступного дня після «рятівної» операції російських спецслужб у театрі на Дубровці — виявився симптоматичним. Перед переглядом зал піднявся на хвилину мовчання. Відкривав показ заступник Міністра культури Російської Федерації Сергій Лазарук такими словами: «Після останніх подій у Москві картину дивитись буде важко. Вам може здатись, що чеченці в ній зображені занадто по-доброму»...

1995 року по Російському телебаченню був показаний сюжет про психіатричний інтернат на чечено-інгушському кордоні, покинутий медперсоналом під час воєнних дій напризволяще. Пацієнти, мешканці лікарні, вижили. Тоді ж Андрій Кончаловський під враженням цієї історії написав кіносценарій. «Звичайно, — каже він, — історія моя вигадана — від початку до кінця, хоча поштовхом до написання сценарію стали реальні події». З прототипом головної героїні режисер протягом року спілкувався по телефону, хоча ніколи її не бачив.

Фільм отримав Ґран-прі у Венеції — другу за значенням нагороду кінофестивалю після «Золотого Лева». Нещодавно стало відомо, що російський оскарівський комітет під керівництвом Володимира Меньшова проголосував за висунення стрічки на здобуття «Оскара» в номінації «найкращий іншомовний фільм». Цікаво, що в Росії фільму майже ніхто не бачив. Окрім демонстрації у Венеції та одного показу в московському Будинку кіно, іншої можливості для росіян переглянути «Дім дурнів» не було. Після рішення оскарівського комітету картину терміново запустили в прокат у Пітері. Тому, на жаль, поки що важко говорити, як на картину, що торкається такої болючої для них теми, відреагували пересічні росіяни.

А от що саме такий фільм про Чечню (фільм як спроба примирення) рано чи пізно з’явиться — неважко було здогадатись. І не тільки тому, що війна — вдячна тема для кінорежисерів навіть некомерційного кіно. Просто митці часто можуть подивитись на людські чвари збоку (щоб не сказати «згори»). З точки зору людини серед тиші. Митцям дано побачити одразу те, для розуміння чого пересічній людині потрібно опинитися в епіцентрі бійні: що «на війні головне не перемога... на війні головне — смерть». Ці слова режисер вкладає у вуста також митцю — колишньому чеченському акторові Ахмеду, який зовсім не збирався воювати, аж поки після смерті батька й брата «автомат сам у руки не попросився».

Не дивно, що цей фільм зняв саме Кончаловський. Можливо, десять років життя й набагато більше років плідної роботи в Голлівуді [«Коханці Марії» (1984), «Потяг-утікач» (1985), «Сором’язливі люди» (1987), «Танґо і Кеш» (1989), телевізійний фільм-епопея «Одіссей» (1997)] дали режисерові необхідне відсторонення, щоб подивитись на російсько-чеченський конфлікт без упереджень. Неминуча і втрата: разом із можливим упередженням подеколи невистачає і щирості — тієї, яку може відчути лише той, кого біда торкнеться безпосередньо.

Що ж є? Є дуже переконливий фільм про абсурд будь-якої війни, що міняє місцями два простори по різні боки огорожі психіатричної лікарні, про те, що «все люди братья» — і таке інше. У «Домі дурнів» є все необхідне для якнайповнішого розкриття його гуманістичної місії — і нічого більше.

Саме гуманістичний настрій стрічки зробив її сюжет і навіть образність такими зрозумілими й передбачуваними. Ще до перегляду, з самої тільки назви, можна було зробити майже стовідсотково правильне припущення, що божевільня — за принципом «Корабля дурнів» — буде зображена, як мініатюрна модель великої Російської Федерації. І справді, окрім «справжніх» хворих (у фільмі задіяні дев’ятеро пацієнтів Московського психоневрологічного диспансеру №26, де знімали фільм), решта — мішанина народів, подеколи з показовими діагнозами: вічна дисидентка Віка, гомосексуаліст Гога, чеченець Махмуд, карлик Карлуша, кореєць Кім, єврейка баба Віра, ідіот Фуко, який цілими днями хитається, мов маятник, російська дівчина Жанна, яка уявляє себе нареченою Брайана Адамса (його, до речі, зіграв «сам»), її подруга, якій сняться «х...чки», і незаперечний лідер компанії — татарський поет Алі.

Таким же легко передбачуваним, проте від цього не менш необхідним, був епізод, де один одного впізнають колишні бойові товариші по афганській війні, тепер розкидані по різні лінії фронту. Тут цікаво провести паралель із потужними американськими антивоєнними фільмами. Якщо у стрічках «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Копполи, «Суцільнометалевий бронежилет» Стенлі Кубрика, «Тонка червона лінія» Терренса Маліка «наші», американці, зустрічаються на війні з абсолютними «чужими» — людьми, не тільки мови яких не розуміють, а й поведінки, світогляду, всього — вони для них майже не люди, то на чеченській війні присутні два покоління: ті, які ще жили в єдиній країні й воювали разом за спільну Батьківщину, і ті, яких таки справді чужість країни та її мешканців доводять мало не до божевілля, змушуючи від жаху стріляти наосліп по своїх. Чеченська дівчина-снайпер — також цитата (свідома?) із Кубрика — ще один арґумент на користь такої «чужості». Але все-таки інакшість чеченців тут зображена переважно через позитив: вони благородніші, навіть людяніші за своїх ворогів, вони втомились від війни, але зупиняти її вже пізно — забагато пролито крові родичів, яка вимагає помсти.

Не здивувало й те, що, намагаючись об’єднати два народи, режисер пустив у хід і кохання: Ахмед жартома пропонує Жанні одружитися, а згодом усі мешканці божевільні збирають нареченій «по нитці» весільне вбрання. Починається обстріл лікарні «федералами». Ахмед виштовхує Жанну з вантажівки: «Повертайся додому! — А де мій дім?» Тендітна постать дівчини у білій сукні, заляпаній болотом і кров’ю, з величезним акордеоном навпереваги — відчуття дежавю не полишає протягом усього фільму.

Візуальний бік стрічки дуже тонко поєднує кілька фактур зображення, які відрізняються відповідно до змісту сцени: від майже документальних кадрів із життя божевільні та єдиного епізоду зі стріляниною до надзвичайно красиво знятих візій Жанни, коли вона марить своїм нареченим, який приїжджає до героїв на блискучому, прикрашеному тисячами вогників потязі, співає про кохання, пригощає наречену та її друзів шампанським. На загальному тлі разюче відрізняється одна потужна, суто «блокбастерівська» сцена, яка, до речі, була на рекламних постерах у Венеції: серед шаленої стрілянини знесилена Жанна у кумедному весільному капелюшку опускається на свою скромну валізку, а за її спиною повільно падає й вибухає гелікоптер. У залі розлягаються захоплені вигуки.

У Венеції нагородження «Дому дурнів» зустріли розчарованим тюканням. Фільм критикують переважно за погану гру акторів. Мовляв, «божевільні» більше скидаються на персонажів комедії характерів, а недосвідчена Юлія Висоцька, виконавиця головної ролі, третя дружина і, як кажуть, муза Кончаловського, «витискає драматизм із закушених губів». Про комедію характерів я вже згадувала: на мою думку, вона тут цілком «на місці». А щодо Висоцької: ну скажіть, коли не критикували дружину режисера, яка знялась у головній ролі його фільму?

Повторюсь і наполягатиму на цьому. Незважаючи на всі «але», такий фільм може виявитись конче потрібним для самих росіян. Час покаже. Так чи інакше — хтось мусив його зняти. Нехай краще це буде такий майстер, як Андрій Кончаловський, відомий своєю інтеліґентністю як людина і бездоганною професійністю, «технічністю» як режисер. Попри всю неприємність терміну «політкоректність» і його суперечність мистецтву як такому — в цій ситуації це набагато краще, аніж нова провокація, котру так важко оминути, знімаючи війну, на якій ще сьогодні гинуть люди.

На жаль, виступ пана Лазарука перед показом «Дому дурнів» у Києві доводить, що мало хто з «цивільних» здатний серйозно сприймати послання таких фільмів.