Денисенко Тарас Володимирович «Американські черевики» (2001)

— Сашко у фільмі Михайла Бєлікова «Які ж ми були молоді» — це ваша перша роль?

— Перша професійна. Школярем я знявся у «Високому перевалі», до того грав у цілій низці дитячих епізодів: «дитина, покинута на вокзалі», «воєнна дитина», «голодна дитина» тощо. Під час навчання у ВДІК знімався в курсових, дипломних роботах моїх товаришів.

— Кого ви можете назвати своїми вчителями? Хто справив на вас особливий вплив?

— Перші, безперечно, — мої батьки, хоч я тоді не виявляв особливого зацікавлення акторською професією. Я з дитинства знав, як робиться кіно, й воно не мало на мене гіпнотичного впливу. Далі — Олексій Баталов, чию майстерню я закінчив у ВДІКу. Тепер він завкафедрою акторської майстерності. Взагалі я гадаю, що вчителі — це ті люди, з якими актор безпосередньо працює. І не обов’язково вони мають бути старші, талановитіші або розумніші за тебе. На мене по-своєму впливали всі актори, з якими я знімався. І Реґімантас Адамайтіс, з яким я знімався в фільмі Дмитра Томашпольського «Будемо жити», і Рамаз Чхеквадзе, з яким ми грали в «Американських черевиках» Аркадія Яхніса, і Кость Степанков, з яким я знімався у «Високому перевалі». Я відчув на собі вплив не тільки акторів, а й режисерів, художників, письменників, з якими працював або просто товаришував мій батько, хоч я був дитиною, коли стежив за ними у нас вдома або з-за камери на знімальному майданчику.

— Які основні риси характеру, на вашу думку, повинен мати актор?

— Як на мене, актор — це завжди художник, співавтор картини, а не лише інструмент вираження волі режисера. Відповідно він передусім повинен мати риси художника, про які говорять із часів винайдення іконопису, — моральність, совість. І не зраджувати своїх переконань. Конформісти, як відомо, не залишають сліду по собі. Найкраща відповідь — фільм Бернардо Бертолуччі «Конформіст».

— До речі, про співавторство: Андрій Дончик сказав, що, знімаючись у «Кисневому голоді», ви внесли в цю картину багато свого...

— Справді. За початковим сценарієм герой мав загинути. Але в процесі знімання я раптово відчув, що потрібний інший фінал, який більше відповідав би часові (фільм знімали в 1991 році). За моїм відчуттям на тлі руйнування системи, що на той момент дійшла до цілковитого безглуздя, мала статися безглузда, випадкова смерть, але не Івана Білика, а його антипода, який, за великим рахунком, теж є жертвою системи. Ми довго обговорювали це з Андрієм Дончиком, сценаристом Юрком Андруховичем, оператором Ігорем Крупновим, продюсером картини Миколою Морозом, переглядали знятий матеріал і, врешті, вирішили змінити сценарій, хоч це було нелегко. Гадаю, Андрій теж мав відчуття, подібні до моїх, інакше це була б не співтворчість. Загалом у мене прекрасні спогади про роботу з Дончиком і його знімальною групою. Всі вони не просто знімали картину, а по-справжньому творили її.

— Ви паралельно знімалися в «Кисневому голоді» і «Фучжоу» Михайла Іллєнка. Важко було відтворювати два цілковито відмінні образи?

— Ну, по-перше, були складнощі суто фізичного характеру. В «Фучжоу» у мене було довге волосся, а в «Кисневому голоді» я мав бути майже лисим. Процес знімання вже розпочався, і я не мав права стригтися. Щоб приховати волосся, мені заплітали по сорок вісім кісок, клеїли перуку. Щодо інших складнощів, скажу, що в актора повинна бути лабільна психіка. Це — частина професії. Адже щоразу, на сцені чи в кадрі, ти існуєш у ситуації цілковитого вимислу, а глядач на якийсь час має повірити, що ти живеш справжнім життям. Доводиться вдаватися до своєрідного самонавіювання. Це, по суті, ненормально, тому різноманітні неврози — це професійні акторські хвороби, як астиґматизм у операторів. Гарно, коли виникають труднощі при переході від однієї до іншої ролі, це особистісна взаємодія з матеріалом. Порівняйте мої ролі в різних картинах, вони здаються вам однаковими?

— Я б так не сказала.

— Але світогляд усіх героїв, яких я зіграв, притаманний і мені. Вони всі мені близькі: і Сашко в картині «Які ж ми були молоді», і Іван Білик з «Кисневого голоду», і Орест із «Фучжоу», і, звичайно ж, моя остання роль — Морозенко в «Богдані Хмельницькому», хоч я й не поділяю історичної концепції, запропонованої режисером у цьому фільмі. Якщо ж актор усюди однаковий, значить, у нього таке амплуа.

— Ви любите детально відпрацьовувати роль чи віддаєте перевагу імпровізації?

— Все залежить від матеріалу. Безперечно, коли граєш класику, імпровізація з текстом практично неможлива. Хоча можна якось адаптувати його, по-своєму розставити акценти. Це нюанси, про які, можливо, і не думаєш конкретно. Велике значення мають і зовнішні обставини: яка сцена, де її знімають. Коли знімають на натурі, всі так чи інакше імпровізують. Положення сонця, вітер, сніг, дощ, твоє самопочуття, настрій усієї групи, всі деталі суттєво впливають. Я не вірю, що хтось може від цього абстраґуватися.

— Актор кіно і актор театру — це різні професії?

— Насправді це різні техніки. Так само кожний художник пише не тільки олією. В когось найкраще виходить станковий живопис, у когось графіка, а хтось краще ліпить дулі з глини. Але хіба рисунки Леонардо да Вінчі гірші за його фрески? Справа лише в таланті. Теоретики багато говорять про різні системи, школи. Але практика — це дещо інше. Скажімо, виклад системи Станіславського розрахований на людей середнього обдарування, яким потрібні якісь чіткі визначення, догми. Але знання певної сукупності правил не ґарантує успіху. Важливим є досвід. Батько Олексія Баталова був асистентом Станіславського ще в дореволюційні часи. Його дядько, Микола Баталов, який знявся в фільмі «Путівка в життя», — випускник студії Станіславського на Поварській. Тітка Баталова — Ольга Андровська. Мій учитель — носій живої школи МХАТу, системи Станіславського і Немировича-Данченка.

— Ви згадали про свою роботу в фільмі Аркадія Яхніса «Американські черевики». Розкажіть, будь ласка: що це за картина і коли її зможуть побачити українські глядачі?

— Дія фільму відбувається в невеличкому повоєнному містечку білорусько-польського порубіжжя, де по війні залишилося тільки кілька людей. Мій герой, якого вважали загиблим, повертається з війни й зустрічає жінку, в яку з дитинства закоханий. Вона втратила чоловіка, а пізніше — коханця, німецького офіцера, він — дружину і дітей. Вони знайшли одне одного, але, по суті, це кохання на крові, що й розуміє мій герой. Не витримавши психічного надлому, він вмирає.

На жаль, цей фільм навряд чи буде показаний в Україні, оскільки є власністю німецької продюсерської фірми. В Німеччині він уже був показаний по кількох телеканалах.

— Як ви ставитеся до роботи в телесеріалах?

— Як до нормальної акторської роботи. Це все одно, що працювати в кіно або в театрі. Чудово, якщо актор знімається. Щоправда, самому ще не доводилося грати в серіалах сучасного типу. Неприйнятно для мене, коли професійний актор знімається в рекламі. Був такий відомий актор Борис Чирков, який в студентські роки зіграв революціонера Максима. Він розповідав, що, знімаючись у картині, паралельно підробляв у тодішній рекламі — кіножурналі про боротьбу з венеричними хворобами. Кіно, як відомо, тоді вважалося найважливішим із мистецтв, завдяки своїй просвітницькій функції. Завданням журналу був лікбез: наочно показати глядачам, що таке сифіліс. Чирков зіграв хворого, якого детально оглядає лікар. І от, уявіть собі, в кінотеатрі йде прем’єра картини про Максима, а перед фільмом пускають той самий кіножурнал. І одразу після цього глядач бачить Бориса Чиркова в ролі великого революціонера.

Для роботи в рекламі сьогодні є професійні моделі, яких спеціально для цього готують. Це робота не для актора.

— Кого з молодих українських акторів ви могли б відзначити?

— Мені дуже подобаються Микола Боклан, Олег Масленников, Вікторія Малекторович. Сильне враження справив на мене Остап Ступка в Сойчиному крилі. Це актори молодшого покоління. Молодшого я не знаю.