"ЧАСОМ МЕНІ СТАЄ ШКОДА, ЩО Я НЕ СТАВ ФАХІВЦЕМ ІЗ ПОРЦЕЛЯНИ"

Вадим Скуратівський(1941 р.н.) – гуманітарій-енциклопедист, харизматичний оратор і неймовірно плідний дослідник, що однаково яскраво проявив себе в різних дисциплінах – літературо- та кінознавстві, історії мистецтва та культурології, не кажучи про сотні міждисциплінарних досліджень і публіцистичних статей його авторства. Доктор мистецтвознавства (1997), академік Академії мистецтв України (2004).

Лю­ди­на ре­не­санс­ної ши­ро­ти інте­ресів і фо­то­графічної пам’яті (ду­же ча­с­то Ва­дим Ле­онтійо­вич ци­тує сотні книг по пам’яті, і навіть у пись­мо­вих ро­бо­тах), він спро­бу­вав се­бе не ли­ше в інте­лек­ту­альній ца­рині, а й у про­фесійно­му спорті (юнаць­ке зацікав­лен­ня бок­сом) і, зре­ш­тою, в ак­торській про­фесії (дві най­я­с­кравіші ролі – в стрічках Сергія Мас­ло­бой­щи­ко­ва «Співач­ка Жо­зефіна і ми­ша­чий на­род» (1994) та «Шум вітру» (2002), за пер­шу з яких він навіть от­ри­мав премію на кіно­фе­с­ти­валі «Сто­жа­ри» за «най­кра­щу роль не­про­фесійно­го ак­то­ра»).

Се­ред йо­го кни­жок: літе­ра­ту­роз­нав­ча мо­но­графія «Ми­с­тецькі про­бле­ми у німець­ко­му ро­мані ХХ століття» (1971); збірни­ки на­уко­вих ста­тей про літе­ра­турні та ми­с­тецькі яви­ща як­най­шир­шо­го істо­рич­но­го діапа­зо­ну «Лі­те­ра­ту­ра та історія» (1996) та «Історія та куль­ту­ра» (1996); дво­том­ник «Ек­ранні ми­с­тецтва в соціокуль­тур­них про­це­сах ХХ століття: Ге­не­за. Струк­ту­ра. Функція» (1997), в яко­му кіне­ма­то­граф про­аналізо­ва­но як той вид ми­с­тецтва, що став тех­но­логічним та мис­линнєвим відповідни­ком ціло­го ХХ століття, своєрідним дзер­ка­лом, у яко­му відо­б­ра­зи­ли­ся всі най­ак­ту­альніші про­це­си як у гло­баль­но­му вимірі, так і в різних національ­них кон­тек­с­тах; не­ве­ли­ка, про­те все­охоп­но-уза­галь­ню­валь­на бро­шу­ра «Куль­ту­ра Но­во­го Ча­су – ос­новні стра­те­ге­ми но­воєвро­пейсь­ко­го куль­тур­но­го роз­вит­ку» (2007) про го­ловні на­прям­ки роз­вит­ку но­воєвро­пейсь­кої цивілізації від її по­чатків до на­ших днів.

5 жовт­ня 2011 ро­ку Ва­ди­мові Ску­ратівсько­му ви­пов­ню­ється сімде­сят. І з та­кої приємної на­го­ди спілкуємо­ся з ювіля­ром, а за­ра­зом і постійним ав­то­ром і чле­ном ред­ко­легії жур­на­лу «Кіно-Те­атр», про йо­го ми­нулі, те­перішні та май­бутні здо­бут­ки.

-За­зви­чай вас роз­пи­ту­ють як ек­с­пер­та в ца­ри­нах куль­ту­ри, історії, ми­с­тецтва. У цій же роз­мові мені хотіло­ся б де­що змісти­ти фо­кус ува­ги і зро­би­ти об’єктом на­шої роз­мо­ви без­по­се­ред­ньо вас, по­го­во­ри­ти про те, що фор­му­ва­ло вас і впли­ва­ло на ва­шу інте­лек­ту­аль­ну біографію.

– Як ка­зав ко­лись То­мас Стернз Еліот: «А що зна­чить ви­о­крем­ле­на, егоїстич­на осо­бистість у су­час­но­му світі?» Але, зви­чай­но, іноді не зай­ве по­го­во­ри­ти і про са­мо­го се­бе, ад­же че­рез цей індивіду­алістич­ний, навіть егоїстич­ний кри­с­тал так чи інак­ше просвічу­ють якісь знач­но важ­ливіші, ніж ми з ва­ми, сю­же­ти світу.

– А як, влас­не, ста­ло­ся, що, от­ри­мав­ши філо­логічну освіту й за­хи­с­тив­ши літе­ра­ту­роз­нав­чу ди­сер­тацію, ви зго­дом пе­рей­ш­ли в інші сфе­ри гу­манітар­но­го знан­ня?

– На­справді це бу­ло похідним від то­го­час­ної си­ту­ації. Іноді я чую комплімен­ти, що я, мов­ляв, і літе­ра­ту­роз­на­вець, і ми­с­тецтвоз­на­вець, і кіноз­на­вець, і та­ке інше. Але річ у тім, що десь уже на ос­танніх кур­сах універ­си­те­ту я по­чав ро­зуміти, що спро­ба гра­нич­ної спеціалізації в цьо­му світі (кон­крет­но – в київсько-ук­раїнсько­му світі) закінчується для осо­би про­сто-та­ки ка­та­ст­ро­фою. Гу­манітарій (і не тільки він, до речі) по­трап­ляв у па­ст­ку: ук­раїніст, навіть найбільш ней­т­раль­ний, ра­но чи пізно по­чи­нав го­во­ри­ти, скажімо, про ста­нов­лен­ня ук­раїнської на­род­ниць­кої літе­ра­тур­ної тра­диції, і тоді рап­том ви­яв­ля­ло­ся, що він ка­же щось не те. Істо­рик зіштов­ху­вав­ся з не­обхідністю ро­би­ти «комплімен­ти» не ли­ше Пе­т­ру, а й навіть Мен­ши­ко­ву. Сто­сов­но філо­софії і ка­за­ти не до­во­дить­ся, ад­же во­на бу­ла за­мк­ну­та пе­ре­довсім в істмат і діамат (істо­рич­ний та діалек­тич­ний ма­теріалізм. – Р.С.). Ба більше, навіть там бу­ли свої межі, які не мож­на бу­ло пе­ре­хо­ди­ти. Ми­с­тецтвоз­нав­ст­во ж бу­ло орієнто­ва­не на соціалістич­ний ре­алізм (у ХХ столітті), а по­пе­редні епо­хи так чи так бу­ли та­буй­о­вані на різних ділян­ках. Влас­не, не ли­ша­ло­ся жод­но­го вільно­го фраг­мен­та гу­манітар­ної сфе­ри.

Тож я швид­ко зро­зумів, що маю пра­цю­ва­ти в будь-якій сфері гу­манітар­но­го знан­ня так, щоб уже в на­ступ­ну мить ма­ти змо­гу пе­рей­ти в якусь іншу.

І як­раз десь у 1960 – 1970-х я, заціка­вив­шись ук­раїністи­кою, вирішив на­пи­са­ти цикл ста­тей про ук­раїнських пись­мен­ників у то­му чи то­му кон­тексті: про Кот­ля­ревсь­ко­го, харківських ро­ман­тиків, Шев­чен­ка… Але пер­ша ж моя публікація – «Шев­чен­ко в кон­тексті світо­вої літе­ра­ту­ри»(1) – скінчи­ла­ся ней­мовірним скан­да­лом. І ще й із ор­ганізаційни­ми вис­нов­ка­ми.

– Це ж за цю стат­тю вас виг­на­ли з ре­дакції «Всесвіту»?

– Ро­зумієте, на­справді виг­на­ли ме­не не тільки за неї. Виг­на­ли і за те, що я впіймав од­но­го відо­мо­го ук­раїнсько­го пись­мен­ни­ка на плагіаті, і плагіаті, ска­за­ти б, до­волі на­хаб­но­му. Те­пер мені навіть жаль Пав­ла За­гре­бель­но­го(2). Але що бу­ло – те бу­ло…

І бу­ло ще од­не. Ко­ли ме­не вже ма­ли ос­та­точ­но виг­на­ти зі «Всесвіту», то один відповідаль­ний працівник ЦК КПУ як­раз за­хи­щав док­торсь­ку ди­сер­тацію, як го­ди­ло­ся тоді, з пи­тань на­род­ності та партійності. Я ж на­пи­сав ре­цензію на неї, вка­зав­ши, що знай­шов по­над три­с­та по­ми­лок, із яких тут на­во­д­жу сто. Після чо­го за­ува­жив, що як­що цю ди­сер­тацію та­ки за­хи­ща­ти­муть, то я за­ли­шаю за со­бою пра­во звер­ну­ти­ся у ВАК… Тож ви­с­та­ви­ли ме­не за ці три сю­же­ти ра­зом, і після то­го я аж три ро­ки хо­див без ро­бо­ти.

Та, ба­чи­те, са­ме тоді я не про­сто заціка­вив­ся кіно, а й знай­шов свою сте­жи­ну в ца­ри­ну хоч і неінсти­туціалізо­ва­но­го, але кіноз­нав­ст­ва: пев­ний період я без­пе­ре­с­тан­ку чи­тав лекції пе­ред фільма­ми в кіно­те­а­т­рах. Спер­шу керівництво Бу­дин­ку кіно (а влас­не, Бю­ро про­па­ган­ди ра­дянсь­ко­го кіно­ми­с­тецтва) ста­ви­ло­ся до ме­не до­волі ло­яль­но. Во­ни навіть відси­ла­ли ме­не у різні відря­д­жен­ня з лекціями, а всю цю діяльність не­по­га­но оп­ла­чу­ва­ли. До то­го ж, це бу­ла чу­до­ва мож­ливість спілку­ва­ти­ся з кіне­ма­то­гра­фом і ди­ви­ти­ся різні фільми, так би мо­ви­ти, «впри­тул». Скажімо, «Попіл і діамант» Вай­ди я ди­вив­ся не менше 50 разів. Від ме­не ж ви­ма­га­ло­ся по­яс­ню­ва­ти ау­ди­торії (пе­ре­важ­но інтелігентній або, в до­б­ро­му зна­ченні, напівінтелігентній) ха­рак­тер цьо­го та інших фільмів. Та, зре­ш­тою, ме­не виг­на­ли і звідти. Це бу­ла ініціати­ва вже покійної Нон­ни Ми­хайлівни Ка­пель­го­родсь­кої, яка ка­за­ла: «Ну, хто він та­кий, щоб зай­ма­ти­ся кіноз­нав­ст­вом?»

А потім ме­не взя­ли в «Київську Русь» – найбільший кіно­те­атр сто­лиці на той час. Йо­го тодішній ди­рек­тор був, не більше й не мен­ше, ко­лишнім за­ступ­ни­ком го­ло­ви КДБ. Він мені й за­про­по­ну­вав ви­с­ту­па­ти там пе­ред фільма­ми. Пла­ти­ли ж мені з фон­ду са­мо­го кіно­те­а­т­ру. Од­вер­то ка­жу­чи, гроші бу­ли ду­же скромні; пам’ятаю, що за пе­реднє сло­во до фільму «Жор­сто­кий ро­манс» я от­ри­мав аж три кар­бо­ванці. Але тоді й во­ни щось ва­жи­ли…

А ще пе­ред цим я зро­бив спро­бу, по­го­дин­но ви­кла­да­ю­чи після за­хи­с­ту ди­сер­тації за­рубіжну літе­ра­ту­ру в універ­си­теті, «пе­ре­ко­чу­ва­ти» у філо­софію. І я навіть мав уже ви­кла­да­ти на філо­софсь­ко­му фа­куль­теті історію філо­софії, але… не пу­с­ти­ли. Зго­дом ме­не ще шість разів на­ма­га­ли­ся вла­ш­ту­ва­ти на ро­бо­ту в Інсти­тут філо­софії – і шість разів не пу­с­ка­ли. Про Інсти­тут літе­ра­ту­ри й го­во­ри­ти не до­во­дить­ся! Та й в Інсти­туті ім. Рильсь­ко­го (тоді – Інсти­тут ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва, фоль­к­ло­ру та ет­но­графії. – Р.С.) бу­ли до­б­родії, які ду­же на­сто­ро­же­но ди­ви­ли­ся в мій бік.

Так я і ко­чу­вав з однієї ділян­ки в іншу. Й, од­вер­то ка­жу­чи, де я тільки не ви­кла­дав: у Київсько­му універ­си­теті імені Шев­чен­ка, в Ху­дож­нь­о­му інсти­туті, в Інсти­туті куль­ту­ри імені (тоді ще) Корнійчу­ка. І що тільки не ви­кла­дав: за­рубіжну літе­ра­ту­ру, літе­ра­ту­ру на­родів СРСР, російську літе­ра­ту­ру. Як ук­раїнський націоналіст, я не мав пра­ва ви­кла­да­ти ук­раїнську літе­ра­ту­ру (хо­ча потім і її ви­кла­дав у Ху­дож­нь­о­му інсти­туті); соціологію – у вечірньо­му універ­си­теті марк­сиз­му–ленінізму; і, на­решті, по­точ­ну російсько-ра­дянсь­ку літе­ра­ту­ру й по­точ­не ра­дянсь­ке кіно – у Вищій партійній школі.

І в ос­тан­нь­о­му ви­пад­ку спо­чат­ку все бу­ло ніби га­разд. Але після то­го, як по мікро­фо­ну «підслу­ха­ли» од­ну з моїх лекцій про ра­дянсь­ку по­езію часів Ве­ли­кої вітчиз­ня­ної війни (як тоді ка­за­ли), то знай­ш­ли в ме­не со­рок сім (!) іде­о­логічних по­ми­лок. Так я зро­зумів, що і звідти тре­ба тіка­ти.

– А доз­воль­те по­вер­ну­ти­ся до тієї-та­ки статті про Шев­чен­ка. Нинішньо­му чи­та­чеві не до кінця зро­зуміло, що ж у ній та­ко­го кра­моль­но­го. Га­разд, по­став­ле­но творчість Шев­чен­ка у світо­вий кон­текст, по­ка­за­но, в чо­му йо­го но­ва­тор­ст­во. Але що на­справді ро­з­д­ра­ту­ва­ло «офіційних» чи­тачів найбільше?

– Тут я мо­жу приєдна­ти­ся до кар­ди­на­ла (УГКЦ. – Р.С.) Йо­си­па Сліпо­го, який ска­зав про неї так: «Стат­тя гар­на, хо­ча й марк­си­с­товсь­ка» (сміється). Юрій Ше­рех-Ше­ве­ль­ов десь 1979 ро­ку, тро­хи зви­со­ка по­ста­вив­шись до неї, на­пи­сав, що нічо­го но­во­го, мов­ляв, ав­тор не ска­зав: він і далі за­ли­шається при на­род­ницькій мо­делі.

Чес­но ка­жу­чи, в цьо­му пи­танні я і за­раз за­ли­ша­ю­ся при тій-та­ки на­род­ницькій мо­делі. Але в статті я ду­же послідо­вно провів цю го­ло­вну дум­ку – по­ка­зав, що в си­ту­ації ХІХ століття Шев­чен­ко різко ви­о­крем­люється з усієї літе­ра­тур­ної су­ми до­би, ад­же він прий­шов із са­мих низів, по суті, з аб­со­лют­но­го пек­ла. А вслід за тим я до­волі не­це­ре­мон­но ска­зав, що інші ав­то­ри не пе­ре­бу­ва­ли в такій си­ту­ації, включ­но з російськи­ми – Пушкіним і До­стоєвським (бо ж у дру­го­го бу­ло ли­ше декілька літ ка­тор­ги). Не ка­жу­чи вже про західних ав­торів і на­род­ницькі імітації в інших літе­ра­ту­рах. А в Шев­чен­ка був унікаль­ний досвід, який пе­ре­ду­вав страш­но­му досвідові ХХ століття з йо­го ге­ка­том­ба­ми.

І я там, зре­ш­тою, на­тяк­нув на ос­танні ряд­ки з «Од­но­го дня Іва­на Де­ни­со­ви­ча» Со­лженіци­на: «Та­ких дней в его сро­ке от звон­ка до звон­ка бы­ло три ты­ся­чи шест­сот пять­де­сят три. Из-за ви­со­кос­ных го­дов – три дня лиш­них на­бав­ля­лось...» Я б не ска­зав, що на­чаль­ст­во аж так поміти­ло цю ци­та­ту. Але щось йо­го точ­но за­че­пи­ло. Як тоді ска­за­ли моїй одній знай­омій: «От як це ро­зуміти: пи­ше хтось про Шев­чен­ка, а на­справді має на увазі щось зовсім інше?».

(…) Потім я по­чав, не­сподіва­но для ки­ян, дру­ку­ва­ти­ся у Москві – в «Ли­те­ра­тур­ном обо­зре­нии», «Ли­те­ра­тур­ной га­зе­те». Хо­ча й ро­зумів, що це не на­дов­го. Бо ко­ли вий­ш­ла моя стат­тя про ви­дат­но­го російсько­го по­ета Олек­сан­д­ра По­ле­жаєва, мені под­зво­ни­ли з КДБ і ска­за­ли: «З ці­кавістю про­чи­та­ли ва­шу стат­тю. Особ­ли­во заціка­вив нас той па­саж, де ви ка­же­те про те, що поліцейсь­ка зіни­ця, як зу­пи­ни­ла­ся, так і далі ди­ви­ла­ся в бік Олек­сан­д­ра По­ле­жаєва». Простіше ка­жу­чи, во­ни мені на­тяк­ну­ли...

Але все-та­ки встиг­ли з’яви­ти­ся мої статті про Олек­сан­д­ра Гріна (яко­го я вва­жаю справді ду­же ціка­вим ав­то­ром), Си­ме­о­на По­лоць­ко­го, бе­ле­т­ри­с­та Во­ло­ди­ми­ра Ма­каніна. В інших жур­на­лах ви­хо­ди­ли мої статті про Льва Тол­сто­го (до речі, по­ряд зі стат­тею про ньо­го ж ака­деміка Ли­ха­чо­ва), про Ма­я­ковсь­ко­го. А потім – як відріза­ло. І тоді я вже зро­зумів, що був дзвінок із Києва, і то­му моя співпра­ця з ти­ми ре­дакціями при­пи­ни­ла­ся.

Але оскільки з ук­раїністи­ки ме­не вже виг­на­ли, те­пер-от – і з ру­си­с­ти­ки, я вирішив зай­ня­ти­ся чи­мось іншим. Отак я і по­чав ціка­ви­ти­ся аб­ст­ракт­ни­ми кіно­дис­ципліна­ми, ма­ю­чи надію, що вже тут за мною не вже­нуть­ся. Тоді і з’яви­ли­ся мої перші статті про історію кіно, ма­теріали, при­свя­чені кіно­те­орії то­що.

Та що ж їх бу­ло в Києві дру­ку­ва­ти? Моск­ва, зре­ш­тою, теж не ма­ла тоді над­то ба­га­то мож­ли­во­с­тей. Пам’ятаю, як Ми­хай­ло Бо­ри­со­вич Ям­польсь­кий хо­див із моїми стат­тя­ми т. зв. «ба­с­ка­ковсь­ким» інсти­ту­том (Інсти­ту­том історії та те­орії кіно) і по­ка­зу­вав усім, за­пи­ту­ю­чи, чи хтось рап­том не над­ру­кує Ва­ди­ма Ску­ратівсько­го. А во­ни са­ха­ли­ся, бо самі на­си­лу зна­хо­ди­ли мож­ли­вості для дру­ку своїх текстів.

А вже потім, ко­ли си­ту­ація зміни­ла­ся, на­прикінці 1980-х, рап­том з’ясу­ва­ло­ся, що я, як ска­за­ли в Москві, «ба­га­то­с­та­ноч­ник». Чим я тільки не зай­мав­ся! І тоді вже по­ча­ли мої ро­бо­ти з’яв­ля­ти­ся – і зви­чай­ним дру­ком, і еле­к­трон­ним, і на радіо я по­чав зву­ча­ти.

Але, чес­но ка­жу­чи, я вва­жаю, що це – і мінус моєї біог­рафії. Покійний мій вчи­тель Сергій Аве­рин­цев, із яким у ме­не бу­ли ду­же зво­ру­ш­ливі сто­сун­ки (чес­но ка­жу­чи, са­ме я і привіз йо­го впер­ше до Києва), ду­же точ­но про це ска­зав: «Ос­нов­на про­фесія – во­на рев­нує». Він же й сам був фахівцем із кла­сич­ної філо­логії (влас­не, спеціалізу­вав­ся на пізній ан­тич­ності й по­чат­кові візантійської тра­диції); а вже потім зай­мав­ся всім, чим мож­на, – і російською по­езією до­би сим­волізму, і пи­сав за­гальні статті про до­лю цивілізації то­що.

І, знаєте, він ка­зав прав­ду: го­ло­вна про­фесія й справді рев­нує. Хо­ча, як по­ду­ма­ти, то в ме­не її і не­ма. Га­разд, я – гер­маніст за фа­хом, ди­сер­тацію на­пи­сав про То­ма­са Ман­на і книж­ку потім про ньо­го ви­дав. Але май­же відра­зу після цьо­го я на­пи­сав і бро­шу­ру про Шан­до­ра Пе­тефі, бо ду­же люб­лю угорсь­ку літе­ра­тур­ну тра­дицію. А після то­го вже ме­не ве­ло то в один бік, то в інший. І на­решті – ось я пе­ред ва­ми.

– Влас­не, згад­кою про Сергія Аве­рин­це­ва ви фак­тич­но ви­пе­ре­ди­ли моє на­ступ­не за­пи­тан­ня – про вчи­телів. Ад­же в житті кож­ної яс­к­ра­вої осо­би­с­тості бу­ли лю­ди, які найбільше впли­ну­ли. Ко­го б ви мог­ли і хотіли на­зва­ти своїми на­став­ни­ка­ми?

– Мої без­по­се­редні вчи­телі – це на­сам­пе­ред філо­лог-кла­сик і не­о­еллініст Андрій Білець­кий (син Олек­сан­д­ра Білець­ко­го. – Р.С.) і йо­го дру­жи­на Те­тя­на Ми­ко­лаївна Чер­ни­шо­ва. Во­ни ду­же хотіли, щоб я став са­ме філо­ло­гом-кла­си­ком і навіть на­ма­га­ли­ся «де­пор­ту­ва­ти» ме­не з гер­маністи­ки до Льво­ва у відділ кла­сич­ної філо­логії до «уль­т­ра»-вче­но­го Со­ло­мо­на Яко­ви­ча Лур’є, яко­го ту­ди «за­гна­ли» з Пе­тер­бур­га.

Але, ба­чи­те, це ж був як­раз по­ча­ток 1960-х років, «відли­га». І мені зда­ва­ло­ся, що от-от усе пе­ремінить­ся. І що ж мені бу­ло під керівництвом Лур’є зай­ма­ти­ся найбільш ар­хаїчни­ми пла­с­та­ми ан­тич­ної тра­диції? Тож я ту­ди так і не поїхав, чим, до речі, тро­хи об­ра­зив Андрія Олек­сан­д­ро­ви­ча і Те­тя­ну Ми­ко­лаївну.

Але во­ни ме­не все ж три­ма­ли при кла­сичній філо­логії. Пам’ятаю, ко­ли моя донь­ка ма­ла десь шість років, Те­тя­на Ми­ко­лаївна якось за­пи­тує: «То ти вже на­вчаєш Мар’ян­ку ла­ти­ни?» Я ка­жу, що так, на­вчаю. «А яка в те­бе ви­мо­ва – німець­ка чи ок­с­фордсь­ка?» – «Та німець­ка», – відповідаю я. Тоді Те­тя­на Ми­ко­лаївна по­вер­тається до Андрія Олек­сан­д­ро­ви­ча: «Який жах! Уяв­ляєш, він при­чет­ний до дис­кримінації ок­с­фордсь­кої ви­мо­ви!» І от во­на вже ви­тя­гує ка­се­ту, вми­кає магніто­фон, і ми ра­зом слу­хаємо курс ок­с­фордсь­кої ла­ти­ни. Ма­буть, ми бу­ли ос­танніми в історії Східної Євро­пи, які слу­ха­ли ла­ти­ну на магніто­фоні (сміється).

Але, ма­буть, як­би я за­ли­шив­ся в ан­тичній філо­логії, це скінчи­ло­ся би, скоріше за все, якимсь інте­лек­ту­аль­ним конц­та­бо­ром. Я ж ба­чив, як цьку­ва­ли моїх учи­телів! Андрієві Білець­ко­му до­ве­ло­ся пе­рей­ти з ан­тич­ності в за­галь­не мо­воз­нав­ст­во, потім – в не­о­елліністи­ку; Те­тя­ну Ми­ко­лаївну та­кож зму­си­ли зміни­ти спеціалізацію. І я ба­чив, як їм важ­ко.

А з іншо­го бо­ку, мені тро­хи жаль, що не вда­ло­ся за­ли­ши­ти­ся при яко­мусь од­но­му біог­рафічно­му сю­жеті. Один знай­о­мий, по­ба­чив­ши якось, що я чи­таю «Фе­д­ра» Пла­то­на, і ще й грець­кою мо­вою, ска­зав мені: «Пізно ти йо­го чи­таєш! Це тре­ба бу­ло ро­би­ти на пер­шо­му курсі». Бо й справді, що та­ке Пла­тон у євро­пейській цивілізації? В са­мо­му тільки ХХ столітті це – що­най­мен­ше ти­сячі ду­же серй­оз­них робіт про ньо­го. От­же, тре­ба ово­лодіти всією цією су­мою знань. А ко­ли пли­гаєш із однієї сфе­ри в іншу – ти цьо­го про­сто не всти­гаєш зро­би­ти.

Але, з іншо­го бо­ку, в цьо­му є і свій плюс. Бо потім, ко­ли я вже по­знай­о­мив­ся з ве­ли­ки­ми універ­саль­ни­ми філо­софсь­ки­ми схе­ма­ми Вер­надсь­ко­го, о. Фло­ренсь­ко­го, Ге­не-Вронсь­ко­го (до речі, один із моїх учи­телів у істо­рич­но­му часі – польсь­кий мис­ли­тель, який пи­сав тільки фран­цузь­кою мо­вою), Тей­я­ра де Шар­де­на, то ця «роз­маїтість» як­раз і до­по­мог­ла мені зро­зуміти всі ці універ­салії.

Але ча­сом мені стає шко­да, що я не пе­ре­тво­рив се­бе на фахівця, скажімо, в галузі пор­це­ля­ни. От ко­лись я хо­див у Му­зеї російсько­го ми­с­тецтва, де є ду­же ве­ли­ка ко­лекція ста­ро­вин­ної пор­це­ля­ни, ди­вив­ся на неї і ду­мав, що мож­на ж на­пи­са­ти про­сто-та­ки бли­с­ку­чу мо­но­графію не про­сто про пор­це­ля­ну, а про її іко­но­графію! Але не на­пи­сав, бо для ко­го?..

– А, по­вер­та­ю­чись до вчи­телів, ко­го, крім по­друж­жя Білець­ких, ви ще вва­жаєте своїми на­став­ни­ка­ми?

– На­сам­пе­ред – це Гри­горій Пор­фи­ро­вич Ко­чур, пе­ре­кла­дач із ба­га­ть­ох мов, бли­с­ку­чий істо­рик літе­ра­ту­ри. Я був йо­го уч­нем десь із осені дру­го­го кур­су і вже до ос­танніх хви­лин йо­го жит­тя. Він ду­же ба­га­то ме­не чо­му на­вчив.

А потім так ста­ло­ся, що я вий­шов на мос­ковсь­ких (і не ли­ше мос­ковсь­ких) фахівців ду­же ви­со­ко­го кла­су. Це – В’яче­слав Іва­нов, Во­ло­ди­мир То­по­ров, Бо­рис Ус­пенсь­кий, Сергій Аве­рин­цев і на­решті Юрій Лот­ман. Ко­ли я пішов пра­цю­ва­ти в ре­дакцію «Всесвіту», то я по­чав дру­ку­ва­ти там пе­ре­кла­ди їхніх текстів. (І, до речі, це та­кож мені за­ра­ху­ва­ли потім до спра­ви – що я, мов­ляв, дру­ку­вав «не­бла­го­надійних» ав­торів у жур­налі.) Влас­не, ці лю­ди на­вчи­ли ме­не по-іншо­му ди­ви­ти­ся на історію куль­ту­ри. Я чи­тав усі без ви­нят­ку їхні тек­с­ти – від кан­ди­датсь­ких ди­сер­тацій, ав­то­ре­фе­ратів і далі. І, крім то­го, без­по­се­ред­ньо з ни­ми спілку­вав­ся – з Іва­но­вим, Ус­пенсь­ким, а особ­ли­во з Сергієм Сергійо­ви­чем Аве­рин­це­вим. А з Юрієм Лот­ма­ном ми спілку­ва­ли­ся ли­ше те­ле­фо­ном.

До речі, ко­ли ме­не вже ви­га­ня­ли зі «Всесвіту», Юрій Ми­хай­ло­вич мені за­те­ле­фо­ну­вав і за­пи­тує: «То що у вас там діється?» Я йо­му і роз­повідаю, що ме­не з ре­дакції ви­га­ня­ють че­рез стат­тю про Шев­чен­ка. Ка­жу, що мені за­ки­ну­ли, ніби я за­мах­нув­ся на «сон­це російської по­езії» – Пушкіна. А річ у тім, що пе­ред цим я як­раз пе­ре­слав йо­му (Лот­ман же був ви­дат­ним пушкіністом) із де­ся­ток своїх ста­тей про по­ета, до яких він по­ста­вив­ся до­волі ло­яль­но. А те­пер-от він вис­лу­хав ме­не по те­ле­фо­ну, по­мов­чав, а тоді ка­же: «Люб­лять же во­ни в Києві на­шо­го Пушкіна!»

А потім з’яви­ли­ся й інші ав­то­ри­тетні для ме­не осо­би. І цей про­цес три­ває і досі.

Скажімо, ще 1988 ро­ку в Мос­ковсь­ко­му універ­си­теті я «про­ва­лив» док­торсь­ку філо­логічну ди­сер­тацію – «Ка­те­горія світо­вої літе­ра­ту­ри». Один до­б­родій тоді зро­бив мені за­ува­жен­ня, що я, мов­ляв, по­кли­ка­ю­ся на Но­а­ма Хомсь­ко­го, а той іще ж не пе­ре­кла­де­ний російською!..

І от так ста­ло­ся пізніше, що моя па­сер­би­ця від’їха­ла до Аме­ри­ки, а її син там став інте­лек­ту­а­лом, і вже в ос­тан­­ньо­му класі ви­щої се­ред­ньої шко­ли по­чав ли­с­ту­ва­ти­ся з ви­дат­ним мо­воз­нав­цем, яко­му вже аж 85 років! Тож те­пер Но­ам Хомсь­кий че­рез хлоп­ця пе­ре­дає мені привіт. Так моя си­с­те­ма пла­не­тар­но­го на­вчан­ня за­мк­ну­ла­ся…

І, до речі, був у ме­не ще один на­вчи­тель – мій брат, який, ще сільським шко­ля­рем, чи­тав трьо­ма мо­ва­ми. Він ро­зумівся і на ки­тайській ієрогліфіці, і на японській, а під кінець жит­тя навіть пра­цю­вав технічним пе­ре­кла­да­чем із японсь­кої. Я спро­бу­вав до­гна­ти йо­го в цьо­му, але в ме­не, на жаль, не ду­же вий­ш­ло. Я ди­вив­ся на Оле­га, на­ма­гав­ся слідом за ним вхо­ди­ти в ці мо­ви, але потім во­но за­бу­ва­ло­ся. Як і ба­га­то іншо­го. Приміром, ко­лись я чи­тав фінською мо­вою – вже при­за­був. Чи­тав гру­зинсь­кою (а я вза­галі був ду­же прив’яза­ним до Грузії, яка в ра­дянські ча­си ли­ша­ла­ся більш-менш лібе­раль­ною) – та­кож при­за­був.

<…> А по до­розі я на­ма­гав­ся вчи­ти­ся в усіх без ви­нят­ку. Скажімо, при­га­дую Сергія Іва­но­ви­ча Біло­ко­ня, який бли­с­ку­че во­лодів усіма фак­та­ми ук­раїнської історії і куль­ту­ри пер­шої по­ло­ви­ни ХХ століття. Я сво­го ча­су зро­бив усе, що міг, щоб він став працівни­ком му­зею Лесі Ук­раїнки, де я пев­ний час був за­ступ­ни­ком ди­рек­то­ра з на­уко­вої ча­с­ти­ни.

Але ви­с­та­ви­ли потім і йо­го звідти, та й мені до­ве­ло­ся піти. Бо я, ба­чи­те, «своїм» дівча­там, працівни­цям му­зею, про­чи­тав курс ук­раїнської літе­ра­ту­ри ХІХ століття. Все це бу­ло за­пи­са­но на магніто­фон. А ко­ли ка­се­та по­тра­пи­ла в Спілку пись­мен­ників, мені відра­зу ска­за­ли, що з іде­о­логічної точ­ки зо­ру я ви­кла­даю історію не­пра­виль­но.

Це був десь по­ча­ток 1980-х. І як­раз тоді Юрій Щер­бак мені й ска­зав: «Схо­же на те, що вам до­ве­деть­ся еміґру­ва­ти з цієї країни». А я ж не хо­чу. На що він мені: «Як не поїде­те на Захід, тоді, мо­же, до­ве­деть­ся вже на Схід». Але потім прий­шов 1985 рік, і далі все якось на галь­мах спу­с­ти­ло­ся.

<…> Од­вер­то ка­жу­чи, кіноз­нав­ст­во в ме­не за­раз – на марґінесі. І вже дав­но я відмо­вив­ся від ре­цен­зу­ван­ня по­точ­но­го кіно­про­це­су. Влас­не, я до цьо­го навіть став­лю­ся тро­хи іронічно: всьо­го не пе­ре­ди­виш­ся. Крім то­го, су­час­ний кіно­про­цес, фе­с­ти­валь­на політи­ка – це все не для ме­не.

От якось іду я ву­ли­цею, і рап­том ви­хо­дить з ав­то­мобіля Катрін Де­нь­ов, яка приїха­ла сю­ди на фе­с­ти­валь. І що ж я мо­жу про це на­пи­са­ти? Звісно, це – ви­дат­на кіно­а­к­т­ри­са, не­ма сумніву. Але ж, ба­чи­те, в цьо­му й по­ля­гає, як на ме­не, дра­ма нинішньо­го кіно (в то­му числі, ав­торсь­ко­го), – во­но над­то ча­с­то пра­цює під зірку. Це – фа­таль­на по­мил­ка. Але так уже скла­ло­ся. То що ж мені те­пер – во­ю­ва­ти з ци­ми тен­денціями?

<…> Вод­но­час є й інші ділян­ки знан­ня, яки­ми я спро­бу­вав зай­ма­ти­ся – те­орією віднос­ності, ма­те­ма­ти­кою Ми­ко­ли Гу­ла­ка. Не вий­ш­ло.

Моя покійна дру­жи­на, Іри­на, ду­же не лю­би­ла однієї моєї фра­зи, до якої я, втім, постійно по­вер­та­ю­ся: «А мог­ло бу­ти ще гірше». І це справді так. Бо ж я ба­чив, скільки моїх друзів за­ги­ну­ло – в тюр­мах, і в еміґрації, і в Ук­раїні, і в Києві. А я все-та­ки яки­мось чи­ном на­ма­гав­ся пра­цю­ва­ти в ук­раїнській куль­турі і в інте­лек­ту­альній ца­рині.

– По­за­як ви вже не­од­но­ра­зо­во зга­ду­ва­ли ук­раїнську куль­ту­ру як об’єкт своїх досліджень, то ціка­во, який са­ме період (або ж періоди) в ній цікав­лять вас найбільше? До яких ук­раїнських сю­жетів ви най­частіше по­вер­таєте­ся?

– На­сам­пе­ред – це до­шев­ченківська до­ба, а та­кож – сам Шев­чен­ко. Бо все інше, зре­ш­тою, ви­ма­гає іншої ме­то­до­логії, іншої історіософсь­кої інтер­пре­тації. А Харків­ською шко­лою ро­ман­тиків, Кот­ля­ревсь­ким я заціка­вив­ся ще десь із сьо­мо­го кла­су. І до цьо­го ча­су в ме­не за­ли­шається сен­ти­мент до цих явищ.

От навіть декілька місяців то­му я по­ба­чив на одній книж­ковій роз­кладці пер­ший том «Історії ук­раїнської літе­ра­ту­ри» під ре­дакцією Андрія Білець­ко­го, ви­да­ний ще 1955 ро­ку. А в моїй мо­ло­дості цей-та­ки том і на­вчив ме­не лю­бові до всієї до­шев­ченківської до­би. Я тоді ще на рівні інстинк­ту зро­зумів: як­що не зна­ти той період – не­мож­ли­во зро­зуміти і са­мо­го Шев­чен­ка.

З тих часів у ме­не за­ли­ши­ла­ся особ­ли­ва лю­бов і до (Ам­вросія) Мет­линсь­ко­го. Тож, ко­ли я до­не­дав­на був у Ялті, то хо­див кла­до­ви­щем і на­ма­гав­ся відшу­ка­ти йо­го мо­ги­лу (він же там за­ст­ре­лив­ся 1870 ро­ку).

– І збе­ре­гла­ся мо­ги­ла?

– На жаль, її я не знай­шов. Але от мо­ги­лу Ру­дансь­ко­го – так. Ба­чи­те, Ру­дансь­кий для ме­не – це… не те що­би про­па­ща си­ла ук­раїнської літе­ра­ту­ри, але ж здійсни­ти се­бе він зміг ли­ше ча­с­тин­но і ча­ст­ко­во. Як і Шев­чен­ко, зре­ш­тою.

От я завжди своїх сту­дентів за­пи­тую: а як дов­го Шев­чен­ко був в Ук­раїні, вже ко­ли став по­етом, ви­хо­ван­цем Ака­демії? Так-от, ви­дат­ний ук­раїнський по­ет, який, зда­ва­ло­ся, все жит­тя тут мав бу­ти, провів в Ук­раїні ли­ше два ро­ки (влас­не, тро­хи більше).

Влас­не, са­ма ук­раїнська куль­ту­ра – це си­с­те­ма тих чи тих втрат. Я завжди пам’ятаю фра­зу зі статті Юрія Ше­ре­ха-Ше­ве­ль­о­ва про по­ета Ми­ко­лу Пе­т­рен­ка, що істо­рик ук­раїнської куль­ту­ри схо­жий на ар­хе­о­ло­га, який роз­ко­пує навіть не по­руй­но­вані міста, а ма­ке­ти тих міст, які так і не бу­ло збу­до­ва­но. І, на жаль, так і є. І цим і до­во­дить­ся зай­ма­ти­ся.

– Як­що вже зай­ш­ло­ся про пи­сан­ня, пе­рейдімо до тра­диційно­го жур­налістсько­го за­пи­тан­ня – про ваші творчі пла­ни. Над чим ви ду­маєте пра­цю­ва­ти або ж уже пра­цюєте? Що в центрі ва­шої дослідниць­кої ува­ги за­раз?

– Од­вер­то ка­жу­чи, я хотів би про­дов­жи­ти свій цикл про ек­ранні ми­с­тецтва в кон­тексті історії куль­ту­ри. Два то­ми вже вий­ш­ли раніше (1997 ро­ку), хо­чу ви­да­ти третій. Маю намір ви­да­ти і спеціаль­ну ро­бо­ту про кіно­те­орію як та­ку – чим, влас­не, має зай­ма­ти­ся те­орія кіно. Це ж не мо­же бу­ти, хай навіть інко­ли й вірту­оз­ний, імпресіонізм ви­кла­дачів ВДІКу або щось подібне.

Я вже про­чи­тав відповідні кур­си – зо­к­ре­ма, тут, у Києво-Мо­ги­лянській ака­демії. І, чес­но ка­жу­чи, сту­ден­ти ме­не не над­то до­б­ре ро­зуміли, я це ба­чив. І не ду­же ба­га­то ро­зуміють і сту­ден­ти універ­си­те­ту ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Але всі во­ни при­наймні уваж­но слу­ха­ють, а потім рап­том ка­жуть: «Я теж так са­мо ду­мав/ду­ма­ла». От­же, щось во­ни з тих лекцій ви­не­суть.

Та­кож у пла­нах – «шев­ченківська» кни­га (мо­но­графія про Та­ра­са Шев­чен­ка, за­дум якої Ва­дим Ску­ратівський ви­но­шує ба­га­то років. – Р.С.). І на­решті – кни­га про російську історію (скоріше за все, історіософсь­ке досліджен­ня про циклічність російської історії, її ка­та­ст­рофічність, ритміку). Звісно, пи­са­ти­му її не в ре­жимі во­ро­жості до російської куль­ту­ри, бо ж во­рожість із ме­то­до­логічної точ­ки зо­ру шкідли­ва. Але все-та­ки тре­ба ска­за­ти те, що досі не бу­ло ска­за­но інши­ми ав­то­ра­ми, які про Росію вже пи­са­ли.

Зре­ш­тою, є в ме­не ще й інші пла­ни. Але, ба­чи­те, вже прий­ш­ло но­ве століття і ти­ся­чоліття, і за всім не встиг­неш. А крім то­го, як увімкнеш те­левізор, то там та­ке по­ба­чиш! У всіх на­пря­мах – чи то аме­ри­кансь­ке кіно, чи ро­сійське, чи то, ска­за­ти б, «юри­дич­не» кіно до­вко­ла на­ших су­час­ників, про­ти яких за­раз по­чи­на­ють про­це­си, – не гірше, ніж те, про що пи­сав Франц Каф­ка.

А це, звісно, за­ва­жає. Бо ж іноді тре­ба по­ки­ну­ти все й до­по­ма­га­ти по­зи­тив­ним вимірам національ­ної історії. І в такій си­ту­ації невідо­мо, що важ­ливіше для цієї історії – а чи цикл моїх шев­чен­коз­нав­чих досліджень, а чи са­ма національ­на історія. Тож, як ка­жуть оде­си­ти, «бу­дем по­смо­т­реть».

<…> До­не­дав­на сусіда без мо­го відо­ма роз­по­чав у ме­не в квар­тирі ре­монт, до­ки я був відсутній. Там усе бу­ло за­ва­ле­но па­пе­ра­ми. Прий­шов – а там уже все зовсім інак­ше. Я ду­же зди­ву­вав­ся, а потім рап­том при­га­дав фо­то вітальні Ос­валь­да Шпенґле­ра, яку йо­му об­ла­ш­ту­ва­ли се­с­т­ра з пле­мінни­цею, котрі взя­ли над ним «шеф­ст­во». І я ба­чу, що в ме­не якось ду­же схо­же. То я і ка­жу своєму сусідові: «Це так схо­же на віталь­ню Шпен­г­ле­ра!» А він мені відповідає: «То сідай­те ось тут за стіл і пишіть “Світа­нок Євро­пи”». І, ма­буть, і справді тре­ба би на­пи­са­ти щось оп­тимістич­не, що­би лю­дям тро­хи лег­ше жи­ло­ся в цьо­му не­лег­ко­му світі.

<…> Інко­ли я навіть вдяч­ний, що ме­не га­ня­ли, як си­до­ро­ву ко­зу, з однієї га­лузі в іншу. Все од­но я за­ли­шив­ся тут – не від’їхав ані в Моск­ву, ані в При­бал­ти­ку, ані на Кав­каз (хо­ча в мо­го ото­чен­ня ви­ни­ка­ли такі дум­ки). Ні, тим па­че, далі за кор­дон. Їзди­ти, звісно, їздив. У Пен­силь­вансь­ко­му універ­си­теті про­чи­тав лекцію на те­му «Пушкін і Ук­раїна». І ще кілька спеціаль­них ук­раїністських робіт за кор­до­ном за­ли­шив. Але потім завжди по­вер­тав­ся сю­ди. Бо вва­жаю, що тре­ба пе­ре­бу­ва­ти там, де ти з’явив­ся на світ. Є навіть та­кий див­ний за­кон: як­що ти тікаєш із країни від якоїсь кри­зи, то ця кри­за обов’яз­ко­во поїде за то­бою. Це – місти­ка, але так чо­мусь стається.

То­му тре­ба, ма­буть, ли­ша­ти­ся там, де ти пе­ре­бу­ваєш. Гос­тю­ва­ти в іншо­му світі вар­то, звісно. Те­пер уже без цьо­го не бу­ває. І світ те­пер ніби уже й один, але завжди в ос­нові – та країна, над якою Ти по­ви­нен пра­цю­ва­ти.

– Як ба­га­толітній ви­кла­дач, ви маєте досвід спілку­ван­ня з нинішніми сту­ден­та­ми, мо­ло­ди­ми дослідни­ка­ми. І, прив’язу­ю­чись до всієї по­пе­ред­ньої роз­мо­ви: як ви схильні ди­ви­ти­ся на май­бутнє – оп­тимістич­но чи все ж пе­симістич­но?

– Як ци­ту­ва­ли ко­лись Ібсе­на, «юність – це відпла­та». Ба­чи­те, цей вік (сту­дентсь­кий. – Р.С.) має ве­ли­чез­ний біологічний по­тенціал. Це вза­галі най­сильніший еле­мент у біос­фері. За­ли­шається лиш од­не – щоб йо­му аси­с­ту­ва­ла інте­лек­ту­аль­на сво­бо­да і гра­нич­но ши­ро­ка інфор­мація. Нинішнє по­коління от­ри­ма­ло та­ку мож­ливість. Інша спра­ва, що не всі цим ко­ри­с­ту­ють­ся.

Але я знаю і сту­дентів, у яких світо­гляд у п’ят­де­сят разів шир­ший, аніж у вузівсько­го ви­кла­да­ча се­ре­ди­ни 1970-х. І це навіть не то­му, що та чи та мо­ло­да осо­ба – якийсь вун­деркінд, але він уже пе­ре­бу­ває в іншій інфор­маційній си­ту­ації. Тут я маю на увазі не ли­ше Інтер­нет, який є тро­хи сумнівним дже­ре­лом, а й за­галь­ну інфор­маційну тен­денцію су­час­но­го світу, який, за Мак­лю­е­ном, є гло­баль­ним се­лом. Але ж і у ве­ли­ко­му селі є «ви­о­крем­лені» кут­ки. І я ба­чу, що чи­ма­ло сту­дентів во­лодіють су­мою знань, пов’яза­ною і з національ­ною історією, і вод­но­час ма­ють уяв­лен­ня і про до­волі ши­ро­кий кон­текст. Інша спра­ва, що по до­розі мож­на й по­ми­ли­ти­ся. Скажімо, всі ці нескінченні дис­кусії до­вко­ла пост­мо­дер­ну (я так і не зро­зумів, до речі, що це бу­ло) ме­не тро­хи тур­бу­ють.

Але, зви­чай­но, я див­лю­ся на нові ге­не­рації оп­тиміс­тич­ніше, ніж на по­пе­редні. Знаєте, я при­га­дую свій шок на пер­шо­му курсі, ко­ли на першій же за­гальній лекції філо­логічно­го фа­куль­те­ту сту­дентів за­пи­та­ли, ко­ли жив Жан-Жак Рус­со. А у відповідь – мов­чан­ка. Я вже тоді міг ска­за­ти ро­ки йо­го жит­тя – 1712–1778. Але зро­зумів, що не вар­то ля­ка­ти од­но­курс­ників (бо не бу­де тоді мені спо­кою), то­му я ти­хень­ко підняв «лап­ку» і ска­зав, що у XVIII столітті. І всі по­ди­ву­ва­ли­ся моїй ве­ликій еру­диції!

А нинішній сту­дент Києво-Мо­ги­лянсь­кої ака­демії, ду­маю, вже до­б­ре знає, в яко­му столітті жив Рус­со. Інша річ, що він, мо­же, не над­то йо­го чи­тав…

– Так, ма­буть, те­пер існує вже інша про­бле­ма: сту­ден­ти чи­та­ють рад­ше сотні ко­мен­тарів до текстів, а не самі пер­шо­д­же­ре­ла.

– Так, це справді ве­ли­кий мінус. Ад­же ці най­важ­ливіші тек­с­ти не ли­ше фун­да­мен­тальні в смис­ло­твор­чо­му на­прямі. Во­ни – в ос­нові всьо­го.

Як на ме­не, універ­си­те­ти ма­ли б да­ва­ти сту­ден­тові рік на чи­тан­ня цих-от ба­зо­вих текстів куль­ту­ри: Біблія, «Пісня про Гільга­ме­ша», се­ред­нь­овічні епо­си, ірландські ба­ла­ди, потім Сер­ван­тес, Шекспір і так далі. Бо я й справді знаю іспаністів, які не чи­та­ли до ла­ду Сер­ван­те­са. Знаю англістів, які не ду­же орієнту­ють­ся в яки­хось важ­ли­вих яви­щах англійської про­зи. Знаю філо­софів, які чу­до­во зна­ють, приміром, Ге­ге­ля, але при цьо­му не зна­ють ав­тен­тич­но­го Марк­са чи ав­тен­тич­но­го Ніцше.

Але на май­бутнє я все-од­но див­лю­ся з оп­тимізмом…

1 Див.: Ску­ратівський В. Шев­чен­ко в кон­тексті світо­вої літе­ра­ту­ри // Всесвіт. – 1978. – № 3. Пізніше стат­тю над­ру­ко­ва­но та­кож у: Ску­ратівський В. Історія і куль­ту­ра. – К., 1996.

2 До­кладніше про цю історію див.: Ака­де­мик Ва­дим Ску­ра­тов­ский: «За то, что, на­хо­дясь в пол­ном оди­но­че­ст­ве, Гор­ба­чев по­вер­нул ры­чаг ис­то­рии, ему на­до по­ста­вить па­мят­ник из чи­с­то­го зо­ло­та» // Буль­вар Гор­до­на. – № 2 (142). – 15.01.2008; а та­кож: Плющ Л. Ма­ро­де­ри // Київська Русь. –  2010. – № 43–44 (№ 1–2).

Липень 2011 року