Нечіткі обриси майбутньої режисерської розробки художнього фільму за сценарієм Віри Мельник

Вва­жаю бе­зум­ст­вом – бра­ти­ся за сце­нарій про най­ве­личнішо­го з філо­софів своєї землі. Так са­мо вва­жаю на­хаб­ст­вом – за дер­жав­ний кошт ек­ранізу­ва­ти життєпис то­го, чий пор­т­рет зо­б­ра­же­но на ку­пюрі з найбільшим номіна­лом у цій дер­жаві. Та й ек­ранізація пам’ят­ни­ка, повз який ти щод­ня пробігав з пе­репічкою в зу­бах, спізню­ю­чись на лекції з ре­жи­су­ри, на­вряд чи до­дасть ав­то­ри­те­ту се­ред ко­лег та куль­то­вості поміж сту­ден­ток...

Але маю гли­бо­ке пе­ре­ко­нан­ня, що циніки і праг­ма­ти­ки не відкри­ва­ють Нові Світи. Їх зна­хо­дять тільки ті, у ко­го Віра в серці і ан­ге­ли в Душі. Маю надію, що та­ких змо­жу знай­ти і пе­ре­ко­на­ти їх сісти в один ко­ра­бель, і по­плив­ти у світ Ве­ли­ко­го мис­ли­те­ля і по­ета... і про цю по­до­рож спро­бу­ва­ти зня­ти фільм. Не більше!

Отож.

Гри­горій Са­вич Ско­во­ро­да.

Двісті років не бу­ло навіть відо­мо, в яко­му місяці і яко­го чис­ла він на­ро­див­ся. Тільки в рік ювілею (200-річчя з дня на­ро­д­жен­ня) пе­ре­кла­дач Пе­т­ро Пе­лех віднай­шов у листі до М. І. Ко­ва­линсь­ко­го від 22 ли­с­то­па­да 1763 ро­ку роз­повідь про те, як провів день сво­го на­ро­д­жен­ня Гри­горій Ско­во­ро­да. Ця ав­тобіог­рафічна вказівка є досі єди­ним до­ку­мен­том, що засвідчує йо­го да­ту на­ро­д­жен­ня. 72-річний філо­соф Гри­горій Са­вич Ско­во­ро­да по­мер в селі Іванівка 29 жовт­ня 1794 ро­ку, за­повівши на­пи­са­ти на своєму над­гроб­ку: «Світ ло­вив ме­не, та не впіймав». Між ци­ми дво­ма да­та­ми знак – (ти­ре) і жит­тя, спов­не­не ле­генд та ди­во­виж­них і містич­них подій. Скільки в цих напівфоль­к­лор­них оповідан­нях істо­рич­ної до­стовірності, а скільки на­род­но­го до­мис­лу – нині вста­но­ви­ти важ­ко. Тільки че­рез сто років після смерті Гри­горія Ско­во­ро­ди бу­ло зібра­но і ви­да­но дру­ком усі відомі на той час йо­го тво­ри. До цьо­го тільки ок­ремі філо­софські та ху­дожні тво­ри Ско­во­ро­ди бу­ли над­ру­ко­вані, а ре­ш­та по­ши­рю­ва­лась се­ред на­ро­ду в чис­лен­них ру­ко­пис­них копіях.

Єди­не, що до­сте­мен­но відо­мо про на­шо­го ге­роя – це те, що Ско­во­ро­да ман­д­ру­вав Ук­раїною, про­повіду­ю­чи се­ред на­ро­ду свої філо­софські та соціальні по­гля­ди. У своїх філо­софсь­ких пра­цях він об­сто­ю­вав ідею рівності між людь­ми, пра­ва кож­но­го, не­за­леж­но від соціаль­но­го ста­но­ви­ща, на ща­с­тя і во­лю, вва­жа­ю­чи во­лю най­ви­щим до­сяг­нен­ням лю­ди­ни. Шлях до іде­аль­но­го суспільства він ба­чив у ви­хо­ванні но­вої лю­ди­ни че­рез са­мопізнан­ня, до­ступ­не їй за­вдя­ки ро­зу­му і внутрішньо­му чут­тю. І я пе­ре­ко­на­ний, що ця най­су­часніша дум­ка Ве­ли­ко­го Мис­ли­те­ля і сьо­годні дає надію Люд­ст­ву на спасіння від убив­чої су­час­ної суспільної філо­софії на­ко­пи­чен­ня та ду­хов­но­го ма­ро­дер­ст­ва. При­наймні з цим тре­ба йти до гля­да­ча і че­рез цю приз­му бу­ду­ва­ти міст че­рез три століття до душ людсь­ких.

Але, звісно, ре­жи­су­ра – це фор­ма, це архітек­тоніка за­ду­му й інтер­пре­тація тек­с­ту. 

Фор­ма. Жанр. Вер­теп.

Зніма­ти «датсь­ку»(1) світську ко­с­тюм­ну дра­му про вен­зелі ба­ро­ко вва­жаю не про­сто не­доцільним, а і зра­дою са­мо­го Гри­горія Ско­во­ро­ди. І не знаю при­чи­ни, через яку мав би відмо­ви­тись від ми­с­тець­кої фор­ми ви­кла­ду історії, яку лю­бив і роз­ви­вав сам ве­ли­кий по­ет і «вічний спу­дей». Оче­вид­но, що це фор­ма і зміст на­шо­го ук­раїнсько­го Вер­те­пу з йо­го дво­ма світа­ми. Підґрун­тя філо­софії Ско­во­ро­ди ста­но­вить йо­го кон­цепція про дві на­ту­ри, згідно з якою світ скла­дається з двох на­тур — ви­ди­мої і не­ви­ди­мої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бо­га.

За Ско­во­ро­ди сту­дент­ст­во Києво-Мо­ги­лянсь­ко­го ко­легіуму ство­ри­ло оригіна­ль­ний вид те­а­т­ру – вер­теп. Щоб роз­ме­жу­ва­ти по­важ­не й комічне, як це бу­ло в шкільно­му те­атрі, сту­ден­ти поділи­ли на два по­вер­хи сце­ну і шоп­ку, в якій ста­ви­ли­ся п’єси. На верх­нь­о­му по­версі ви­ко­ну­ва­лась дра­ма про Іро­да та Си­на Бо­жо­го, на ниж­нь­о­му – інтер­медійна ча­с­ти­на. Дійо­ви­ми осо­ба­ми інтер­медій бу­ли, як пра­ви­ло, пер­со­нажі з про­сто­лю­ду, що роз­мов­ля­ли кож­ний своєю на­род­ною мо­вою: ук­раїнець – ук­раїнською, росіянин – російською, біло­рус (лит­вин) – біло­русь­кою... Цікавість інтер­медій, вплив їх на гля­дачів значною мірою зу­мов­лю­ва­лись їх зовнішньою ди­намічністю, ча­с­тою зміною епізодів.

У ла­тинсь­ко­му курсі піїти­ки 1731 p. «Idea artis poetica», що ви­кла­дав­ся у Києво-Мо­ги­лянській ака­демії, дається та­ке виз­на­чен­ня суті інтер­медії: «Комічний зміст інтер­медій мо­же з успіхом чер­па­ти­ся з жит­тя рин­ку і трак­тирів, хар­че­вень, і в зв’яз­ку з цим ак­то­ри мо­жуть зо­б­ра­жа­ти шин­карів, ку­харів, ков­бас­ників, п’яниць, дурнів, бо­жевільних, глу­хих, сліпих, ша­х­раїв, підла­буз­ників або ле­с­тунів, і до то­го ж гу­ба­тих, пат­ла­тих, го­ло­ва­тих, по­твор, які вже са­мим своїм ви­гля­дом вик­ли­ка­ють сміх». А ком­по­зи­то­ри для су­про­во­ду вер­теп­ної дра­ми ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли на­род­ну му­зи­ку.

Втілен­ня.

Струк­ту­ру­ван­ня літе­ра­тур­но­го сце­нарію у архітек­тоніку вер­теп­ної дра­ми та підпо­ряд­ку­ван­ня діалогів су­ворій ритмічній бу­дові аудіо-візу­аль­но­го тво­ру оче­вид­но ста­не по­чат­ком на­шої спільної ро­бо­ти з ав­то­ром оригіна­ль­но­го літе­ра­тур­но­го сце­нарію – Вірою Мель­ник.

Візу­алізація склад­но­го Ча­су-Про­сто­ру ук­раїнсько­го ба­ро­ко і фан­та­с­тич­них краєвидів Ук­раїни. По­шук зо­б­ра­жаль­но­го вирішен­ня до­ро­ги до сво­бо­ди. Склад­на історія ви­до- і відо­б­ра­жень, тріум­фаль­них арок та «не­справжнь­о­го» мирсь­ко­го бут­тя па­лаців та маєтків вель­мож. Вічність ук­раїнсько­го сте­пу та си­ла вільно­го не­ба... Все це наші ескізи та на­чер­ки з Сергієм Яку­то­ви­чем і вибір на­ту­ри та ти­пажів з Сергієм Ми­халь­чу­ком. А уль­т­ра­су­час­ний ком­по­зи­тор Ал­ла За­гай­ке­вич з «Хо­реєю ко­заць­кою» Та­ра­са Ком­панічен­ка та Ко­с­тян­ти­ном Че­че­нею відтво­рять не­по­втор­ний ме­лос се­ред­нь­овіччя і го­лос душі Гри­горія Ско­во­ро­ди.

Ми не бу­де­мо навіть на­ма­га­тись впійма­ти Ско­во­ро­ду, а по­ста­раємо­ся на ек­рані ли­ше зафіксу­ва­ти йо­го об­раз, йо­го тінь і йо­го світло. І пам’ята­ти­ме­мо, що Філо­соф ніко­ли і ні в чо­му не по­сту­пив­ся своїми пе­ре­ко­нан­ня­ми, не по­ла­сив­ся на спо­ку­си, жив са­ме так, як підка­зу­ва­ла йо­му влас­на сутність, свою філо­софсь­ку си­с­те­му тво­рив з го­ло­су цієї сут­ності, а не на чиєсь за­мов­лен­ня. Не більше!

1. При­уро­че­ну до да­ти з дня на­ро­д­жен­ня чи смерті. – Прим. ре­дакції.

Харків, липень 2011 року