Працюючи в бібліотеці УВАН у Нью-Йорку над пошуком матеріалів до біографії Віктора Петрова (В.Домонтовича) за період його розвідницької долі в 1942–1949 роках, я не раз натрапляв на різні цікаві матеріали з українського культурного життя. Багато їх траплялося в газеті «Краківські вісті», що вирізнялася добрим фаховим журналістським рівнем. Звісно, видавана на терені Польщі, вона і мовно, і змістово відрізнялася від тодішніх газет на власне українських землях, зокрема й тим, що серед автури її було немало представників української еміґрації з поУНРівських часів. Кілька разів виступав тут в ролі дописувача відомий французький кінорежисер українського походження Євген Деслав. Його невеличкий спогад про зустрічі в Парижі з Нестором Махном, написаний 1942 року, думаю, зацікавить читачів «Кіно-Театру».

Жур­налісти роб­лю­чи для пре­си інтер­вю з кіне­ма­то­гра­фіста­ми ча­с­то за­пи­ту­ють: «Яка ва­ша найцікавіша зустріч в кіно-індустрії?»

Мою відповідь на цей за­пит до­б­ре зро­зуміють ук­раїнці або чу­жинці, які зна­ють події в Ук­раїні після ре­во­люції 1917 ро­ку.

Найбільш ціка­ва зустріч, яку мені до­ве­лось ма­ти в па­ризь­ких кіно-студіях, бу­ла з відо­мим «бать­ком» Мах­ном.

* * *

Од­но­го дня, пра­цю­ю­чи в кіно­с­тудії в Кур­бе­вуа, в західній око­лиці Па­ри­жа, я по­чув мос­ковсь­ку лай­ку в су­про­воді міцних зу­дарів мо­лот­ка. Я знав, що між ма­шиніста­ми сту­дії був один донсь­кий ко­зак, але підійшов­ши ближ­че, я по­ба­чив не­знай­о­ме об­лич­чя.

«Ко­зак?» – за­пи­тав я. Відповідав мені за не­знай­о­мо­го до­нець: «Та ні, це ж ваш зем­ляк!» – і всміхнув­шись до­дав: «З Ка­те­ри­но­слав­щи­ни».

Помітив­ши, що зем­ляк особ­ли­во­го на­хи­лу до роз­мо­ви не мав, я пішов далі ог­ля­да­ти де­ко­рації. Не­за­ба­ром до­нець, під ве­ли­ким се­к­ре­том і про­ха­ю­чи нічо­го не ка­за­ти ди­рекції, повідо­мив мені, що прізви­ще на па­с­порті цьо­го зем­ля­ка «Міхнен­ко», а є він – «наш Не­стор Мах­но».

Вве­чері, після праці, ми з бать­ком Мах­ном сиділи за сто­лом ма­лень­ко­го «бістро» па­ризь­кої сірої око­лиці.

* * *

«Поїзд летів по сте­пах Ук­раїни. Зовні бу­ла гли­бо­ка й сніжна ніч, по­вна не­без­пе­ки, при­год…».

«Від меш­кан­ня Мах­на аж до церк­ви шлях був вкри­тий бу­харсь­ки­ми, персь­ки­ми, ту­рець­ки­ми ки­ли­ма­ми…».

«У церкві співав чу­до­вий хор, при­ве­зе­ний під охо­ро­ною крісів поїздом з най­б­лиж­чо­го міста…»

«Весілля Мах­на з кра­су­нею Со­нею, жидівкою, що ви­х­ре­с­ти­лась, тяг­ну­лось де­сять днів…»

«Та­ко­го весілля Champ-la-noce (фран­цузь­кий пе­ре­клад Гу­ляй-По­ля!) ніко­ли не ба­чив…»

Ця нісе­нит­ни­ця – є це урив­ки з фран­цузь­ко­го ро­ма­ну «Мах­но та йо­го жидівка» (?). Ав­то­ром тво­ру – Жо­зеф Ке­сель, жид одесь­ко­го по­хо­д­жен­ня.

* * *

«Мах­но по­ди­вив­ся грізно, про­стяг­нув ру­ку та процідив з на­ти­с­ком: «Бать­ко Мах­но».

Бу­ла це лю­ди­на се­ред­нь­о­го рос­ту, з дов­гим во­лос­сям та глад­ко ви­го­ле­ним об­лич­чям, без вусів.

Про­ник­ливі, темні очі з-під ло­ба, ви­с­ту­па­ючі кості ви­сок, си­ня чу­мар­ка й зе­ле­ний по­яс. За по­ясом ре­воль­вер, без шкіря­но­го схов­ку, про­сто за­тк­ну­тий за по­яс на мо­ду ко­лишніх за­по­рожців…»

Це з ук­раїнських спо­гадів про Мах­на, над­ру­ко­ва­них у па­ризь­ко­му «Ук­раїнсько­му Слові».

* * *

Мені не до­ве­ло­ся зустріну­ти Мах­на в Ук­раїні. Але ба­га­то чув про ньо­го, знав, що гас­лом йо­го бу­ло: «ба­га­тий бійся, бідний смійся», що вітав він свою «братію» цинічним: «Здо­ро­во, сво­лочі!», що він пер­ший підчас ре­во­люції вжив до бою та­чан­ки з ку­ле­ме­та­ми.

Дру­жи­ну Мах­на, сто-відсот­ко­ву ук­раїнку, ко­лиш­ню вчи­тель­ку, я ба­чив кілька разів в Па­рижі. Во­на ма­ла до­б­ру ук­раїнську кни­гозбірню і з ве­ли­кою при­хильністю кілька разів по­зи­ча­ла мені ук­раїнські книж­ки.

Мо­вою ук­раїнською во­на во­лоділа аж над­то до­б­ре. Ро­би­ла вражіння енергійної та ро­зум­ної жінки, що по­чу­ває се­бе цілком рівною з чо­ловіком.

* * *

Роз­мов­ля­ю­чи з Мах­ном в «бістро» я зро­зумів йо­го мов­чан­ку у студії. Кож­ний політич­ний діяч є в де­якій мірі ар­ти­с­том. Бу­ло тяж­ко бу­ти ар­ти­с­том і гра­ти якусь роль з мо­лот­ком та цвя­ха­ми у руці.

Моє пер­ше ре­чен­ня, що я ра­дий роз­мов­ля­ти з ним, бо мож­ли­во ко­лись до­ве­деть­ся ро­би­ти фільм про ньо­го, до­по­мог­ло Міхнен­ку ста­ти знов «бать­ком Мах­ном».

Пе­реді мною був, не див­ля­чись на ста­рень­кий одяг з не­ви­раз­ною кра­ват­кою, без дов­го­го во­лос­ся, без зброї, Мах­но, як я йо­го собі уяв­ляв, – на­ща­док Гон­ти, Залізня­ка, Палія. Еміграція не зни­щи­ла внутрішньої си­ли.

З роз­мо­ви я на­брав вражіння, що пе­ре­бу­ван­ня в Ев­ропі зро­би­ло Мах­на більш ук­раїнцем і менш анархістом. Во­ро­гом ко­мунізму він за­ли­шив­ся, як і був. Гос­тро вис­лов­лю­вав­ся він про­ти жидів: «Жи­ди згно­би­ли Ук­раїну!».

На­прикінці роз­мо­ви я хотів за­пи­та­ти Мах­на про зго­ду на зфільму­ван­ня йо­го для моєї фільмо­те­ки. Та не пи­тав, бо, зда­ло­ся, що фігу­ру­ва­ти на ек­рані в емігрантсь­ко­му ви­гляді Мах­но не зго­дить­ся.

* * *

Моя пра­ця в студії в Кур­бе­вуа не­за­ба­ром скінчи­лась, фірма, для якої я пра­цю­вав, за­арен­ду­ва­ла більшу студію. Мах­на я зустрів раз на Мон­пар­насі, – був він за­кло­по­та­ний. Від знай­о­мих довідав­ся, що Мах­но ви­дає свої ме­му­а­ри «Ре­во­люція на Ук­раїні» і що ре­дакцію спо­гадів роб­лять співробітни­ки па­ризь­ко­го мос­ковсь­ко­го ча­со­пи­су «Послєднія Но­вості».

І не­за­ба­ром по цьо­му вістка про йо­го смерть, як раз на по­чат­ку подій в Ес­панії.

Дру­кується за ви­дан­ням «Краківські вісті», 1942.

Збе­ре­же­но стиль і ор­фо­графію.

Публікація В’яче­сла­ва Брю­хо­вець­ко­го