Чи твер­д­жен­ня що­до місії піддається сумніву? Якщо навіть і так, то ви­ни ак­то­ра Ле­ся Сер­дю­ка в цьо­му не­має: він, як і ба­га­то інших кінематографістів, не зміг ви­ко­нати по­вною мірою влас­ну місію на землі че­рез те, що в на­шій країні на­леж­но не ско­ри­с­та­ли­ся йо­го та­лан­том.

Лесь Сер­дюк за­вер­шив своє життєве ко­ло. І йо­го ак­торсь­ка кар’єра та­кож на­бу­ла фор­ми ко­ла: він по­чи­нав як те­а­т­раль­ний ак­тор, в те­атрі творчість свою й за­вер­шив.

Олек­сандр Олек­сан­д­ро­вич Сер­дюк на­ро­див­ся 14 жовт­ня 1940 ро­ку в Хар­кові, в ро­дині ак­то­ра Харківсько­го те­а­т­ру ім. Т.Шев­чен­ка Ле­ся Сер­дю­ка. 1961 ро­ку закінчив Хар­ківський те­а­т­раль­ний інсти­тут, і хо­ча йо­го бать­ко був не про­сто ак­то­ром, а й ху­дожнім керівни­ком те­а­т­ру, Сер­дюк-мо­лод­ший пра­цю­ва­ти там не за­ли­шив­ся: у по­шу­ках са­мо­ре­алізації по­дав­ся спер­шу до При­бал­ти­ки, а потім до Києва. Зва­жа­ю­чи на той час – час ро­ман­тиків і бунтів­ників, – та­кий крок не здається див­ним. У Київсько­му те­атрі російської дра­ми ім. Лесі Ук­раїнки роз­кри­ти своє ак­торсь­ке «я» мо­ло­до­му ак­то­ру не ви­па­ло. Але ж у місті бу­ла кіно­с­тудія ім. О.До­вжен­ка, і там по­чи­на­ло­ся ціка­ве тво­р­­че жит­тя, до яко­го до­лу­чив­ся і молодий Лесь. Хо­ча до ко­ла провідних майстрів увійшов не відра­зу. Йо­го ге­роїчна зовнішність бу­ла до­реч­ною у фільмах про ре­во­люційних мо­ряків, чекістів («За­ги­бель ес­ка­д­ри», «Зуст­річ біля ви­со­ких снігів»), у фільмах воєнної те­ма­ти­ки («В’язні Бо­мо­на», «Ду­ма про Ков­па­ка») – їх постійно про­ду­­ку­ва­ли не тільки на рідній студії, а й в інших ре­с­пуб­ліках. Чи не впер­ше Лесь Сер­дюк зняв­ся в го­ловній ролі у фільмі Гри­горія Ко­ха­на «Жи­ва во­да» (1971), зіграв­ши му­д­ро­го й тон­ко­го ду­шею лісни­ка, що жи­ве в Кар­па­тах. Знімав фільм та­ла­но­ви­тий опе­ра­тор Олек­сандр Ан­ти­пен­ко, і кра­сиві пор­т­ре­ти ак­то­ра чу­до­во гар­моніюва­ли з так са­мо кра­си­вою гірською при­ро­дою.

Мож­на зга­да­ти ще чи­ма­ло фільмів, у яких за­ли­шив енер­гію ак­тор, про­те на­зви цих фільмів ма­ло що ска­жуть ни­нішньо­му гля­да­чеві. Й ли­ше у віці 39 років ак­тор рап­том відкри­ває се­бе невідо­мо­го. Відкри­ває за­вдя­ки творчій співпраці з ко­ле­гою і то­ва­ри­шем Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком. Роль Дань­ка у «Ва­ви­лоні ХХ» по­ста­нов­ник приміряв для се­бе. Але після три­ва­лої роз­мо­ви про жит­тя, про Чор­то­рию і влас­ну ро­ди­ну, про ро­ди­ну кіне­ма­то­графічну й де­що див­ний твір Ва­си­ля Зем­ля­ка поїха­ли в му­зей під від­кри­тим не­бом у Пи­ро­гові зніма­ти про­би. Во­ни ви­я­ви­ли­ся настільки вда­ли­ми, що увійшли до фільму. На ве­чо­рах пам’яті Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка Лесь Сер­дюк не втом­лю­вав­ся зга­ду­ва­ти ту ди­во­виж­ну ат­мо­сфе­ру, яка па­ну­ва­ла на зйом­ках і яку тво­ри­ли ду­хов­но споріднені ак­то­ри-од­но­думці, що втілю­ва­ли пер­со­нажів «Ле­бе­ди­ної зграї»: Яро­слав Га­в­ри­люк (мо­лод­ший Даньків брат), Бо­ри­слав Брон­ду­ков (Яв­ту­шок Го­лий), Таїсія Лит­ви­нен­ко (йо­го зрад­ли­ва дру­жи­на Пріся), Іван Га­в­ри­люк (ма­т­рос Клим Си­ни­ця), Ана­толій Хостікоєв (по­ет Во­ло­дя Яворсь­кий), Кость Сте­пан­ков (кур­куль Бур­бе­ла) і, зви­чай­но, Іван Ми­ко­лай­чук (фі­ло­­соф Фабіян). У це розкішне суцвіття Лесь Сер­дюк до­дав сво­го бу­дя­ку­ва­то­го Дань­ка. У фільмі він, що­прав­да, не кра­де ко­ней, але жа­до­ба лег­ко­го зба­га­чен­ня не дає йо­му спо­кою, він ма­рить скар­бом, за­ко­па­ним біля рідної ха­ти. А ще він не­замінний на сільських гу­лян­нях, ва­бить йо­го кра­су­ня Маль­ва, та у йо­го став­ленні до жіноцтва про­гля­дається гру­ба си­ла, вуг­лу­ватість і різкість. Од­не сло­во, йо­го ге­рой вніс не­обхідну до­зу кри­ти­ки в національ­ний ха­рак­тер. А ще – при­хо­ва­ний гу­мор, який куль­ти­ву­вав не так ак­тор, як ре­жи­сер, що не уяв­ляв ук­раїнських ха­рак­терів без хи­мер і гу­мо­ру. Дань­ко був пізна­ва­ний і ре­алістич­ний, хоч ак­тор зізна­вав­ся, що, зніма­ю­чись у Ми­ко­лай­чу­ка, не зовсім усвідо­млю­вав те, що ро­бив пе­ред ка­ме­рою. Однак, са­ме по­етич­ний фільм дав йо­му мож­ли­вість роз­кри­ти­ся на по­вну си­лу.

У кіно більшою мірою, аніж в те­атрі, ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся вро­д­жені ри­си лю­ди­ни, такі як при­родність, не­зу­мис­ність. На відміну від ек­сплу­а­тації зірок як надійної при­ман­ки для гля­дачів, ук­раїнська кіно­ак­торсь­ка шко­ла ви­різняється гли­бин­ним вхо­д­жен­ням у роль і при­род­ним, без особ­ли­вих ли­цедійських за­собів у ній існу­ван­ням. Знімаль­ний про­цес пе­ре­тво­рю­вав­ся на гру не за про­­­фесійним обов’яз­ком, а за сут­тю, постійно підтри­му­вав­ся стан твор­чо­го підне­сен­ня, об­хо­ди­лось без логіч­них по­яс­нень за­вдань і над­зав­дань ролі. А для цьо­го по­трібна ат­мо­сфе­ра дружніх сто­сунків. Лесь Сер­дюк незмінно вно­сив у знімальні ко­лек­ти­ви то­ва­риськість і при­язнь.

Йо­му нерідко ви­па­да­ло гра­ти мужніх, відваж­них, мож­на навіть ска­за­ти, кри­це­вих ге­роїв – та­ким є князь Свя­то­слав, ко­т­рий усе своє жит­тя провів у за­вой­ов­ниць­ких по­хо­дах. Та­ким йо­го втілив Лесь Сер­дюк у фільмі Юрія Іллєнка «Ле­ген­да про кня­ги­ню Оль­гу» (1983). Ак­то­ру ли­чи­ли істо­ричні ко­с­тю­ми.

У ре­аль­но­му житті Лесь Олек­сан­д­ро­вич був привітною і до­б­ро­зич­ли­вою лю­ди­ною – це зна­ють йо­го ко­ле­ги, йо­го сту­ден­ти. І то­му ще більше вра­жає йо­го пе­ревтілен­ня, ко­ли він ство­рює пер­со­нажів не­га­тив­них, а трап­ляється, і викінче­них негідників. Са­ме та­ким був йо­го Вільго­та у фільмі Юрія Іллєнка «Со­лом’яні дзво­ни» (1987) – за цю ро­бо­ту ак­тор здобув на­го­ро­ду за кра­щу чо­ловічу роль на МКФ у Кар­ло­вих Ва­рах. Вільго­та поз­бав­ле­ний де­монізму, навіть у дрібні біси не го­дить­ся. Це про­заїчний негідник, за­ну­ре­ний у по­бут. І йо­го злодійства не ви­хо­дять за рам­ки по­бу­то­вої свідо­мості. Ним ке­рує ба­жан­ня ур­ва­ти собі за ра­ху­нок чиїхось страж­дань і го­ря. Це був про­яв націо­наль­ної са­мо­кри­ти­ки ук­раїнських кіне­ма­то­графістів, і тра­пив­ся він не тільки то­му, що Юрій Іллєнко і Лесь Сер­дюк відда­ва­ли да­ни­ну модній на той час «чор­нусі». Твори Євге­на Гу­ца­ла, який схоп­лю­вав у житті різні ха­рак­те­ри і зло­чи­ни на «клітин­но­му» рівні, оче­вид­но, при­ва­би­ли по­ста­нов­ни­ка мож­ливістю тве­ре­зо­го і чес­но­го ос­мис­лен­ня зла. Але фільм швид­ко за­бу­ли, ма­буть, то­му, що пер­со­наж не впи­су­вав­ся у па­ра­ме­т­ри нації, яка по­ст­раж­да­ла в істо­рич­но­му мас­штабі. Все-та­ки, не­приємне ви­до­ви­ще – лю­ди­на, що мімікрує, при­сто­со­вується до на­силь­ст­ва, дрі­б’яз­ко­ва і жадібна, одер­жи­ма не­на­ви­с­тю. Та­кий пор­т­рет не­лег­ко ство­ри­ти – роль пси­хо­логічно склад­на. Тим біль­ше, що мо­заїчне і ба­га­то­ли­ке се­ре­до­ви­ще фільму своєю пе­ре­ван­та­женістю не­мов затіняє цен­т­раль­ний пе­р­­со­наж. Але ство­ре­ний містки­ми і ла­конічни­ми за­со­ба­ми Вільго­та став у ак­торській біог­рафії Ле­ся Сер­дю­ка важ­ли­вою віхою – бу­ло взя­то серй­оз­ний рубіж май­стер­ності. Сам ак­тор та­кож ціну­вав цю ро­бо­ту. А ще – роль полі­цейсь­ко­го Кар­па Пе­т­ро­ви­ча у фільмі Ле­оніда Оси­ки «По­да­ру­нок на іме­ни­ни» за М. Ко­цю­бинсь­ким. Ак­тор ство­рив об­раз лю­ди­ни без ком­плексів, лю­ди­ни, мо­раль­но скаліче­ної влас­ною про­фесією жандарма, здат­ної пи­ша­ти­ся тим, що по­ка­же своєму си­нові-гімна­зи­с­тові, як стра­чу­ва­ти­муть ре­во­люціонер­ку: «Навіть віце-гу­бер­на­торсь­кий хло­пець не змо­же по­ба­чить, що я по­ка­жу Дорі…»

Ос­танні 20 років ак­торсь­ка кар’єра Ле­ся Сер­дю­ка зро­би­ла відчут­ний крен у бік міліта­риз­му. Йо­му та­ла­ни­ло на воїнів різних істо­рич­них часів. Йо­го сот­ник Жур­ба охо­ро­няє до­нь­ку ге­ть­ма­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го Оле­ну у фільмі Оси­ки «Ге­ть­манські клей­но­ди» (кіно­с­тудія ім. О.До­вжен­ка), охо­ро­няє чес­но і до­блес­но. Ніхто не по­ви­нен здо­га­да­ти­ся, що во­на зберігає ге­ть­манські клей­но­ди… Тим ча­сом дру­жи­ну сот­ни­ка з ма­лень­ки­ми дітка­ми бе­ре в за­руч­ни­ки За­бро­да і ви­ма­гає взамін са­ме клей­но­ди. Не­хай цьо­го ра­зу пер­со­наж Ле­ся Сер­дю­ка і не був цен­т­раль­ним, все ж ак­тор ви­бу­ду­вав йо­го точ­но й філігран­но, ад­же він не­мов­би на­ро­д­же­ний для то­го, щоб гра­ти слав­них предків ко­заць­кої до­би.

А в те­ле­серіалі «Рок­со­ла­на» (ре­жи­сер Бо­рис Небієрідзе, «Укр­те­лефільм») йо­го Ка­сим-па­ша очо­лю­вав військо сул­та­на мо­гут­ньої Ос­мансь­кої імперії. І хо­ча кри­ти­ки ­зну­ща­ли­ся над не­чис­ленністю цьо­го кіне­ма­то­графічно­го війська під час бой­о­вих дій, та, як­що аб­ст­ра­гу­ва­ти­ся від цих епізодів, пам’ята­ю­чи, що сю­жет роз­гор­тається до­вко­ла па­ла­цо­во­го жит­тя, то не­важ­ко поміти­ти: воєнна­чаль­ни­кові приділе­но в ньо­му чи­ма­ло місця, хо­ча він – один із не­ба­га­ть­ох, хто не бе­ре участі у хи­т­ро­сплетіннях інтриг і при­хиль­но ста­вить­ся до Рок­со­ла­ни. Ак­тор знай­шов бар­ви, при­чо­му до­сить стри­мані й ра­зом з тим пе­ре­кон­ливі, щоб йо­го ге­рой за­пам’ятав­ся. Тут бе­зу­мов­но ва­ж­­ли­вою є зовнішня ви­разність. При­род­но спри­й­­мав­ся в істо­рич­них де­ко­раціях і йо­го ко­зак Кінь-Го­ло­ва у фільмі Сверд­ловсь­кої кіно­с­тудії «Ди­ке по­ле». Ак­тор вірив, що змо­же пе­ре­да­ти дух ко­заць­кої воль­ниці, але, на жаль, «Ди­ке по­ле» вий­ш­ло де­ко­ра­тив­ним, не ду­же пе­ре­кон­ли­вим (київські гля­дачі бачили фільм на МКФ «Сто­жа­ри»).

За­га­лом кінець 80-х – по­ча­ток 90-х бу­ли ро­ка­ми плідни­ми: Лесь Сер­дюк зняв­ся та­кож у фільмі Яро­сла­ва Лупія «Пар­ти­ту­ра на мо­гиль­но­му ка­мені», де дія роз­гор­та­лась у психіат­ричній лікарні, а там схи­би­ти не мож­на. Про­те надмірне нагнітан­ня жахіть вже пе­ре­ставало жа­ха­ти, а се­ред ба­га­ть­ох бе­зумців (ме­жа між хво­ри­ми й ліка­ря­ми до­сить умов­на) втра­чається дра­ма­тизм долі мит­ця.

Ви­но­шу­вав Лесь Сер­дюк за­дум спільно­го з Л.Оси­кою фільму «І не вве­ди у спо­ку­су…». Але інве­с­то­ра не знай­ш­лось, а ре­жи­сер після три­ва­лої хво­ро­би по­мер.

Про­те не в пра­ви­лах ак­то­ра втра­ча­ти надію, хоч він і тве­ре­зо оціню­вав си­ту­ацію. Йо­го оп­тимізм жи­вив­ся кон­крет­ною ро­бо­тою – зі сту­ден­та­ми, зустріча­ми, хо­ча й не­ча­с­ти­ми, з улюб­ле­ною спра­вою на знімаль­но­му май­дан­чи­ку, уча­с­тю в оз­ву­чу­ванні. Зо­к­ре­ма, Сердюк оз­ву­чив ціка­ву на­уко­во-по­пу­ляр­ну стрічку «Відгомін за­бу­то­го не­ба» Сергія Мар­чен­ка. Підго­ту­вав про­гра­му віде­офільмів, при­свя­че­них ко­ле­гам. Пер­шу ча­с­ти­ну «З ти­ми, ко­го люб­лю. Да­вид Чер­кась­кий» бу­ло по­ка­за­но в Бу­дин­ку кіно.

2001 ро­ку Лесь Сер­дюк зняв­ся в ролі Са­мой­ло­ви­ча у фільмі Юрія Іллєнка «Мо­лит­ва за ге­ть­ма­на Ма­зе­пу». Се­ред істо­рич­них пер­со­нажів не­ве­ли­ка за об­ся­гом роль по­пе­ред­ни­ка Ма­зе­пи не за­гу­би­ла­ся в ек­с­пре­сив­но­му, феє­рич­но­му фільмі. 2009 ро­ку Ле­сь Сер­дю­к зіграв од­но­го з помічників Та­ра­са Буль­би в ек­ранізації го­голівсько­го ше­де­в­ру на «Ленфільмі».

От­же, Лесь Сер­дюк знімав­ся, що в ча­си ма­ло­кар­тин­ня бу­ло не­аби­я­ким везінням для лю­дей йо­го про­фесії. Та це мізер­на ча­ст­ка то­го, що ак­тор з йо­го досвідом міг би да­ти гля­да­чеві. Жал­ь, що в нас майже не зніма­ли істо­рич­них фільмів, де б йо­го зовнішні дані (не­мов ви­кар­бу­вані ри­си об­лич­чя, струн­ка по­стать, ви­прав­ка, легкість рухів) й си­ла внутрішньо­го на­пов­нен­ня об­ра­зу зна­до­би­ли­ся б. Та й він ма­рив про за­по­розь­ких ко­заків на ек­рані, пе­ре­чи­ту­ю­чи Явор­ниць­ко­го, «Ко­заць­ку дер­жа­ву» Ва­лерія Шев­чу­ка. А «Ва­ви­лон ХХ» був для ньо­го не­мов­би точ­кою відліку в оцінці сце­наріїв (на­при­клад, він го­во­рив: «Кілька років то­му На­та­ля Мо­туз­ко да­ла мені про­чи­та­ти сце­нарій «Про­сто­ду­хий» за повістю Ва­лерія Шев­чу­ка. Після «Ва­ви­ло­на ХХ» я та­ко­го силь­но­го сце­нарію не чи­тав»).

Од­ним із силь­них те­а­т­раль­них вра­жень 2009 ро­ку ста­ла ви­с­та­ва «Од­ру­жен­ня» за М. Го­го­лем в пе­ре­кладі Ос­та­па Вишні на сцені Національ­но­го те­а­т­ру ім. І. Фран­ка. Іри­на До­ро­шен­ко, Лю­бов Ку­бюк, Олексій Бог­да­но­вич, Бог­дан Бе­нюк, Ва­силь Ма­зур, Олек­сандр Логінов, Юрій Ре­б­рик тво­ри­ли ви­шу­ка­не ме­ре­жи­во ко­медійних си­ту­ацій. В цей бли­с­ку­чий ан­самбль ор­ганічно впи­сав­ся Лесь Сер­дюк в ролі Же­вакіна. Во­на йо­му па­су­ва­ла: стри­ма­ний, різку­ва­тий й вод­но­час не грізний, а смішний відстав­ний військо­вий. Стилісти­ку ви­с­та­ви Ва­лен­ти­на Козь­мен­ко-Делінде ак­тор не тільки сприй­няв, а й на­пов­ним вла­сним не­пов­торним шар­мом.

Лесь Сер­дюк за­ли­шив­ся в пам’яті яс­к­ра­вою індивіду­альністю і, без сумніву, знач­ною мірою ав­то­ром своїх ро­лей.